«Культура є важливою повсякчас»: інтервʼю із проєктною менеджеркою «МУРу» Анастасією Пінчук

Від асистентки продюсера й кіноіндустрії до співпраці з «МУРом» — Анастасія Пінчук із Сарн працює проджект-менеджеркою творчого об'єднання, вистави якого збирають солдаути Україною. Про фах медіапродюсерки, значення культури та просування мистецьких проєктів 22-річна дівчина розповіла СарниNews.City.

«Тривалий час була переконана, що працюватиму лише з кіно»

За освітою ви — медіапродюсерка. Як обирали спеціальність і де навчалися?

— Змалечку була впевнена, що буду журналісткою, й переконувала в цьому всіх навколо. Власне, з цього переконання й обрала інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Коли почала розбиратися, то зрозуміла, що там є не лише журналістика, а й реклама, видавництво і продюсування. Останнє мене зацікавило найбільше — чотири роки вчилася на медіапродюсерку. І тривалий час була переконана, що працюватиму лише з кіно. Але шляхи непердбачувані.

Яким був ваш попередній досвід — до роботи з «МУРом»?

— Ще коли навчалася на бакалавраті, працювала асистенткою продюсерки в невеликій кінокомпанії. Познайомилася з тим, як влаштований наш кіноринок, як функціонує грантова система і загалом ця сфера в Україні. Переважно опікувалася документальними фільмами про війну, оскільки це вже було під час повномасштабки. Там познайомилася з командою FILM.UA, які пізніше запросили мене працювати з ними в напрямі дистрибуції як промопродюсерку. Тут дізналася про прокатний ринок, як працює система з кінотеатрами і як промотува́ти фільми — створювали промокомпанії для кіно, яке виходило у прокат. Серед проєктів, які були на слуху, — «Яремчук: Незрівнянний світ краси» і кіноадаптація мюзиклу «МУР Ти [Романтика] в кіно». Так наші шляхи з «МУРом» і «Куполом» перетнулися.

«Звикла до того, що маю завжди вчитися»

Як і коли ви стали частиною команди «МУРу»?

— Це було у травні цьогоріч, буквально пів року тому. Зараз я працюю в агенції «Купол», яка має кілька супутніх проєктів, зокрема опікується «МУРом». Він є флагманським проєктом і займає найбільше часу та ресурсу. Працюю з ним як проджект-менеджерка — буквально роблю все, що треба, й допомагаю з усім, що зʼявляється. Мої прямі боси — продюсер Антон Азізбекян і піарниця Іванна Гавлюк.

Що на початку було найбільшим викликом? Які навички чи досвід із попередніх проєктів допомогли на старті роботи з «МУРом»?

— Мені складно відповісти, оскільки кілька моїх попередніх робіт, як і теперішню, я завжди починала з тим, що не вмію робити те, на що прийшла. Власне, до того, що маю постійно вчитися, я звикла, бо це цікаво — особливо в роботі з медійними й культурними проєктами, як-от кіно, театр чи музика. Завжди цікаво розбиратися в чомусь новому. У цьому є як складність, так і цікавість — воно комбінується між собою.

Дуже допомогла робота із промо в цілому, тому що в мої обовʼязки зараз входить промо діяльності «МУР» і супутніх проєктів. Коли прийшла, «Ребелія [1991]» тільки запускалася, тож я потрапила на шлях від розробки до реалізації. Тому так, найбільш корисними були розуміння, як працює промо, і що треба робити, щоб про продукт знали.

Розкажіть про роботу в «МУРі». Чим займається проджект-менеджерка творчого обʼєднання і що входить у ваші обовʼязки?

— Великий пласт роботи — комунікація з партнерами і влаштування системи фінансування, тому що проєкти «МУР» не мають матеріальної підтримки держави чи грантів. Ще одним напрямом є закриття певних операційних питань, тобто допомога у створенні самого мюзиклу чи організації концертів.

Якою є щоденна робота з командою агенції та творчого обʼєднання?

— Робота щодень різниться, бо все відбувається дуже-дуже активно. Насамперед я працюю із продюсером і піарницею, тому щодня щось нове, багато зустрічей: офлайн та онлайн. Найцікавіші дні — коли вистави чи концерти. Ти прокидаєшся, одразу їдеш у Жовтневий палац і вже звідти працюєш. У дні мюзиклів ритм шалений: маєш виконувати операційні задачі, водночас йде вистава і треба зустрічати гостей. Виставу дивлюся восьмий, девʼятий раз, тому що не можу сидіти десь деінде. Хочеться бути в залі чи за кулісами, бачити, як усе відбувається.

Ви прийшли на запуск мюзиклу «Ребелія [1991]». Які ще проєкти за цей період вдалося реалізувати з «МУРом»? Як оцінюєте їхній успіх і успіх «Ребелії»?

— Успіх «Ребелії» важко переоцінити. Тур — аншлаговий і в Києві, і в інших містах. Я очікувала, що так буде, ще до початку. Не було сумнівів, що вона залетить. З реалізованого також Премія імені Павла Тичини. Тут складно оцінити, оскільки в мене не було досвіду роботи з такими проєктами, це вперше. Її мета — спонукати поширення інтерактивного й цікавого викладання серед навчальних закладів України. Із тим, як сприймають інформацію зумери і як це робитимуть наступні покоління, є потреба в реформуванні цього процесу. На це і націлена премія: щоб будь-хто дотичний або й недотичний до освітньої сфери міг зробити класну інтерактивну лекцію й захопити увагу глядачів.

Цьогоріч було вісім фіналістів, кожен із яких мав реально класну ідею. Вони проходили відбір через заявки, потім через півфінал. Зрештою, у фіналі були лекції, які справді тримали увагу, на літературні та історичні теми, як і діяльність самого «МУРу». Обмежень по тому, хто може брати участь і якою має бути тематика, немає. Премія працює лише другий рік, але з кількості і якості заявок я би оцінила її успіх позитивно.

Наступного року «МУР» із «Ребелією [1991]» знову вирушить у тур Україною. Виступ у Рівному, найближчій до Сарн локації, запланований на 2 березня. Чому варто придбати квитки на виставу?

— Тому що такого більше немає. Це єдиний свого роду проєкт в Україні — оригінальний історичний мюзикл, який у такий спосіб переосмислює історію і при цьому подає її в дуже якісній музично-хореографічній формі. Події з мюзиклу бачили ще наші батьки, а героїв на сцені — історичних постатей — зараз косплеять 13-річні підлітки, які приходять на виставу в костюмах Чорновола чи Симоненка. Так, музику можна почути в альбомі, де її виконують відомі артисти. Але хореографічну постановку, роботу зі світлом, декораціями і загалом роботу акторів потрібно дивитися вживу.

Поки незрозуміло, скільки ще триватиме вистава. Коли вона закінчується, виникають дуже сильні емоції, які запамʼятовуються на багато часу — навіть судячи не з особистого досвіду, а з дописів у соцмережах. У виставах «МУРу» є фішка, коли актори ходять залом і звертаються у своїх мізансценах до глядачів, що також посилює емоції. Уривки в TikTok не передають навіть половини того, що можна відчути в залі.

Чи могли кілька років тому уявити, що будете причетні до діяльності творчого обʼєднання на кшталт «МУРу»?

— Не могла. Узагалі не думала про те, куди саме мене може завести моя впевненість у тому, що буду журналісткою (сміється — прим. авт.) чи продюсеркою. У мене було просто якесь розуміння того, що хочу робити щось таке, від чого сама почуватимусь натхненно, й відчуватиму, що це потрібно. Вперше я познайомилася з творчістю «МУРу» з альбому «Ти [Романтика]». Я захоплювалася їхньою творчістю, але не знала, що наші шляхи колись перетнуться і ми зможемо попрацювати разом. Сподіваюся, що приношу в проєкт стільки ж емоцій і чогось корисного, скільки він приносить мені.

«Працюємо, щоб підтримувати суспільство і самих себе в ньому»

Ким сьогодні є слухач/глядач «МУРу»? Чи вдається залучати різні категорії авдиторії?

— До того, як почала працювати, думала, що це підлітки, зокрема дівчата, які створюють кумирів. Але після того, як побачила перші зали Жовтневого на «Ребелії», зрозуміла, що це взагалі не так. Приходили старші, поважні люди, і в мене був дисонанс. У цей момент зрозуміла, що глядач «МУРу» є абсолютно різним. І це, напевно, завдяки тому, що і продукти різні: музичні альбоми, вистави, лекції й освітні відео. У нас є фан-сторінки від підлітків, але при цьому класні відгуки й від інших людей, зокрема медійних і досвідчених, про саму виставу. У цьому і є феномен «МУРу».

Скільки людей наразі працює над проєктом «МУР»? Що вас обʼєднує і якими є головні цінності?

— Основна команда «МУРу» — це Сашко Хоменко, Сашко Заїка, Вітя Ткаченко, Микола Шмундир і Маша О'Райлі. Бек-офіс — це продюсер Антон Азізбекян, піарниця Іванна Гавлюк, наша SMM-ниця Тая Оріховська і я. Але, звичайно, все варіюється. Над самою виставою працює близько ста людей: актори, артисти балету, технічна команда, яка працює зі світлом і звуком. Коли прийшла, зрозуміла, що потрапила в команду, де мої цінності відображаються в усіх цих людях. Навіть інколи, коли в особистих переконаннях я недопрацьовую, це «щось» є в моїх колегах.

Дуже великий пласт діяльності ми як агенція «Купол» робимо поза якимись комерційними цілями. Зараз створюємо промо для двох кінопроєктів — документальних фільмів режисера Антона Штуки «Останній Прометей Донбасу» і «Обережно! Життя триває» про сучасне повномасштабне вторгнення. Їх треба показувати за кордоном, щоб підтримувати інфополе, щоб іноземці, як-то кажуть, тримали руку на пульсі. Ці проєкти не є прибутковими для агенції, але є розуміння того, що зараз це потрібно. Працюємо в цьому напрямі, щоб підтримувати суспільство і самих себе в ньому.

«Треба рухатися навіть найменшими можливими кроками, але систематично і з упевненістю»

Культура під час війни — яка її роль? Поділіться думками як проджект-менеджерка сучасного творчого обʼєднання.

— Культура для того, щоб країна існувала. Часто в нашій команді повторюється фраза, що без культури за пʼять років нас як нації не буде. Безумовно, не потрібно повторювати, що культура під час війни є важливою, бо вона є такою повсякчас. Це одна з цінностей, за які ми боремося, за які вбивають нас, вбивають тих, хто зараз на фронті. Ми можемо продовжувати воювати за території, але українців не існуватиме, якщо культура зникне.

Що порадили б тим, хто хоче спробувати себе в управлінні мистецькими й творчими проєктами?

— Банально: ті, хто шукають, завжди знайдуть. Але, якщо є розуміння того, що ви хочете і як ви це хочете, треба просто почати рухатися. Звичайно, на початку буває дуже страшно. Особливо тоді, коли не орієнтуєшся і йдеш навпомацки, не розумієш, що робити, і не знаєш, до кого звертатися. Але як тільки починаєш перші свої кроки, дорога вперед стає більш ясною. Опора, розуміння того, що відбувається, що тобі потрібно, починає зʼявлятися, як тільки ти у щось заходиш. Бо просто хотіти дуже мало. Треба почати рухатися в цьому напрямку навіть найменшими можливими кроками, але систематично і з упевненістю, що це потрібно і що ти цього хочеш.

Працювати з культурними проєктами, звичайно, найлегше у великих містах, де концентрація і різноманіття найбільші. Але надзвичайно важливо розвивати культурні рухи і в маленьких містах, де можливостей для культурного дозвілля бракує. Ви можете самостійно чи з допомогою місцевих органів спробувати організовувати покази фільмів, виставки, музичні чи театральні виступи — будь-що, що допоможе містянам відволіктися від рутини, а вам — набити руку і зрозуміти, що і як влаштовано. Ну і цілком можливо це дасть змогу знайти своїх «partners in crime», яких так само цікавлять творчі ініціативи. Також можна спробувати через соціальні мережі. Вам здається, що якщо ви зараз комусь напишете, вас проігнорують. Абсолютно не факт. Писати напряму тим, з ким хочете працювати, із проханнями поволонтерити на концерті чи допомогти на виставі, чи спробувати писати пости на якихось волонтерських засадах — це завжди вітається і якраз може бути поштовхом до того, що ви врешті знайдете своє місце.