«Тримаємось на вірі». Жительки Сарн про любов під час війни і те, як підтримувати звʼязок

Чотири роки повномасштабної війни, 12 років від початку вторгнення росії і незліченна кількість родин, розділених кілометрами. Очікування — виснажливий і водночас сповнений надіями режим, у якому щодня живуть рідні військовослужбовців. Вони чекають «++», «Доброго ранку», дзвінка, відпустки чи кількаденного відрядження, щоб почутися й побачитися бодай на мить. Але, попри страхи, тривоги й обмеження, будують сімʼї та плани. Про стосунки на відстані в умовах невизначеності СарниNews.City поспілкувалися із психотерапевткою Анастасією Баркая та жительками Сарн: Анною, Каріною та Іриною, партнери яких — військові та ветерани.

— Відстань для мене стала великим випробуванням, і є ним зараз. Напередодні мого дня народження, 3 листопада 2022 року, я дізналася, що хлопець проходитиме військову службу. А вже 5 листопада він пішов. Чи боялася я? Дуже. У той момент у голову лізли найстрашніші й найсумніші думки. Мій настрій був максимально песимістичним, адже це був перший рік повномасштабної війни, — пригадує Каріна. — Найважче було на початку служби. Було багато невідомого: постійні переїзди, зміни дислокацій, відсутність стабільного зв’язку. Андрій майже не користувався телефоном, часто це було просто неможливо. Звʼязок зникав — не на критично довгі періоди, але кожна тиша здавалася вічністю. Я знала алгоритм дій на випадок тривалої відсутності звʼязку й куди телефонувати, але ці знання не позбавляли тривоги. Треба було просто триматися.

Спочатку Андрій виконував завдання в Донецькій області. Нині захисник перебуває на Харківщині. Попри відстань, парі щодня вдається підтримувати звʼязок у соцмережах чи по телефону.

— Намагаємося хоча б раз на день поспілкуватися чи зідзвонитися — одразу, як тільки в Андрія зʼявляється змога. У нас є власні традиції й символи. Щоранку ми бажаємо одне одному доброго ранку, і щовечора я не можу заснути, не написавши «добраніч». Це вже не просто слова, а мої ритуали і моя внутрішня потреба. Маємо свої знаки, зрозумілі лише нам. Той самий «плюсик» означає, що все добре, що він у безпеці, — ділиться сарненка.

— У певний період мене дуже підтримувала родина, приїжджала до них у село. Це місце дитинства, тепла й турботи — простір, де я могла хоч трохи видихнути і відчути спокій. Це залишається моєю точкою опори і зараз. Я люблю фотографувати, створювати контент — це спосіб переключитися, наповнитися і відчути себе в ресурсі, — зазначає Каріна. — Особливе місце в моєму серці займає наш котик. Коли хлопець десь пів року був на службі, на 8 березня подарував мені маленьке пухнасте диво. І відтоді цей котик — наша спільна радість і наша котяча «дитинка». Попри капості, які іноді стаються, це величезне розвантаження і клубочок щастя, який наповнює дім життям. Нещодавно я навіть возила його до Андрія, бо була можливість. І це неймовірне відчуття — мати щось спільне й тепле, що обʼєднує попри відстань.

«Розуміємо, що нам обом складно, але ми це приймаємо»

Каріна зазначає, що за період стосунків на відстані і вона, і її хлопець змінилися. Пара стала більш дорослою та свідомою, а їхня взаємодія з роками — глибшою та міцнішою.

— У мене не виникає зайвих запитань — у нього так само. Ми розуміємо, що нам обом складно, але ми це приймаємо. Ми тримаємося разом, чекаємо кожну відпустку, рахуємо дні до зустрічі, сумуємо, але робимо це свідомо, по-дорослому. Наші стосунки почалися вже під час війни, але, можливо, саме це зробило їх такими справжніми. Для мене він — мій надійний тил, моя опора і моє майбутнє, якого я з нетерпінням чекаю після нашої перемоги й завершення війни, — зазначає дівчина. — Так, інколи я відчуваю несправедливість. Це приходить хвилями. Бувають моменти, коли я не розумію, чому когось не можуть відправити на ротацію ближче до дому. Інколи болить думка про те, що хтось несе відповідальність і ризикує життям, а хтось має можливість виїхати з країни чи взагалі не служити. Я дозволяю собі іноді образитися, посумувати, поставити запитання. Але ці емоції не перекреслюють головного — я пишаюся своєю коханою людиною. Я розумію, що, коли війна закінчиться, зможу сказати своїм дітям і онукам, що їхній тато й дідусь не залишив Україну, не злякався, а став на її захист. І це для мене має величезне значення.

«Попри все віримо в наше спільне “після”»

Короткі зустрічі під час відпусток чи відряджень стали для Каріни та Андрія можливістю перезавантаження. Ділиться: це ковток свіжого повітря, який дає сили жити далі. Утім часу для двох у період війни бракує.

— Відпустка може бути раз чи двічі на рік, тож кожен день поруч безцінний. Намагаємося побути разом, поїхати до рідних, встигнути все й одразу. Бо ніколи не знаємо, коли випаде наступна можливість. А якщо його приїзд — це сюрприз, емоції взагалі неймовірні. Якщо знаю дату — рахую дні до відпустки, як маленька дитина до свята, — зазначає Каріна. — Ми постійно щось плануємо й наповнюємо дні спогадами. Наші стосунки почалися ще з дружби у 2018 році, вже багато років я знаю цю людину. Колись Андрій був просто моїм другом, а згодом став моєю підтримкою, силою, моїм коханим. Ми завжди плануємо майбутнє — і це важливо. Але через війну багато планів ніби ставляться на паузу. Ми розуміємо, що потрібно жити тут і зараз, проте коли, що і як буде далі поки що під великим знаком запитання. Та попри все ми віримо в наше спільне «після».

— Ми боялися, що можемо не пройти такий складний етап. Я наважилася, знаючи, що буде складно, але не розуміла, наскільки. Не думала, що період на відстані буде таким довгим. Тільки згодом усвідомила, що це неабияка робота й хвилювання. Але попри це, знаючи, що буде в цих стосунках, я би знову в них вступила. Навіть такий переломний період на відстані ми долаємо з гідністю. Впевнена в тому, що колись це закінчиться, — ділиться дівчина.

«Ми дорослішали в цих стосунках»

Чоловік Анни — військовий Держприкордонслужби України. Служить із 2019 року. Стосунки пари, що розпочалися вже під час повномасштабної війни, тривають 2,5 роки. За весь період вони провели разом близько трьох місяців.

— Ми дорослішали в цих стосунках. За цей час почали більше довіряти одне одному, слухати й чути. Бути з військовим — це дуже складно. Постійно у тривозі, хвилюєшся, очікуєш дзвінка, у побуті — все сама. Але водночас престижно відчувати себе дружиною такої соціально важливої зараз людини. Горда, що в мене є чоловік, який не побоявся стати на захист моєї країни. Чекаю його вдома, незважаючи на те, скільки треба чекати, — розповідає Анна.

«Знаємо, що це колись обовʼязково закінчиться»

Підтримувати звʼязок подружжю допомагають певні ритуали, як-от невеликі регулярні повідомлення, подарунки й інші дрібниці. Попри складну службу як на підконтрольній, так і на тимчасово окупованій території, чоловік Анни намагається попереджувати про відсутність звʼязку.

— Найціннішим у таких стосунках на відстані є те, що ми знаємо, що це колись обовʼязково закінчиться. Не забуваємо, що ми є одне в одного. Тримаємось на вірі (сміється — прим. авт.), — ділиться дівчина. — Було, що звʼязок зникав. Але чоловік завжди попереджав, що його не буде на звʼязку, щоб я не хвилювалася. Тоді я заспокоювалася і просто чекала дзвінка, намагаючись не малювати найстрашніші картини у своїй голові.

«Завжди розумієш, що незабаром знову розлука»

Анна — власниця грумінг-салону в Сарнах. Крім роботи, не лише опорою, а й підтримкою дівчини є її близькі: батьки та друзі. Попри це, у повсякденному житті вона перебуває в постійному відчутті очікувань — дзвінків, повідомлень, зустрічей.

— Завжди шукаю його в обличчях незнайомців. Дозволяю собі ображатися, сумувати за ним, дозволяю злитися на те, чому це відбувається саме з нами. Але, зрештою, придушую ці емоції й почуття, повертаюся до звичного життя, — ділиться сарненка.

Дружина військового зазначає, що допомагають триматися регулярне спілкування, обговорення майбутнього і віра в нього, а ще — спільні маленькі цілі і спогади.

— Плануємо майбутнє завдяки усвідомленню спільних цінностей і надії, що попри дистанцію і складнощі ми залишаємося одне для одного партнерами. Звісно, бувають непорозуміння. Але вони дрібні й легко вирішуються, бо ми абсолютно спокійно поговоримо і все залагодимо, — розповідає Анна. — Щоразу наші зустрічі після розлуки щемливі, наповнені турботою, теплі. Але водночас тривожні, бо завжди розумієш, що незабаром знову розлука.

— Наше подружнє життя склалося дуже цікаво, оскільки за свої 14 років ми були разом дуже мало. 2011 року одружилися, до цього близько року зустрічалися. Перший рік жили в моїх батьків на Чернігівщині. Він служив, тож вдома бував рідко. Тоді були добові чергування, трохи бачилися. Проте чим далі, тим менше, — пригадує Ірина. — 2013 року почали відправляти на курси. І з 2014-го по 2024 рік ми бачилися дуже рідко. 2015 року він вперше поїхав у Марʼїнку — на рік. Я залишилися із сином у батьків. За цей період ми бачилися лише один раз, під час його відпустки. Але весь час були на звʼязку. Перші пів року було дуже тяжко морально, хотілося, щоб чоловік був поруч, але якось пережили. 2017 року він повернувся додому. Буквально один рік був вдома, знову служив на кордоні з рф. Протягом цього року ми три місяці жили на Хмельниччині, він вивчав англійську у відрядженні. Потім повернулися на Чернігівщину. 2018 року він знову поїхав, у Краматорськ.

«Потім, коли він їхав, було відчуття, наче так і треба»

У 2015 році, а також із 2018-го по 2024 рік Олександр служив у лавах Краматорського прикордонного загону і виконував завдання в Донецькій області. Ірина працювала у школі, тож чотири рази на рік, під час канікул, мала можливість їздити до чоловіка.

— Найдовше приїжджала влітку, півтора-два місяці там жила. Побувала у Краматорську, Покровську, Кураховому, Маріуполі, Бахмуті, Красногорівці, Марʼїнці, Словʼянську. Їздила із сином потягом, бо тоді ще не мала водійського посвідчення. Раз чи два на рік чоловік мав відпустку, приїжджав до нас додому. Після розлуки зустрічі були максимально емоційні, теплі, постійно трималися за руки, обіймалися, бо не хотіли одне одного відпускати. І водночас хотілося плакати, бо розуміли, що скоро або я, або він поїде, — пригадує Ірина. — На початку мені треба було чотири-пʼять днів, щоб відійти, не передати словами той стрес. Але потім настільки звикла до такого життя, що протягом останніх років, коли він їхав, було відчуття, наче так і треба. Буквально день і мене попускало. А спочатку до тижня не могла знайти собі місця. Не розуміла, чого все мало бути так. Нічого не хотіла.

«Сварки по телефону — гірше не придумаєш»

Роками подружжя спілкувалося по телефону та відеозвʼязку:

— Говорили, бувало, не кожен день, але написати одне одному «добрий ранок» було нашим ритуальчиком. Може, хтось думає, що відстань зміцнює стосунки, може, так воно і є. Але було багато ситуацій, коли все набридало. Сварилися по телефону настільки, що деякі так вживу не сварилися би. Сварки по телефону — гірше не придумаєш. Одне одного не бачиш, у голові різні думки, накручувалися. Як відходили, одне одному часто писали «люблю». Або просто посеред дня. Він мені, я — йому, — пригадує Ірина. — Найцінніше — довіряти й не забувати казати одне одному, що цінуєш, любиш, чекаєш. Особливо коли він мені це говорив. Він такий, не показує свої емоції. По голосу я могла стільки всього для себе зрозуміти, вивчила його. Довіра, постійна комунікація на відстані — це дуже важливо. Обовʼязково підтримувати одне одного, навіть просто словами, але в наших стосунках це однозначно було дуже важливо.

«Спочатку було дико погуляти по місту»

Найбільшою підтримкою в період стосунків на відстані для Ірини стали її батьки, а також церква. Жінка ділиться, що триматися в умовах невизначеності й розлуки з чоловіком допомагали кохання й бажання зберегти сімʼю.

— Знаю, що він мене сильно любить, впевнена на мільйон відсотків. Через постійне життя не разом мене накривало емоціями від суму за ним, хотілося плакати. Але триматися, справлятися з почуттями і постійною тривогою допомагала церква. Думаю, вона відіграла велику роль у нашому сімейному житті. Так мені було легше це пережити, — ділиться Ірина. — За мене дуже переживала мама. Батьки загалом були найбільшою опорою. Їхню підтримку відчувала й відчуваю максимально. Ніколи не було якогось непорозуміння через це. Але, якщо чесно, я ніколи й не плакалась. Якщо в мене таке життя, значить так має бути. Зараз вони просто щасливі, що ми нарешті разом. Хочуть жити з нами в одному місті. Тато казав, що купить нам будинок, але зрозуміло з яких причин їхати в Чернігівську область ми не хочемо. Сьогодні моєю опорою є Саша.

— За період війни ми дійсно дуже змінилися, особливо Саша. Він простіше дивиться на будь-які речі, абсолютно не париться, максимально спокійний, навіть якось пофігістично ставиться до дечого. От є життя — просто цінуй його і живи сьогодні. Так, є війна, але сьогодні тобі дано жити ось тут і ось так. Такою є й моя думка. Ми почали більше цінувати одне одного. Було незвично, коли він приїхав додому, бо ми відвикли жити як сімʼя, втрьох. Спочатку було дико погуляти по місту. Ходили всюди разом: гуляти, по магазинах, не могли натішитися, що от, тепер ми разом, — ділиться Ірина.

Що найважливіше для підтримки емоційного зв’язку, коли один партнер у відносній безпеці, а другий — на фронті чи прифронтовій території?

— Найперше — визнати, що ви живете у двох різних реальностях. І це нормально. Дуже боляче, коли один партнер ніби «в тилу», а інший — у постійній небезпеці. Тут важливо не змагатися, кому важче, а залишатися в позиції: «Ми в різних умовах, але ми в одній команді». Емоційний звʼязок тримається не на кількості дзвінків, а на відчутті: «Ти для мене важливий. Я з тобою навіть якщо ми далеко».

Я часто в роботі бачу, як пари починають мовчки змагатися болем. Але правда в тому, що біль різний — і обидва справжні. Той, хто на фронті, живе в умовах фізичної небезпеки. Той, хто чекає, живе в постійній тривозі втрати. І дуже важливо дозволити обом досвідам існувати без порівняння. Бо як тільки зʼявляється змагання «кому важче», починається віддалення.

Як підтримувати відчуття пари і близькість попри фізичну відстань?

— Близькість — це не тільки про дотик, а й коли ви продовжуєте ділитися своїм внутрішнім світом. Я часто кажу парам не зводити спілкування лише до питань: «Ти живий?», «Все добре?». Це дуже зрозуміло в умовах війни, але парі важливо залишатися не тільки «партнерами по виживанню», а й чоловіком і дружиною, коханими, близькими. Діліться дрібницями дня, смішними історіями, спогадами, мріями. Саме це підтримує відчуття «нас».

Мені здається, що зараз особливо важливо пам’ятати: ви не лише «військовий і та, що чекає». Ви — чоловік і дружина, партнери, близькі люди. Я б радила залишати у спілкуванні щось тепле, інтимне, навіть буденне, бо саме буденність часто рятує психіку. Коли ви говорите не тільки про небезпеку, а й про життя, ви ніби повертаєте собі нормальність.

Як говорити про складні емоції на відстані, аби бути почутим і не віддалятися одне від одного?

— На відстані емоції спотворюються. Те, що в живому контакті звучало б як вразливість, через повідомлення може сприйматися як претензія. Тому важливо говорити від себе — «Мені страшно», «Я сумую», не звинувачувати, і перевіряти: «Ти зараз маєш ресурс це почути?».

І ще дуже важливо дозволяти партнеру не витримувати все. Людина на фронті не завжди може бути контейнером для ваших тривог. І це не про байдужість. Це про виснаження нервової системи. Якщо з’являється віддаленість, краще сказати про це м’яко, ніж накопичувати. Часто сам факт проговорення повертає тепло.

Я завжди наголошую: вразливість — це не слабкість. Сказати «мені страшно», «я сумую», «я відчуваю, що ми трохи віддалилися» — це набагато доросліше, ніж накопичувати мовчазну образу. І ще одна важлива річ: не вимагати від партнера на фронті постійної психологічної глибини. Іноді людина просто виживає. І це теж потрібно поважати.

Які прості ритуали можуть підтримувати зв’язок? І чи слід встановлювати певні правила, як-от частота дзвінків, повідомлень?

— У кризі ритуали — це як маленькі острови стабільності. Це можуть бути коротке голосове повідомлення щоранку, домовленість писати «Я на зв’язку», фраза, яку ви кажете одне одному перед сном, спільний перегляд одного й того ж фільму в різних містах.

Домовленості знижують тривогу. Але вони мають бути гнучкими. Війна — це про непередбачуваність. Якщо правило стає жорсткою вимогою, воно починає руйнувати замість підтримувати.

Як на стосунки і близькість впливають тривога, страх за життя партнера чи власну безпеку?

— Тривога змінює людей. Хтось стає різким, хтось — закритим, хтось — надмірно контролюючим. Страх за життя партнера може проявлятися як образа через короткі відповіді, злість, претензії. Часто під злістю, претензіями чи холодністю я чую одне — страх. Страх втратити, не встигнути сказати важливе, залишитися одному. І якщо в парі вдається побачити під конфліктом цей страх — це дуже зближує. Але під цим завжди лежить одне: «Мені страшно тебе втратити».

Під час війни нервова система працює на виживання. У цьому стані в нас менше ресурсу на терпіння, ніжність, делікатність. Тому конфлікти можуть загострюватися — не тому що любов зникає, а тому що напруга надто висока.

Як не «розчинятися» в постійній тривозі за партнера? І навпаки — як його підтримувати у випадках виснаження, втрат і постійного стресу?

— Це дуже складне питання. Любов і тривога зараз часто йдуть поруч. Але якщо людина повністю живе лише очікуванням дзвінка, вона виснажується і починає руйнувати себе. Потрібно дозволити собі жити, працювати, сміятися, планувати. Це не зрада і не байдужість, навпаки — це спосіб зберегти себе і стосунки. І для того, хто на фронті, дуже цінно знати, що вдома є життя, є світло, є заради чого повертатися.

Це дуже тонке місце. Бо іноді людина відчуває провину за те, що вона у відносній безпеці. Але я щиро переконана: зберігати своє життя — це теж внесок у стосунки. Партнеру важливо знати, що вдома є стабільність, світло, сенс. Любов — це не лише тривожитися. Це ще й жити.

Наскільки важливо обговорювати і планувати майбутнє в умовах невизначеності? І чи може війна все ж зміцнити стосунки в парі?

— Говорити про майбутнє — важливо, навіть якщо це обережні плани. Навіть якщо це «коли все закінчиться, ми поїдемо…». Майбутнє дає сенс витримувати теперішнє.

І так, війна може зміцнити стосунки. Вона оголює найглибші речі: довіру, підтримку, здатність бути поруч у найтемніші моменти. Пари, які навчаються говорити чесно, не знецінювати біль одне одного і не замикатися в образах, часто виходять із цього досвіду більш зрілими й глибокими.

Навіть у повній невизначеності нам потрібна точка опори. Іноді це дуже прості фрази: «Коли ти повернешся…», «Ми обов’язково…». Ці слова тримають. Вони дають нервовій системі відчуття, що є продовження. І так, я бачила пари, які через війну стали ближчими. Бо в кризі зникає все зайве — і залишається справжнє.