Ворожий танк у власному городі: родина з Київщини втекла від окупантів у Сарни

9 березня окупанти вкотре зривають евакуацію мирного населення з Бородянки та навколишніх сіл. Військові рф обстріляли автобуси, якими планували вивезти вихованців Бородянського інтернату. Напередодні повідомляли про гуманітарну катастрофу та відсутність зв’язку. І майже щодня фіксують рух ворожої техніки.

9 березня Оксана та її батьки були вже не там, а тут — у Сарнах. Їм вдалось виїхати. Зустрічаємось біля готелю «Случ», куди їх заселили. У місті сонячно, але прохолодно, сильний вітер. Тож Лідію, маму Оксани, помітно підтрушує. Коли починають розповідь, розумію — погода тут ні до чого.

Дорахували до 180 одиниць ворожої техніки, а тоді почали лічити годинами самого ранку 24 лютого почали бомбити Київ по околицях. Знайомі, сусіди, новини — усі про це говорили. Дехто одразу виїхав. Оксана та її батьки серед тих, хто залишився.

— Згодом побачили колони ворожої техніки на власні очі. Почали рахувати: 100, 150, 180 — тоді збилися з рахунку і почали засікати час. Година, півтори, дві — а вони все не закінчуються, — пригадує Лідія. — Потім полетіли літаки, вертольоти. Я реагувала на кожен звук, падала на підлогу, у моїх вухах без перестанку дзвеніло. А вони годинами отак кружляли. Здавалось, що я не зможу це все витримати. Дуже страшно.

Окупанти зайняли тамтешні села. Здвижівка, Шибено, Берестянка — ворожі колони стоять прямо на вулицях. Нікуди не рухаються. Просто стріляють. Переважно в бік столиці.

— У нас така локація: окупанти заїхали з Білорусі і все — ми опинилися в гарячій точці, — пояснює Оксана. — Село Нове Залісся розташоване Бородянкою і Шибеним. Ми тут бачили та чули все, що літає над нами, гримить і падає в окрузі. Буча, Гостомель, Ірпінь — ми стали свідками цих обстрілів. Страшно. Коли лежиш у ліжку, а над тобою щось летить зі свистом. І ти не розумієш: в тебе зараз прилетить чи полетить собі далі.

Прямих зіткнень із ворогом селяни намагались уникати. Ховалися у підвалах, льохах, будинках. Нікуди не виходили — боялись.

— Дяка Богу, вони нас не чіпали, хоча були поруч, — продовжує Оксана. — Зараз вже почали ходити по вулицях. Раніше по крайніх, а тепер заходять у село. Щоправда, там залишилось мало людей. Переважно похилого віку. Бо, кажуть, нема чого їм уже з рідного дому тікати.

— А в Бородянці навіть розстрілювали, — каже Лідія. — Наш сусід поїхав у магазин — розстріляли. Не знаю, чи забрали тіло. Це зараз практично неможливо.

Лідія з чоловіком проживають у Берестянці. Там також зупинилися ворожі колони. Прямо в їхньому городі.

— Один із танків їхав прямо на мене. Чоловік заховався посеред дров і там пролежав 5 годин, а я тікала, куди очі бачать, — не стримуючи сліз пригадує жінка.

Це й стало останньою краплею, щоб наважитися виїхати. Кинулись в авто в чому були, без речей і безпечного маршруту.

— Ми виїхали лісами. Самі. Просто тікали. Спочатку через поле, бо знаємо, що десь там є дорога, а далі по лісах. Їхали по пам’яті, навмання. Блукали, верталися і далі їхали, щоб врятуватися, — розповідає Оксана. Її батько додає: «Можливо, більше людей виїхало б, якби була можливість придбати бензин чи газ — не було нічого. Так само й з продуктами — що в людей у погребах є, те вони і їдять. Товари не постачають. На Бородянку ніхто не їхав, навіть хліба не мали».

Із тими, хто залишився, зв’язку немає. Тож, що зараз переживають рідні села, дізнаються лише з новин. Брат Лідії у Здвижівці, але сконтактувати з ним вона не може: «Навіть не знаю, живий він чи ні. Вірю, що живий».

З-під Бородянки сім’я тримала маршрут на Рівненщину. Родичі із Сарн розповіли, що тут наразі тихо та відносно безпечно. Переселенці в цьому переконались і дякують, що їх прихистили. Та як би не було добре тут, найбільше хочуть повернутися.

— Ми дуже хочемо додому. Надіємось, що наші будинки вціліють. Там усе наше життя. Всюди добре, а вдома найкраще, — повторює Оксана старе, як світ, прислів’я, що зараз актуалізувало свій сенс.

А Лідія додає: «Нехай навіть хату бомблять — відбудуємо. Аби їх тільки вигнали, щоб їх там просто не було». Впродовж усієї бесіди і наостанок вона тихенько проговорює наче мантру: «Не дай Господь нікому таке пережити». Бо їх родина пережила і навряд чи зможе колись це забути.