Великі Озера: село з особливою природою, поганими дорогами та стабільним сигналом білоруського радіо
Великі Озера — село в Дубровицькій міській громаді. Приблизно стільки інформації, окрім короткої історичної довідки та застарілих цифр, можна знайти про цей населений пункт за запитом у Вікіпедії. Тому журналісти СарниNews.City вирішили завітати у віддалене село й дізнатися про життя у Великих Озерах трохи більше, аніж каже Google.
BGImage
BGImage
BGImage
Від Сарн до Великих Озер — понад 60 кілометрів, до Дубровиці вдвічі менше, а до Білорусі — всього 20. Версій про походження назви села багато, але всі місцеві жителі переконані, що саме через два озера — Верхнє і Нижнє — стали так його називати. Після Чорнобильської аварії Великі Озера потрапили до зони обов’язкового відселення. Понад 400 сімей виїхали до колишніх Млинівського, Демидівського районів. Однак багато людей залишились у рідному селі й тим самими зберегли його від занепаду.
Дорога – проблема для більшості жителів
«Найголовніше — це ремонт дороги до села», — саме з такими словами місцеві жителі найчастіше починали розмову з журналістами. Ява Савівна розповідає, що левову частку адміністративних послуг великоозерянці можуть отримати лише в Дубровиці. У місто з села курсує маршрутний транспорт двічі на день:
BGImage
— Без двадцяти сім ранку виїжджає маршрутка й повертається о другій годині дня. І все б нічого, але дуже вже погана дорога. Усюди або ямки, або кам’янка. Де більш-менш нормальне покриття залишилось, то лісовози з’їздили. Я вам чесно скажу, що на Сарни через Карасин, мабуть, краща дорога, аніж до Дубровиці, бо її хоча б нещодавно прогрейдерували.
Жаліється на погану дорогу й Василь Постапович. Каже, для такого села, як Великі Озера, стан сполучення має бути кращим:
BGImage
— Так, село в нас не те, щоб дуже велике, але й не зовсім уже маленьке — налічується близько 800 жителів. То, вважаю, для такої кількості людей можна вже хоча би ямки залатати. Тут же таке розташування, що фактично одна дорога в село веде й ніяких об’їзних шляхів немає — всюди болота.
Через мошку пройтися по селу ввечері — подвиг
Леонід Костюкевич — корінний великоозерянин. Розповідає, що сучасне село мало чим відрізняється від решти в глибинках Полісся. Зараз у Великих Озерах проживає близько 700 людей. Здебільшого місцеві тримають домашнє господарство (налічується понад 100 корів) і працюють на сезонних роботах — збирають ягоди, гриби. З цього й живуть.
BGImage
— Фактично іншої роботи немає. Хіба що в лісгоспі та школі. Якоюсь мірою унікальним наше село робить озеро. Їх навіть два, але Нижнє вже майже висохло. Верхнє ж після весняної відлиги ще має багато води. Це повністю природна водойма. Там люди і купаються, для цього є окремий пляж, туди ж на риболовлю ходять.
Однак, як зазначає пан Леонід, через велике озеро жителі села мають і велику проблему:
— Дуже багато комарів і мошки. Тут ще й місцевість болотиста. Взагалі, цього року нашестя комах за відчуттями рекордне. Вдень, поки сонце світить, їх просто багато, але за допомогою різних спреїв ще можна на городі якось працювати. А ввечері навіть по селу пройтися — це вже подвиг. Добре, що вже калина зацвіла й та проклята мошка потроху зникає, але, знову ж, комарі почались. Та нічого, ми Чорнобиль пережили й це переживемо.
Великі Озера хоч і не розташовані впритул до кордону з білоруссю, сигнал радіо чи телеканалів республіки тут ловить без проблем. Натомість хвилі українського радіосигналу подекуди мають гіршу якість. Проте самі великоозерянці особливої проблеми в цьому не вбачають. Кажуть, що молодь здебільшого користується інтернетом, а старшим людям за роботою немає коли слухати чи дивитися білорусів.
Риболовля в розпалі, сезон раків на підході
Великоозерянські рибалки ніколи не повертаються додому без улову. У місцевому озері водяться карасі, лящі, щуки. Досвідчені знавці кажуть, що головне не прогадати з наживкою. Зараз сезон клювання окуня, тому найкраще підходить мальок. Для успішної ловлі алгоритм простий: начепив наживку, закинув вудку, 20-30 секунд чекаєш кльову, а потім вчасно витягуєш окуня розміром з долоню і більше.
BGImage
BGImage
BGImage
— Цю процедуру повторюєш разів 100 і з повним пакетом риби щасливий ідеш додому, — каже рибалка Сергій. — А взагалі, для хорошої риболовлі потрібно лише вудку мати й гарний настрій, а риба вже сама припливе.
У водоймі водяться і раки. Рибалки розповідають, що за тиждень саме стартує сезон ловлі. Усі секрети цієї справи розкривати не стали — інформація лише для місцевих, адже їх популяція доволі невелика.
Школа-музей села Великі Озера
У Великоозерянській гімназії наразі здобувають освіту 122 дитини з 1 по 9 класи. З 2004 року селу дали статус третьої радіаційної зони, до цього часу жодних коштів на ремонт чи утримання навчального закладу держава не виділяла. Приміщення утримували за кошти батьків і волонтерів. Зараз тут облаштовані 5 класів за стандартами Нової української школи, функціонують спортзал, актова зала, клас інформатики.
Також у навчальному закладі створили три музейні центри. Один із них присвячений В’ячеславу Віткевичу — польському драматургу, письменнику, поету, художнику. Він неодноразово бував у Великих Озерах, де гостював у свого товариша, який у селі мав маєток.
BGImage
— Після нападу Німеччини на Польщу у вересні 1939 року В’ячеслав Віткевич укотре приїхав у село, однак незабаром Червона армія розпочала свій наступ, і, за словами самого Віткевича, він потрапив неначе в клітку, тому вирішив закінчити життя самогубством. Поховали його в селі, але в 70-роках перепоховали в Польщі, — розповіла заступниця директора, екскурсоводка Ольга Леоновець.
А ще у школі облаштована народознавча кімната, де зберігаються вишитий одяг, рушники, посуд, знаряддя праці, якими колись користувались у Великих Озерах.
Вишитий рушник — із покоління в покоління
Місцева рукодільниця Катерина Котяй зберігає традицію вишивання і передає її з покоління в покоління. Перший рушник жінка вишила у 7 років. Усьому навчилася від бабусі та мами, а тепер передає знання про ремесло внучці. Кількість усіх робіт Катерина Анатоліївна навіть не пам’ятає. Каже, що вже й перестала рахувати:
BGImage
BGImage
BGImage
— Мабуть, лише рушників понад 200 вишила, а скільки сорочок, скатертин, наволочок на подушки — то навіть не пригадаю. Більше тисячі, напевно. А ще килими ж в’яжу.
— Нещодавно везли понад 500 робіт на виставку, то це ще не всі були, бо багато подарувала, — доповнює розповідь бабусі внучка Марія Гіс.
Дівчина зізнається, що її колекція робіт набагато скромніша й не всі техніки бабусі ще засвоїла, але вже знає, як навчитися краще:
— Потрібно насамперед багато практики, бо кожен візерунок унікальний і вишити його можна різними способами. Тому, щоб стати справжнім майстром і навчати інших, то, дійсно, потрібно, як бабуся, змалку починати працювати.
