Наталія Янок: «Мене називають чемпіонкою нетрадиційних видів спорту»

Коротко сарненку Наталію Янок можна описати так: спортсменка, патріотка, активістка, донорка, волонтерка й неймовірно чарівна дівчина. Нещодавно у скарбничку нагород 20-річної студентки додалась ще одна — орден «Берегиня України». СарниNews.City розпитали дівчину про нові досягнення, шлях до них і майбутні плани.

Ви змалку були такою активною?

— Ні, в дитинстві була не надто активна, хіба що любила малювати. Мені це дуже подобалося. Школяркою вже захоплювалася спортом. Потім почала брати участь у всіляких змаганнях і виборювати перемоги. Тоді й зрозуміла, що спорт — це моє. У 9-11 класах навчалася в Костопільському ліцеї-інтернаті спортивного профілю.

В якому напрямку розвивалися там?

— Легка атлетика. Штовхала ядро, кидала списи… Але мені не пощастило, на одних змаганнях під час виконання вправи серйозно травмувалася. Кидати списи вже не могла, але ще продовжувала метати ядро. Проте через гострий біль змушена була відмовитися і від цього. Та й лікарі суворо заборонили. Будь-які фізичні навантаження могли призвести до інвалідності.

Але ж ви досі в спорті?

— Так, бо я не здалася. Болі відчувала постійно, лікування не давало вагомих результатів. Вирішила потроху самотужки боротися з хворобою. Починала від найлегших фізичних вправ, нешкідливих для спини, і постійно збільшувала навантаження. І так поступово повернулася до повноцінного життя.

Чому обрали факультет фізичної культури та спорту у виші?

— Бо це моє, я цим живу. В університеті ніколи не відмовляюся від змагань, якщо запрошують. Якось проводили відбір на всеукраїнські змагання, запропонували й мені. Погодилася, не роздумуючи. У результаті стала чемпіонкою Рівненського державного гуманітарного університету в тенісі, крокеті й дартсі.

А на всеукраїнських побували?

— Звичайно, у дартсі посіла перше місце, у крокеті — друге, а в тенісі — четверте. Загалом мене називають чемпіонкою нетрадиційних видів спорту. На обласних змаганнях перемагала в таких видах як велосипедний і водний туризм — здобула другі місця, а в пішому — перше.

Ви прихильниця козацького бойового мистецтва «Спас». Розкажіть, що це.

— Так, а ще його активна учасниця й організаторка проведення цих змагань. Зараз, щоправда, не багато приділяю часу цьому заняттю. Вступивши в університет, почала відвідувати гурток. Тоді вже не займалася легкою атлетикою, а хотілося ж бути у спорті. Спочатку впродовж року сама навчалася, потім уже тренувала дітей.

Якось тренер розповів про дитячо-юнацьку військово-патріотичну гру «Сокіл» («Джура»). Конкретно, як діти в умовах своєрідної забави на основі козацьких традицій фізично, соціально та духовно розвиваються: вчаться дотримуватися здорового способу життя, знайомляться з туризмом, змагаються у спорті. Саме тоді запропонували й мені побувати на вишколі «Джури». Погодилася. Дуже було цікаво спробувати жити під відкритим небом. Сподобалося. Уже за декілька тижнів їхала в Житомирську область на семінар, де детально вивчала структуру, правила й принципи цієї гри. Після його закінчення всі учасники роз’їхалися, а мені запропонували застосувати отримані знання, як кажуть, у справі. Виявляється, тоді вже чекали приїзду дітей. І я, звичайно ж, погодилася. Мене відразу призначили сотником. Оце й був мій перший і вдалий досвід.

Скільки вам було тоді років?

— 17. А вихованцям — 14-16 років.

Легко знайшли спільну мову?

— Так. Щоправда, вони думали, що мені приблизно 20, то й не розчаровувала, що я від них на рік старша. Тяжко не було. Бо моя прекрасна наставниця — кураторка з Рівненського державного гуманітарного університету Ірина Давидюк, яка мене надихає, стимулює, дає мудрі поради, підтримує, багато розповідала, як треба спілкуватися з дітьми. Вона для мене приклад. Реально, дуже класна. До всього, багато чого навчила у фізичному вихованні, наприклад, ігри чи зарядки різні під музику. Ось ці знання й застосовувала на «Джурі».

«Джура-Десантник», «Джура-Прикордонник» — назви дещо різняться, а суть?

— Десантник і прикордонник означають, що на базі цих військових гарнізонів проходять вишколи. Нещодавно, наприклад, повернулися з «Джура-Десантник» на базі 95-ї аеромобільної десантної бригади. Упродовж чотирьох днів діти займалися військово-спортивною підготовкою, відвідували музей імені С. П. Корольова, пройшли смугу перешкод. Також навчальні заняття зі здобуття компетенції на 37-му загальновійськовому полігоні десантно-штурмових військ: комбіновані військово-спортивні естафети (командні змагання); медична підготовка — надання долікарської допомоги (індивідуальні змагання); військово-тактична підготовка у формі теренової гри на місцевості з використанням елементів страйкболу. Водночас вони ознайомилися з умовами проживання та служби в десантно-штурмових військах і в рамках вишколу пройшли курс молодого бійця за скороченою програмою. Крім того, що це захоплююче та цікаво, на таких заходах ще знаходиш багато друзів. Особисто я завдяки цьому на сьогодні маю дуже велику кількість нових знайомств з усіх куточків країни. Так і діти.

Скільки пройшли вже вишколів?

— П’ять.

Ким, крім сотника, були на «Джурі»?

— Бувала ще бунчужною, а також інструкторкою.

Ви ж маєте за вишколи відзнаки?

— Мене нагородили Почесною грамотою та Подякою міністерств молоді та спорту й освіти і науки України за організацію та активну участь у патріотичному вихованні молоді.

Ви потрапили у список сильних українок — отримали звання й орден «Берегиня України». Це було очікувано чи несподівано для вас?

— На цю відзнаку мою кандидатуру подала подруга на псевдо Хмаринка з Авдіївки, з якою познайомилися теж на «Джурі». Коли почула, що мені вручатимуть цю нагороду, звичайно, приємно здивувалась. Адже, якщо можу бути прикладом для інших жінок, значить, все роблю правильно.

Що саме вас спонукало волонтерити?

— Постійно запрошують як волонтерку не святкові та благочинні заходи. Зокрема «Рівне-ТАКМЕД», Школа естетичного та гармонійного розвитку особистості в Рівному, Рівненський обласний центр фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх». В останньому перемогла в конкурсі в номінації «Кращий волонтер наймолодшого віку».

Допомагаю Благодійному фонду із захисту безпритульних тварин у Рівному, зокрема співпрацюю з клубом «Лапа». Мені небайдужа доля викинутих бездушними господарями тварин. Одного разу побачила на полігоні в Яворові собаку Маруську. Вона була в дуже занедбаному стані. Виходила й прихистила вдома на Сарненщині. Це моя улюблениця. Загалом уже півтора року надаю всіляку допомогу безпритульним котам і собакам. Шкода ж їх. У чому вони винні?

Минулого року рівненські ЗМІ повідомляли, що у вас вкрали чи не найдорожчу річ — велосипед. У чому його цінність?

— Виграла його на обласних змаганнях. Наша команда «Помідорчик» під час квесту обійшла всіх суперників. Але наприкінці гри серед 60 учасників розігрували велосипед. І мені пофортунило, дістали саме мій номерок. Шкода, що вкрали, бо цей велосипед мав свою душу, історію, об’їздив всю область, побував у туристичних походах і був дуже необхідним мені для повсякденної волонтерської роботи. Завдяки добрій людині маю вже інший.

А чому вирішили стати доноркою?

— Якщо чесно, перший раз пішла здавати кров за компанію. А чому б і ні? Після того це вже стало традицією.

Часто це здаєте кров?

— Готова це робити частіше, але оскільки процедура має певні обмеження, то поки що 10 разів.

Як родина реагує на вашу активність?

— Зараз нормально. А спочатку негативно сприймали. Мамі хотілося, щоб частіше бувала вдома. А я навпаки завжди в роз’їздах, подорожах, змаганнях. Я пояснила всім, що це моє життя і його бачу саме таким. Відтоді вони розуміють і підтримують мій вибір. Гордяться мною і моїми здобутками.

Чи маєте та чому присвячуєте вільний час?

— Ну, якщо й випадає вільна година, то із задоволенням катаюся велосипедом по місту або просто відпочиваю в тиші.

Ви задоволені своїм життям?

— Так. Загалом мені імпонує фраза письменника Альбера Камю: «Живіть до сліз». Я не боюсь ризикувати. Легко й сміливо, з добром крокую, не озираючись, уперед і водночас насолоджуюся. І найголовніше — намагаюся бути справжньою. Люблю активних, ініціативних і безкорисливих людей, які допомагають розкривати мої найкращі якості. Прагну жити так, ніби завтрашнього дня не буде, намагаюся вдосконалювати цей світ. Живу інтенсивно, як кажуть, на всі сто, на повну силу й з блиском в очах. А ще люблю мріяти.