Мій дім — моя фортеця: як дві сім'ї всі сили вкладали в свої будинки і одномоментно їх втратили

Олексій Веретюк придбав новий будинок в Ірпені та на початку 2022 року завершив там ремонт. Робив усе власноруч і найбільше пишався дитячою кімнатою. Ірина Гусак обожнювала варити каву у своїй кухні в Маріуполі. А ще доглядати за квітами довкола будинку, в якому проживала 25 років. Ці різні історії мають спільний фінал: домівок більше немає — їх зруйнували російські снаряди.

СарниNews.City записали історії людей, які втратили житло та нині проживають у Сарнах.

Мій дім. Моя фортеця. Мій прихисток

— Я розгублено озиралася посеред розбитого будинку. Ось моя улюблена кавомашина — яка смачна була та кава, ось новенька морозильна камера, яку ми навіть не включили ні разу, а у доньки в кімнаті новий диван, такий гарний та зручний... Скрізь на стінах родинні фото — усміхнена донька з татком, ми усі разом на новому пірсі, ми в осінньому парку — епізоди щасливого життя, що вже ніколи не повернеться, — цей допис Ірина Гусак із Маріуполя написала через тиждень після евакуації. Журналістка з родиною залишала зруйноване місто та понівечений рідний будинок у березні 2022-го. Але досі пам’ятає все, як сьогодні.

«Ми молилися й інколи слухали радіо»

У приватному секторі на околиці Маріуполя — селищі Волонтерівка — мешкала невелика родина. Ірина з чоловіком і донькою. У батьківській хаті чоловіка подружжя прожило майже 25 років. У 2021-му утеплили будинок, витративши 200 тисяч гривень. А 24 лютого купили місячне цуценя вівчарки, якого згодом назвали Марік. Ще була собака Ніка та кіт Тимко. Звістка про вторгнення військ рф застала їх усіх вдома. Тут вирішили і залишатися.

— Ми не готувалися до війни, хіба можна до такого підготуватися!? Запас харчів вдома був, в нас міцний будинок, є надійний підвал, на вулиці криниця. До нас приїхали пересидіти якийсь час дві подруги доньки, які мешкали в квартирі. Спочатку навіть у підвал не спускалися, обстріли було чути але десь далеко. Повідомлення друзів та знайомих у соцмережі про від’їзд із міста дивували та трохи обурювали — типу кидають рідне місто напризволяще — нехай вороги втікають ми ж в себе вдома… — пригадує Ірина.

Ситуація стрімко змінювалась. Починаючи з 1 березня, обстріли ставали потужнішими - зникло світло та вода. Але газ був, тому в будинку було тепло. До підвалу все ще не бігали, але спустили туди теплі речі та ковдри. Мобільний зв’язок ще був — хоча нестабільний. А на старенькому транзисторі можна було зловити українські новини. З 3 березня родина перемістилась у підвал. Ніхто майже не спав і не їв — навколо усе грохотало.

— Ми навчились по звукам визначати — летить до нас чи від нас — обстріли були інтенсивні та потужні, здригалися стіни, земля під ногами. Ми молилися й іноді слухали радіо... Снаряди розривалися десь зовсім поруч кожні 10-15 хвилин. Дві доби ми не спали, більшість часу проводили у підвалі. Не знали, що відбувається ззовні, але чули як руйнувалися будинки сусідів... Нашу Волонтерівку просто розстрілювали.

Пережити ніч

Найстрашнішими були ночі, бо ніхто не знав, чи вдасться їх пережити. Потужні обстріли та суцільна темрява — лишень палаючі поруч будинки сусідів та Азовсталь, що палав майже три доби, осяювали місто.

— Наближалася ніч на 6 березня — ми втомилися від обстрілів, вже було майже не страшно, скоріше байдуже — тож ми більше були вдома. В підвалі холодно, у чоловіка температура, дівчата та й я почали кашляти. Після опівночі стріляли дуже потужними снарядами, вони постійно летіли в наш бік, від нас майже нічого не летіло - ми розуміли, що українські війська відступили, ворог був зовсім поруч, — розповідає Ірина.

Полягали на матрац на підлогу у найбільш безпечній кімнаті. Ірина навіть задрімала, коли в їх домівку прилетів снаряд.

Опинившись у дворі ми побачили що її машина перетворилася на сито — витікав бензин, автомобіль весь у дірках від осколків, також перебита газова труба — з неї йшов газ. Ми сховалися у підвалі та через безперервний обстріл до сьомої ранку не могли вийти зі сховища.

«Я не змогла вивезти з пекла рідну матір»

Будинок було зруйновано — від вибуху вибило вікна з рамами, всі двері вирвані, частини даху також не було, скрізь скло. Ірина довго не змогла знайти кота. По радіо вперше оголосили про зелений коридор. Родина вирішила їхати до драмтеатру на площу, для цього приєднатись до колони. Похапцем збирали речі. А Ірина фіксувала в пам’яті моменти, які з собою ніяк не вивезеш:

— Скрізь на стінах родинні фото — усміхнена донька з татком, ми усі разом на новому пірсі, ми в осінньому парку - епізоди щасливого життя, що вже ніколи не повернеться. Мої квіти... Мій дім, моя фортеця та прихисток… Моє колись квітуче місто на березі самого теплого моря, а нині місто-привид Маріуполь. Найбільший мій біль — те, що я не змогла вивезти з того пекла свою рідну матір... І ось я ходжу вулицями мирного тихого міста Сарни на заході країни, а перед очами стоїть моя рідна ненька посеред розтрощеного двору в приватному секторі Маріуполя…

Про матеріальне ніхто не думав

Олексій та Катерина Веретюки родом із міста Сарни. Після закінчення навчання в Києві пара обрала Ірпінь як ідеальне місто для проживання — тут затишно, комфортно, близько до столиці та завжди багато молоді. У 2020 році сім’я придбала будинок у приватному секторі. Зараз він у списку тих, що вважають зруйнованими — вигорів через влучання російського снаряду.

Стежили за будинком в режим онлайн

Двоповерховий таунхаус у затишному мікрорайоні Ірпеня поділений на 9 секцій з окремим переднім входом і заднім двориком. У семи з них на момент повномасштабного вторгнення проживали люди. 21 лютого Олексій з дружиною та донькою поїхали погостювати до батьків у Сарни.

— Ми прихопили речей на 2-3 дні. Звісно, розмови про війну тоді вже були, але ми не вірили, що бойові дії можливі. Це була планова поїздка в гості, в дитини були канікули в школі, тож 26 лютого ми мали повернутись, — пояснює чоловік.

Про те, що відбувається в місті, дізнавались з новин, місцевих телеграм-каналів, від друзів і знайомих. Багато сусідів спочатку не збирались виїжджати. В когось були запаси продуктів, в інших хлібопічка. Люди об’єднувались і жили. Але коли почали пролітати ворожі літаки — всі зрозуміли, що треба евакуюватися.

— У наших сусідів було два авто, але одне вони віддали сім’ї з будинку навпроти, бо ті їхали зовсім в іншу сторону, — продовжує розповідати Олексій. — Ми також казали сусідам, щоб в разі необхідності розбивали вікно з двору і забирали з нашого житла все, що потрібно — картоплю, макарони, крупи. Про матеріальне вже ніхто не думав. Воно відходить на другий план в такі моменти.

На початку березня в Ірпені вже не було ні світла, ні води. А 3 березня будинок залишили останні сусіди. На околицях вже було чути обстріли.

— Вони встигли виїхати колоною, а через декілька днів у Стоянці вже були випадки розстрілів автомобілів. З тих пір і до кінця місяця ми не знали, що з нашим будинком. Не було зовсім зв’язку. З’являлись іноді короткі відео. Наприклад у середині березня ми знайшли відео, де на перехресті, що за 50 метрів від нашого будинку був підбитий танк. Камера рухалась швидко, було видно частину дому — нібито цілий, стоїть.

Перші відео з дронів почали з'являтися наприкінці березня, коли окупантів почали вибивати з Ірпеня. Тоді Олексій і Катерина хоч і здалеку, але побачили, що будинок зруйнований.

— Це був шок. Якась рулетка: в нас будинок зруйнований, поруч — цілий, через 100 метрів знову згорівший. Деяких будівель просто немає. Повний рандом. Частина Ірпеня була під контролем ворога. І саме на наших вулицях проходила ось ця межа, там тривали вуличні бої.

У квітні в місто зайшли волонтери, тероборона, місцеві депутати. В одного з них Олексій побачив будинок зблизька:

— Він якраз повертав у наш провулочок. Було видно, що будинок зруйнований, але не зрозуміло що всередині. Вікна на першому поверсі начебто вціліли, а другий поверх просто чорний від гару. В чаті з сусідами ми підбадьорювали один одного, мовляв, все ок, переклеїмо шпалери і можна далі жити.

«Всі наші речі легко вмістились в одне авто»

Олексій та Катерина вперше від початку війни потрапили у власний дім напередодні Пасхи. Перший поверх фізично вцілів, всередині все було покрито кіптявою. Фактично залишилась лише коробка та вікна на першому поверсі. На задньому дворі паркан посічений осколками.

— Ми думали, що вже змирилися з думкою про втрату житла. Коли бачили новини про прильоти, чули розповіді друзів, як їх житло постраждало, то морально себе готували до найгіршого. Але побачити це все вживу було важко, — каже Олексій. — Єдина думка, що нас заспокоювала в той момент: добре, що ми були не там і наша дитина цього не бачила. Те, що ми живі, в цій ситуації найголовніше.

Двері будинку були зачинені. Олексій радів тому факту, що в їх дім не проникали російські солдати. Адже випадки мародерства в Ірпені були. Люди викладали відео, як окупанти навіть катались на велосипедах і виносили дитячі речі.

Ворожий снаряд влучив у будинок 13 березня. Пожежа тривала більше десяти годин і перекидалась із секції на секцію. У сусідів обвалився дах. Коли Олексій вперше відкрив двері, його зустрів різкий запах гарі. Тоді зрозумів, що перший поверх вцілів дивом:

— Зі сходів на другий поверх на плитку обвалився обвуглений поручень — за якихось 70 сантиметрів від дерев’яних дверей. Якби там було інше покриття, лежав килим або вогонь дістав до стіни, ситуація була б гіршою.

Перший поверх будинку — це коридор і кухня. Там лишилось кухонне приладдя та побутова техніка. Чи працює вона — господарі не перевіряли.

— Всі речі, що ми забрали, легко вмістились в одне авто. Це були куртки зимові, що зберігались в гардеробі, декілька коробок зі взуттям, — продовжує розповідати Олексій.

— Ми зробили цю кімнату під ключ. Раділи, що в доньки тепер буде свій простір. А ще там були всі її роботи. Оля ходить на малювання, дуже любить робити щось руками. Все, що починаючи з дитсадка вона створювала, просто згоріло.

«Відбудуємо свою оселю після перемоги»

Олексій і Катерина зібрали речі, зробили фото та відеофіксацію пошкоджень і поїхали. Робити будь-що в той момент не піднімались руки.

— Ми всі сили вкладали в цей будинок. І одномоментно все втратили. Просто не хотілося робити нічого. Незрозуміло було, наскільки затягнеться війна та що робити далі, — пояснює чоловік.

Всі процедури, що стосуються компенсації, родина пройшла: подали заявку в Дії, звернулись в міськраду за оцінкою ступеня ушкоджень, оформили акт про пожежу. Далі — очікування.

— Пам’ятаю, забирати потрібно було в актовій залі пожежної частини, — розповідає Олексій. — Там величезний стіл і на ньому купа стопок звітів по кожній вулиці. Руйнування в людей дуже масштабні. Від вибитого вікна до повністю знесеного будинку.

Наприкінці літа вирішили перекрити новий дах, повністю почистили другий поверх, винесли перестінки та забили вікна плівкою. У цьому родині допомогли небайдужі люди: рідні, знайомі та навіть незнайомі з соцмереж, за що вони їм дуже вдячні. У такому вигляді житло чекатиме своїх мешканців до перемоги.

— У будь-якому випадку будинок треба відновити. Але як і коли поки невідомо. Плануємо повернутись туди, але точно не під час війни.

Після деокупації Ірпінь почали активно відбудовувати, відновили школи та дитсадки. Як альтернативу для проживання встановлювали модульні будинки. Олексію також пропонували розмістити такий. Але родина відмовилась. Дружина з донькою тимчасово виїхали в Британію. А чоловік нині проживає у батьків.

— Поки так. А там побачимо, — підсумовує.