«Побачила чорний пакет». Як пережити втрату тварини і чому діти можуть проявляти жорстокість
Кіт жительки Сарн Марії Макаревич зник у квітні. Через 10 днів пошуків його знайшли мертвим: у чорному пакеті на занедбаній території в одному з мікрорайонів міста. Жінка припускає: його загибель може бути наслідком агресії. Про причини жорстокого поводження дітей чи підлітків із тваринами та формування емпатії СарниNews.City запитали у психологині спецшколи №1 у Чудлі Тетяни Жук, а про те, як пережити смерть домашнього улюбленця, — у новаторки напрямку підтримки при втраті тварини й психотерапевтки Нелі Тройчук.
«На 10-й день я його знайшла»
Вперше Марія Макаревич побачила кошеня восени біля місцевого магазину — мокрим, голодним, з обпаленими вушками і хвостиком. Ділиться: мала намір виходити, підлікувати і знайти для нього господарів, оскільки вдома вже мала двох дорослих котів. Утім, Пух швидко з ними поладнав і, зрештою, знайшов прихисток у Марії.
— Він мав повністю біле забарвлення шерсті й зелено-жовті очі. Зростав грайливим, вивчав кожен куточок двору, завжди був у полі зору. Ранок розпочинав із обходу території, а вечір — на підвіконні чи біля воріт, ніби: «Привіт, я тебе чекаю». Взимку чатував біля годівнички, щоб горобці не видзьовбали все сало. Це був унікальний кіт із незвичним магнетизмом і поглядом, сповненим добра і любові. Муркотіння, як мантра, справді мало ефект заспокоєння. Спокійний і по-своєму чудний, — ділиться Марія. — Ранок того четверга був метушливий. Перед виходом на роботу Пух підійшов і сильно терся об ногу, нявкав, ніби дякуючи. Я ще здивувалась, але значення не надала. Увечері я його вже не побачила.
Протягом десяти днів Марія Макаревич активно шукала Пуха в межах мікрорайону, зокрема на будівництвах, у закинутих будівлях і кущах. Водночас, аби збільшити шанси на успішні пошуки, жінка публікувала інформацію в соцмережах.
— У голові були найгірші сценарії, але віра в серці шукала зачіпку. На 10-й день я його знайшла. Мене ніби вело в те місце, де я неодноразово ходила й не бачила, — занедбана територія, де часто збирається молодь. За пʼять метрів від виходу, біля паркану, побачила чорний пакет. У ньому був отвір, звідки виглядали біла шерсть і частина вушка. Таке враження, що після оприлюднення посту його перемістили. Можливо, я помиляюся, і це пояснення для самої себе. Але на початку пошуків там пакета я не помічала, — ділиться жінка. — Спочатку були шок, паніка, злість і розпач, а потім остаточне усвідомлення, що сподівання померли, й запитання: чому, як і хто? Він не був забитим чи у крові. Враження, що його зненацька оглушили або просто здавили. Він точно не поліз у пакет сам. Його поклали навмисно, щоб приховати, й викинули, як сміття. Вечір перегортання світлин та відео став остаточним розривом моєї душі. Хтось скаже, що це всього лише кіт. Але ні, це невинна душа, долю якої вирішив хтось, хто власної душі не має.
Як пережити втрату тварини
Психотерапевтка й новаторка напрямку підтримки при втраті тварини Неля Тройчук зазначає, що втрата домашніх улюбленців є болючою, оскільки з ними вибудовується звʼязок і виникає привʼязаність. За словами фахівчині, більш глибока привʼязанісь — між собаками й людьми, більш глибоке почуття провини — в тих, хто має котів.
— Втрата улюбленця є такою болючою насамперед через те, що це безумовне прийняття нас як людей. У якому стані ми не були б, у якому настрої, наші улюбленці завжди чекатимуть удома. Вони створюють особливий простір, наповнюють житло шармом, затишком. У ці часи невизначеності, які ми проживаємо, вони дають відчуття стабільності. Також боляче, бо ми є відповідальними за них, — зазначає психотерапевтка.
Насамперед, ділиться фахівчиня, варто розуміти, що втрата тварини часто є стигматизованою й соціально невизнаною, не отримує достатньої глибини співчуття, переживання й підтримки.
— Плакати в перші дні після втрати — це етап гострого горя. Він визначається великим обсягом емоцій, і ці емоції варто проживати, проговорювати, викрикувати, вити. Але насправді людина може проживати втрату як емоційно, так і беземоційно. Може піти у сльози, а може, наприклад, у роботу і взяти багато проєктів. Це також є прийнятним. Як допомогти собі з часом? Шукати соціальну підтримку, групи підтримки, як-от «Безправне горе» у Facebook, де можна написати як у перші дні після втрати, так і з часом, — зазначає Неля Тройчук. — На жаль, суспільство ієрархізує втрати. Навіть якщо це втрата людини, то виникає питання, кого саме: рідного, друга, брата, мами чи тата? Ніби втрата батьків — це одне горе, а батьками дітей — це глибше горе. Але в кожного воно своє. І тому, коли ми ієрархізуємо втрати, суспільство може знецінювати подібне горе.
Як підтримати людину, яка проживає втрату тварини
Психотерапевтка Неля Тройчук зазначає: один із методів допомогти людині, що проживає втрату домашнього улюбленця, — це бути поруч і слухати. Також можна спілкуватися, розпитувати: «А які звички він мав?», «Який був характер?», «А що він любив їсти?» — щоб згадувати про тварину з любовʼю та теплом.
— Може бути, що людина не матиме бажання щось розповідати й загалом говорити. Тоді ми маємо бути присутніми в мовчазному форматі підтримки. Але в жодному разі не казати щось на кшталт: «Припиняй горювати, вже місяць пройшов» чи «Давай нового візьмемо». Це неприпустимо, — наголошує психотерапевтка.
Якщо домашнього улюбленця втратила дитина, то, за словами фахівчині, не можна використовувати евфемізми. Слід бути чесними, відвертими та уникати вигадок, як-от «полетів/ла на хмаринку» чи «поїхав/ла».
— Кажемо так, як є насправді. Якщо дитина запитує, чи котик помер, маємо казати: «Так, помер». Ми повинні допомогти їй осмислити втрату. Можемо думати, що вона майже нічого не розуміє, але насправді психіка розуміє достатньо, щоб розвиватися. Дитині потрібно сприймати реальність навкруги. І якщо починаємо придумувати, дитина зчитує, що це неправда, й шукатиме для себе іншу відповідь, — зазначає Неля. — Якщо сказали, що не хочемо чи не можемо говорити про втрату, бо нам самим болить, то ніби тікаємо від відповіді і скеровуємо увагу дитини на щось інше. Звісно, дитина зацікавиться, але вона залишиться без відповіді. Через її відсутність вигадуватиме жахіття — так розвиваються її страхи. Вони від того, що не були надані конкретні відповіді від тих дорослих, які для дитини є авторитетними. Тому допомогти осмислити втрату тварини — це давати прямі й конкретні відповіді на запитання. Але, звісно, уникати травмуючих ситуацій, наприклад, «розчавила» машина.
«Жорстокість, яка починається з пакету, не зупиниться сама по собі»
Марія Макаревич припускає, що причиною загибелі її домашнього улюбленця може бути агресія. За її словами, молодь у стані спʼяніння часто проводить час на тій занедбаній території, де Пуха знайшли мертвим. Жінка наголошує, що хоч ця історія може й не мати офіційної розв’язки, суспільство не має права вважати такі теми «неважливими» і вважати агресію до тварин нормою.
— Звідки в людині може бути стільки ненависті, щоб вирішувати долю беззахисної тварини? Звертаюся до батьків: запитайте себе, чи знаєте ви, де діти проводять вечори і якими методами самостверджуються. Жорстокість, яка починається з пакету біля паркану, не зупиниться сама по собі. Сьогодні це тварина, а завтра хтось, хто не зможе за себе постояти. Страшно йти вулицями міста й не знати, чого очікувати від підлітків чи молоді з агресивної поведінкою. Будьте людяними, бережіть і любіть своїх пухнастиків, не дайте їх скривдити. Нам усім у цьому буремному світі потрібно нести лише добро, — наголошує жінка.
Психотерапевтка Неля Тройчук зазначає, що загибель тварини внаслідок жорстокого поводження слід розглядати у трьох аспектах: юридичному, соціальному та психологічному. Насамперед варто звернутися в поліцію, а також в організації, що захищають права тварин, і які можуть надати юридичну допомогу.
— Втрата може бути такою, яку ти очікуєш, наприклад, тварина хворіє. Тоді горювання випереджає й людина ніби підготувалася, хоч потім все одно горюватиме. Але втрата може бути такою, до якої додається ще й травма, як у випадку ймовірного вбивства котика. У такому випадку насамперед треба звертати увагу на травму, а потім — на втрату. Бо травма затягує етап гострого горя. Закликаю всіх, хто допомагає при втраті тварини, не говорити нічого про провину. Це елемент, який пропрацьовується індивідуально. Якщо просто казати: «ти ж не винен», «не вини себе», людині це не допоможе. Точно не варто казати: «він уже відмучився» чи «йому вже не болить». Допоможе просто бути поруч, — підкреслює психотерапевтка.
Чому діти можуть бути жорстокими до тварин
Практична психологиня Спеціальної школи №1 у селі Чудель Тетяна Жук зазначає, що жорстокість дітей чи підлітків до тварин є сигналом, на який дорослим завжди слід звертати увагу. За словами фахівчині, за подібними діями стоять внутрішні переживання, які вони не вміють або не можуть виражати інакше. Йдеться про накопичену агресію, образу, почуття безсилля або дефіцит емоційного контакту.
— Я не сприймаю такі випадки як просто пустощі чи випадкову поведінку. Іноді дитина переносить на тварину ті емоції, які переживає сама, особливо, якщо в її житті є жорстоке ставлення, ігнорування чи приниження. У таких випадках тварина стає слабшою мішенню, через яку дитина намагається впоратися із своїм напруженням, — зазначає психологиня. — Водночас не кожен окремий випадок означає серйозну проблему. У молодшому віці дитина може діяти з цікавості, не до кінця усвідомлюючи, що тварині боляче. Проте якщо така поведінка повторюється, стає більш жорстокою або супроводжується байдужістю до страждання, потрібен фахівець.
Важливу роль відіграє досвід, який дитина здобуває в сімʼї, якщо стає свідком жорстокості або переживає її сама. Ще один фактор — вплив однолітків і бажання самоствердитися. У підлітковому віці, ділиться психологиня, жорстокість може проявлятися з метою виглядати сильними, отримати визнання у групі або для того, щоб не стати обʼєктом насмішок. Така поведінка, за словами Тетяни, також може бути способом привернути увагу, тож навіть негативна реакція дорослих для деяких дітей є кращою, ніж повна байдужість.
— І, звичайно, не варто забувати про вплив інформаційного середовища. Коли насильство демонструється як норма або розвага, це знижує чутливість до чужого болю. Тому, якщо узагальнити, то жорстокість — це не стільки про погану дитину, скільки про її досвід, емоційні стани, ті умови, в яких вона зростає. І завдання дорослих не лише зупинити таку поведінку, а й допомогти дитині навчитися по-іншому проживати свої емоції, — наголошує Тетяна Жук.
Психологиня радить звертати увагу не лише на окремі вчинки дитини, а й загалом на зміни в її поведінці та емоційному стані. Тривожними ознаками можуть бути систематична агресія, жорстоке ставлення до тварин або інших дітей, байдужість до чужого болю, відсутність почуття провини після поганих вчинків, задоволення від приниження чи страждання інших, часті й сильні спалахи гніву чи нездатність контролювати свої емоції. Сигналами можуть бути й більш приховані поняття, як-от замкнутість, різкі зміни настрою, підвищена тривожність, проблеми у спілкуванні з однолітками, постійні конфлікти чи небажання контактувати з дорослими.
— Окремо хочу наголосити, що жорстокість до тварин ніколи не варто сприймати як дрібницю чи «переросте». Якщо така поведінка повторюється, стає більш жорстокою або дитина не реагує на пояснення, не проявляє співчуття — це вже серйозний привід звернутися до спеціаліста. Допомога психолога потрібна і в тих випадках, коли батьки або педагоги бачать, що дитина пережила сильний стрес, насильство, втрату чи складні життєві обставини, після яких змінилася її поведінка, — зауважує психологиня. — Важливо розуміти, що звернення до психолога — це не про проблемну дитину, а про своєчасну підтримку. Чим раніше дорослі звернуть увагу на її емоційний стан і допоможуть їй навчитися безпечно проживати свої почуття, тим легше запобігти серйозним труднощам у майбутньому.
Як діяти дорослим
Тетяна Жук зазначає, що дорослі, які стали свідками жорстокої поведінки дитини щодо тварини, насамперед не мають залишатися байдужими. Наступна дія — миттєво та спокійно зупинити таку поведінку. Психологиня підкреслює, що важливо реагувати впевнено, але без агресії, крику чи приниження, оскільки агресія у відповідь не вчить емпатії. Подальший крок — це розмова:
— Необхідно спокійно поговорити з дитиною, пояснити, що тварина — жива істота, яка відчуває біль, страх і стрес. Важливо не не просто сказати «так не можна», а допомогти дитині зрозуміти наслідки своїх дій. Варто ставити запитання: «як ти думаєш, що зараз відчуває тваринка?», «чому ти так вчинив/вчинила?». Такі розмови допомагають розвивати усвідомлення та співпереживання, — підкреслює Тетяна.
Психологиня наголошує, що дорослим слід звернути увагу не лише на сам вчинок, а й на емоційний стан дитини. За словами Тетяни, часто за жорстокою поведінкою стоять внутрішні переживання, агресія, образи або бажання привернути увагу. Тож важливо не лише заборонити, а й зрозуміти причину такої поведінки.
— Ми завжди наголошуємо, що діти найкраще навчаються через приклад. Якщо вони бачать, що дорослі піклуються про тварин, допомагають їм, проявляють співчуття — це поступово стає нормою і для самої дитини. Якщо ж подібна поведінка повторюється, дитина отримує задоволення від страждання тварин або не реагує на пояснення, тоді варто звернутися до психолога. У таких випадках важливо вчасно зрозуміти, які саме емоційні труднощі стоять за цією поведінкою і допомогти дитині навчитися безпечно виражати свої почуття, — зазначає Тетяна Жук.
Як розвивати емпатію в дітей: поради психологині
Базове розуміння того, що тварині може бути боляче, починає формуватися у віці 2-3 років. Саме в цей період, розповідає Тетяна, поступово розвивається емпатія — здатність дитини помічати і відчувати стан іншого:
— Спочатку це дуже прості реакції. Дитина може засмучуватися, коли хтось плаче, або намагається пожаліти когось. Але це лише початок, і це розуміння потребує постійного розвитку. Дуже важливо, що саме дорослі допомагають дитині усвідомити причинно-наслідкові зв'язки, що тварина жива й відчуває біль, страх, радість. Коли батьки спокійно пояснюють — «не тягни котика за хвіст, йому боляче, подивись, він злякався» — дитина поступово вчиться розпізнавати ці стани і співпереживати.
Ключову роль у формуванні емпатії та ставленні до тварин відіграє середовище, зокрема сімʼя та однолітки. За словами Тетяни, насамперед діти не слухають, а спостерігають:
— Якщо в родині прийнято піклуватися про тварин, допомагати, бути уважним — це стає природною нормою для дитини. Якщо ж навпаки, демонструється байдужість або грубість — це також закріплюється як допустима модель поведінки, — розповідає психологиня. — Важливим є і вплив однолітків. У дитячому та підлітковому віці ці діти часто орієнтуються на групу. Якщо нормалізується жорстокість або висміювання, це може гальмувати розвиток емпатії. Чим більше дитина бачить прикладів турботи, співчуття і відповідального ставлення до тварин, тим глибше в неї формується розуміння, що іншим може бути боляче і що на цей біль потрібно реагувати з добротою, а не з байдужістю.
Тетяна підсумовує: емпатія формується не через повчання чи покарання, а через особистий досвід, приклад дорослих і живу взаємодію. Діти, за словами психологині, вчаться співчуттю тоді, коли самі відчувають повагу, підтримку й емоційну безпеку. Тож найбільш ефективний спосіб розвитку емпатії — це приклад батьків і педагогів.
— Якщо дитина бачить, як дорослі допомагають іншим, піклуються про тварин, підтримують тих, кому важко, то поступово переймає цю модель поведінки. У нашу школу часто підкидають котиків і собачок — і дорослі не залишаються осторонь. Працівники приносять їжу з дому, купують корм, доглядають за тваринами. Діти це щодня бачать, тож переймають таке ставлення. Саме через такі прості, але щирі вчинки ми формуємо в дітей емпатію, відповідальність і гуманне ставлення до всього живого, — ділиться Тетяна Жук.
Не менш важливо вчити дітей говорити про емоції та розпізнавати їх, а також проговорювати власні почуття й навчати екологічно виражати свої емоції. Ефективними, додає Тетяна, є творчі та практичні методи, хібукі-терапія, залучення до реальної турботи та бесіди і круглі столи.
— Формувати навичку співпереживання допомагає просте запитання «як ти думаєш, що зараз відчуває ця людина або тваринка?». У школі ми також активно використовуємо арт-терапію: діти малюють тварин, створюють вироби з глини, беруть участь у тематичних проектах, тож через творчість вчаться краще розуміти свої почуття та емоції інших. Застосовуємо елементи хібукі-терапії — взаємодії через образ тварини, обійми, турботу, емоційний контакт, — розповідає психологиня. — Для багатьох дітей саме через тварин легше проявляти ніжність, доброту та відкритість. Велике значення має залучення дітей до реальної турботи, коли вони самі приносять їжу, доглядають, хвилюються, а інколи навіть діляться власною порцією. Саме тоді щоденні маленькі вчинки і формують справжнє співчуття. Також важливо проводити бесіди, круглий столик, читати історії, обговорювати ситуації, де дитина може поставити себе на місце іншого. Емпатія розвивається тоді, коли вона не боїться відчувати, співпереживати і бачити, що доброта — це цінність, яку підтримують дорослі та суспільство загалом.
