Комуналка в центрі міста. «Я живу в двоповерхівці 1951 року»

Будинки №55 та 57 на вулиці Фідарова Наталія Костюк називає братами. Вони ідентичні за плануванням і побудовані з різницею в рік. В одному пройшло дитинство Наталії Семенівни. В іншому вона проживає нині. А екскурсію для СарниNews.City провела в обох.

Пані Наталія зустрічає нас у дворі. Веде стежкою до садку, де досі ростуть абрикоси, посаджені її мамою. А тоді повертається до свого квітника.

— Краще було б вас запросити влітку — в мене тут стільки квітів. Я дуже люблю за ними доглядати, — каже пані Наталія.

Взимку відсутність клумби компенсують домашні рослини. Вони є у кожній кімнаті. А ще — в телефоні, на маленькому цифровому фотоапараті, альбомі та вишитих картинах, які порадувала сусідка-рукодільниця Людмила. Щоб потрапити в ту «оранжерею», треба піднятися дерев’яними сходами старенького, але охайного під’їзду. В ньому, до речі, досі стоїть столик з кухні колишньої комуналки.

Ровесниця будинку

— Мій батько — офіцер. Після війни його направили на навчання в Москву. А тоді відрядили на роботу в Сарни. Працював у воєнізованій охороні. Був начальником караулу, а потім - пожежного потяга. Батько отримав житло в комунальному будинку, де в кожній квартирі проживали по дві-три сім’ї. Мали по одній кімнаті. І кухню спільну. Тоді люди жили бідненько, — пригадує жителька.

— Топили вугіллям. На залізниці видавали пільгову паливну книжку зі знижками, — пояснює. — Плиту в кухні також топили вугіллям чи дровами. Пізніше встановили електроплити, згодом керогаз. А потім вже управління залізниці дало газові плити на дві конфорки й балони.

Будинки на Фідарова розташувалися в центрі міста. Проте в середині минулого століття він виглядав по-іншому. На місці готелю і ресторану був ринок, куди приїжджали люди з різних сіл. Там, де зараз будинок на Пирогова, 2 і магазин автозапчастин, продавали бензин і гас.

— Ми з сестричкою ходили в четверту школу. Одне з приміщень було розміщене в теперішньому клубі «Повір у себе». Це була маленька школа. Навіть наші діти ще туди ходили, — пригадує. — Дитсадок був там, де нині Єпархія, за приміщенням колишнього банку по Соборній. Працював цілодобово, бо люди працювали позмінно.

Як жилося в комуналці

— Дружно, — без роздумів відповідає жінка. — Святкували празники цілим будинком і допомагали одне одному. Якщо діти хворіли коклюшем — то всі й одразу. Якщо глисти — разом сиділи на горщиках. Люди тоді мужні були. Після війни ніхто не скиглив, не плакав, не ображався.

У маленькій кімнатці з 15 квадратних метрів вміщалося повноцінне життя цілої сім’ї. «Наприклад, тьотя Маша Борсукова жила з донечкою Наташою. У них стояло лише ліжко, чемодан чи скриня і столик. Проте знаходили місце ще й для котеняти», — пригадує пані Наталія.

Так само з точністю до сантиметра переповідає розстановку меблів у своїй домівці:

— Наша кімната була найбільша — 20 квадратів, тому там усе вміщалося. Пам’ятаю, як зараз: у нас було два ліжка. З одного боку батьків — красиве з нержавійки, воно донині збереглось. А з іншого — моє з сестрою. Раніше стояла ще й дерев’яна люлька, фарбована блакитним. Фіранки були білі, як і вся постіль — кольорової просто не існувало. У нас завжди було чисто та красиво. Мали шафу з поличками. А потім, коли стало трошки легше жити, купили шифоньєр і диван у розстрочку. Посередині кімнати стояв великий стіл, стільці і невеличка шафа з «парадно-вихідним» посудом.

У 1965 році родині Терентьєвих дали цілу квартиру в будинку №55. Там Наталія Семенівна живе досі.

«У нас був культ ліжка»

Іграшок в післявоєнні роки було небагато. Жінка пригадує дитячі відеречка, а також ляльки з пресованої тирси та глини. Якщо лялечка впаде - може залишитися без носика.

— А ще в кімнатах завжди були заправлені ліжка, — зауважує. — Накидки, все біленьке й у мереживах. У нас був культ ліжка. Встали, застелили — і до вечора не чіпати. Гралися на підлозі, біля пічки на покривалі, бо ж килимів не було.

Той культ пані Наталія зберегла досі. Акуратно застелене ліжко прикрашають білосніжні подушки. Стіни і картинах. Сервант із красивим посудом. На ньому гарненька маленька ялинка, яку придбала ще у 80-му році за 90 копійок. Справа шафа, звідки жінка дістає купку фотографій.

Життя на чорно-білих світлинах

В одній із квартир на Фідарова проживав дядя Ваня, який мав фотоапарат. Тому історія будинку та його жителів збереглась не лише у феноменальній пам’яті пані Наталії, а й на чорно-білих світлинах Івана Мельника.

— У мене їх було ще більше. Частину роздала, а ті, які вже немає кому передати, спалила. Лишилися фото батьків, родини, святкувань та інших пам’ятних дат, листівки тата з війни, — розкладаючи світлини на дивані, розповідає Наталія Семенівна.

— Модно те, що давно забуте в шафі, — сміється Наталія Костюк. — Моя мама Ядвіга, полячка за національністю, мала маленький зріст і гарну фігуру. У неї було багато красивих халатів і суконь. 1954 рік — а які наряди! І рукава-крила, й ліхтарики. Виготовляти одяг мамі допомагала кравчиня тьотя Таня. А нам із сестрою вона шила одяг самотужки. Зазвичай ми носили сарафанчики і коричневі атласні стрічки.