З Харкова — в Сарни: вдруге зустрітися «допомогла» війна

Фото: Ганна Велігдан

Це історія Ольги з Харкова та Людмили з Сарн. Одна — оберігає дітей, яких вивезла з-під обстрілів. Інша — підтримує подругу та робить усе, щоб гості почувалися в безпеці. Зустрітися через 7 років після знайомства їм «допомогла» війна.

До обстрілів звикли за декілька днів

— 24 лютого ми прокинулися о 5 ранку від того, що дрижали вікна. Бомбардували Чугуїв (передмістя Харкова). Я розуміла, що це ще далекувато, хоча будинок вже вібрував від вибухів. Страшно було уявити, що буде, коли обстріли наблизяться, — пригадує Ольга перший день війни.

Вона з родиною проживає у приватному секторі. Неподалік нього стояла техніка українських військових, що стріляла по ворожих танках. У разі тривоги ховалися в погребі:

— У льох спускалися, коли дрижало віконне скло. До обстрілів звикли за декілька днів. Страх відступав. Ми бачили, що тут поруч наші. Розуміли, що вони в нас не поцілять. Але коли полетіли літаки — почалось найстрашніше.

Коли почало прилітати у двір — зрозуміли, що все по-справжньому

17-річний Артем, племінник Ольги, своє сприйняття війни порівнює з ситуацією з коронавірусом — спочатку нібито нічого немає, складно повірити.

— А коли почало прилітати у двір, в будинки сусідів, показувати в новинах, що люди помирають — зрозуміли, що все по-справжньому. Почали бомбити обласний центр. Багато будівель зруйнували. Наша школа на Сокільниках також постраждала. Пів гуртожитку рознесло. Завод неподалік — майже під нуль, — розповідає хлопець.

«Чоловік каже: ти рятуєш дітей, а я лишаюсь тут»

Таке рішення харківська родина прийняла не одразу — на десятий день війни. Чоловік Ольги наполягав, аби вона рятувала дітей. Сам лишився на гуманітарній варті та захисті рідних у Харкові.

— Він зараз розвозить гуманітарну допомогу. Є райони, де взагалі магазини не працюють. Туди ніяк не доїхати. А вони намагаються довезти їжу, — пояснює Ольга. — Там наші мами лишилися, бабуся, яка фізично не може виїхати. Він їх там захищає, а я тут дітей оберігаю.

О 8 ранку 5 березня Ольга з сином Адріаном, донькою Веронікою та племінником Артемом приїхали на залізничний вокзал в Харкові. О 14-ій змогли сісти на евакуаційний потяг і доїхати до Сарн.

Не на тих нарвались

— Ми познайомились на відпочинку в Скадовську, — розповідають подруги Людмила та Ольга, обіймаючи одна одну. — З тих пір минуло 7 років. Ми підтримували зв’язок по телефону, спілкувалися, але не бачилися.

24 лютого, коли росія вторглась в Україну, Людмила зателефонувала до товаришки й одразу запропонувала приїхати в Сарни. Хоч із запізненням, але Ольга запрошення прийняла:

— Сьогодні (9 березня, — авт.) ми третій день тут. У Сарнах спокійно. Ніхто не бомбить, не стріляє. Тихе затишне містечко.

Зараз дві жінки та п’ятеро дітей проживають у двокімнатній квартирі. Пані Людмила каже, що біля своїх гостей вона заспокоюється. А жителям Сарн радить не піддаватися паніці та цінувати мирні часи.

— Війна не розрушила нас, а навпаки об’єднала. Згуртувала Україну, згуртувала весь світ. Усі дізналися, яка наша держава сильна. Всі думали, що росія візьме нас за два дні — не на тих нарвалась. У нас не той народ, який здається. Всі захищатимуть Україну. І зрештою ми виженемо ворога. Україна буде великою державою. Ми переможемо. І відзначимо це на площі з бокальчиком шампанського. Навіть дітям дозволимо трошки, — з посмішкою крізь сльози підсумовує Ольга.

P.S. У цій історії була ще одна епізодична героїня, яка однозначно заслуговує бути в цьому тексті.

— Огірки будете їсти? — питає прямо посеред нашої розмови у переселенців сусідка. Відмов не приймає. Переконує спробувати домашню консервацію і зі щавлю борщу наварити.

На десяток дякую відповідає: «На здоров'ячко. Приходьте, як треба ще щось».

Україна — непереможна.