Військові й волонтерки. Історії сарненок, що допомагають у тилу і на фронті

Командирка відділення, організаторка волонтерського швейного цеху, начальниця контрольно-пропускного пункту та ініціаторка благодійних лотерей — зібрали історії жінок, що в період великої війни з росією працюють на користь держави. Вони служать, волонтерять, збирають кошти, забезпечують бійців чи виконують завдання в лавах бойового підрозділу. Як це — систематично допомагати війську або бути його частиною? Жительки Сарн розповіли СарниNews.City.

Вікторія Семенова із Сарн — командирка відділення 33 окремого штурмового полку. Жінка здобула освіту в Європейському університеті за спеціальністю «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа» в Рівному. До служби у війську працювала в місцевій військовій частині і понад пʼять років обіймала цивільну посаду техніка з планування. До слова, мама Вікторії понад 20 років працює у тій же військовій частині, а тато — колишній військовий, що нині перебуває на пенсії. Рішення долучитися до війська Вікторія ухвалила напередодні великого вторгнення росії — у 2021 році.

— Родина відреагувала на мій вибір цілком нормально. Через батьків я завжди була повʼязана з армією, тож, швидше за все, тому й вирішила підписати контракт. Іншого варіанту особливо не розглядала. Але тоді ніхто й подумати не міг, що розпочнеться повномасштабна війна, — пригадує захисниця.

«Морально легше, що я не сиджу вдома, а працюю далі»

Після підписання контракту Вікторія служила в 14-й окремій механізованій бригаді й здебільшого займалася діловодством. Повномасштабну війну її бригада зустріла на полігоні, де проходила злагодження. Утім плани змінилися. З першими ракетними ударами по країні підрозділ жінки висунувся на Житомирський і Київський напрямки та протягом року перебував у зоні бойових дій, зокрема на Харківщині.

— Певний час проходила службу і в нашій військовій частині. Тоді мене трохи підвело здоровʼя. Здавалося би, вже вдома, з рідними й меншою кількістю тривог. Але здоровʼя покращилося, і плани знову змінилися. Родина була не рада (сміється — прим. авт.), — ділиться жінка. — Моя подруга запропонувала перевестися у штурмовий полк. Трошки була в роздумах, але погодилася. Подумала, що, якщо мої дівчата можуть там служити, то чому я ні? Багато моїх знайомих ще з початку повномасштабної війни в зоні бойових дій. Можливо, і морально легше, що я не сиджу вдома, а працюю разом із ними далі.

Наразі захисниця проходить службу в лавах 33-го окремого штурмового полку й виконує завдання на Запорізькому напрямку. Вікторія має звання молодшого сержанта й обіймає посаду командирки відділення.

— У роботі в основному працюю з головним сержантом батальйону — налагоджуємо бойову підготовку серед особового складу. Люди приходять різні. Частково вони вже навчені в навчальних центрах і мають розуміння, чим повинні займатися в армії. Проте більшість приходить із цивільного життя, їх доводиться навчати з нуля, — ділиться військова. — Але найважче у службі — це втрачати друзів, колег, знайомих. Ніколи б не подумала, що на мій вік доведеться переживати таке.

«Якщо, крім війська, я себе ніде не бачу, то чому маю слухати інших?»

Будень захисниці — це визначений робочий графік, виконання поставлених задач, а опісля — особисті справи. Попри зайнятість, військова служба не впливає на спілкування Вікторії з батьками та сестрою: вони підтримують її та чекають вдома. Проте, за словами жінки, для особистого життя та стосунків бракує часу і впевненості у завтрашньому дні. Коли підрозділ військової перебував на Сумщині, Вікторія забрала котика, якого віддавали в добрі руки. Нині його звуть Філіп: він спокійно адаптується до її ритму життя, побував у Сарнах, Рівному, а тепер разом із нею живе в Запорізькій області.

— Якщо порівнювати себе до й зараз, коли пішов пʼятий рік на службі, — це дві абсолютно різні людини. Я стала більш сміливою й сильною, морально загартованою. Багато чому навчилася і навчаюся досі. Ще багато чого маю у планах. Мені доволі часто говорили, що краще би я народжувала дітей, звільнилася й сиділа вдома. Казали, що військова служба не для жінок. Але якщо в цей момент, крім війська, я себе ніде не бачу, то чому маю слухати думку інших?

28-річна Вікторія Семенова ділиться, що планує залишитися у лавах Збройних Сил України й після завершення війни з росією:

— Багато разів думала, що служити не хочу, вся ця служба мені не треба. Було якесь вигорання. Не знаю, що допомагає мені триматися. Але, якщо в мене була б можливість повернути час назад, то нічого не змінила б. Основний стрес був на початку повномасштабного вторгнення. Тепер усе стає звичним, — ділиться захисниця.

Ірина Гарбовська — місцева волонтерка, яка вже кілька років допомагає війську благодійними розіграшами. Разом із чоловіком 31-річна сарненка виховує двох доньок: пʼятирічну Катрусю та восьмирічну Полінку. Ділиться, що наразі всю себе віддає сімʼї, хобі й волонтерству. Її захоплення вʼязанням розпочалося понад шість років тому, у декреті.

— Як і багато мам, я шукала щось своє. Випадково в мережі натрапила на іграшки-амігурумі. Завжди була творчою, тож ідея створити щось власноруч одразу запалила. Вирішила звʼязати для доні великого плюшевого зайчика. Здавалося, що кожна маленька дівчинка мріє про такого. Гачкувати не вміла зовсім, але були відеоуроки в YouTube і велике бажання. Перші петлі, перші помилки, перші перероблені деталі… А потім — перша готова іграшка. Так захопилася, що створила ще кілька. Почала дарувати їх знайомим, і спрацювало сарафанне радіо. Почали просити про іграшки на замовлення. Спочатку брала гроші лише на матеріали. Вʼязала вночі, під час денного сну дитини, між домашніми справами. Десь глибоко жила мрія відкрити власну справу, але спочатку я не наважилась, бо маленька дитина, потім дітей стало двоє. А згодом почалась війна… І пріоритети змінилися, — пригадує Ірина.

Волонтерська діяльність жительки Сарн розпочалася до повномасштабного вторгнення — з благодійних ярмарків ГО «Любов у тебе в серці». Але вирішальним фактором у рішенні допомагати війську стала повномасштабна війна:

— 24 лютого 2022 року змінило все. У мене велика родина. І коли майже всі чоловіки з неї — мої рідні, мій тато, мій молодший брат — стали до лав захисників, я вже не мала права залишатися осторонь. Чесно? Було велике бажання стати в стрій поруч із татом і братами, бути там, де вони. Але я — мама. Маленька Катруся була на грудному вигодовуванні. Навколо панували паніка, страх, розгубленість. Безпека дітей була моєю головною відповідальністю. І тоді я чітко вирішила: якщо не можу стояти пліч-о-пліч із ними на полі бою, то стану їхнім надійним тилом.

«Нам потрібні живі Герої»

Оскільки потреби бійців і суми для закриття запитів зростали, в лютому 2023 року виникла ідея проводити благодійні розіграші. Попри страхи, повʼязані з організацією й залученням людей, 15 лютого Ірина запустила першу лотерею, яку закрили за кілька годин. Жінка зрозуміла, що місцеві жителі готові підтримувати подібні ініціативи. Так почалася її активна волонтерська діяльність у форматі розіграшів.

Коли ж з’явилася потреба відкривати власні великі збори для роботи безпосередньо з підрозділами, жінка офіційно зареєструвала волонтерську діяльність — аби працювати системно та прозоро. Потреби підрозділів залежить від їхніх напрямів роботи. Здебільшого це засоби захисту та безпеки, тобто РЕБи, монокуляри нічного бачення, детектори дронів, автівки, шини й ремонт транспорту, а також медикаменти: ліки, комплектуючі до аптечок, турнікети, у зимовий період — хімічні грілки й мініпічки. До слова, іграшки, створені Іриною, часто стають лотами для благодійних розіграшів інших волонтерів.

— Іграшки «працюють» не лише в моїх зборах, а й допомагають закривати запити через інших людей. І для мене це теж результат. Бо головне — не хто саме зібрав, а щоб військові отримали необхідне. Проте якщо говорити загалом про зібрані кошти та допомогу — уся діяльність є офіційною і прозорою. У мене збережені всі чеки, накладні, акти передачі благодійної допомоги, звіти про закупівлі та відправки. Це частина моєї офіційної звітності як волонтерки. Я переконана: довіра — це основа волонтерства. Люди мають знати, куди йде кожна гривня. І для мене це не формальність — це відповідальність перед тими, хто донатить, і перед тими, хто тримає фронт, — наголошує Ірина. — Війна — це не лише про зброю, це про тисячі дрібниць, які разом рятують життя. І якщо хтось думає, що маленький донат нічого не вирішує — я щодня бачу, як із маленьких внесків складається велика підтримка.

З початку повномасштабної війни Ірина співпрацює з командою волонтерів під керівництвом Олени Хомич, які відшивають підсумки для аптечок, м’які ноші, костюми-дощовики й білі зимові захисні костюми. Жінки збирають кошти на тканину, фурнітуру й матеріали. Крім цього, сарненка є частиною команди «Костянтинівські павучихи», що систематично плете маскувальні сітки для фронту. Тож також долучається до закупівлі спанбонду й основ для сіток.

І хоча Ірина неодноразово відчувала виснаження та зневіру, підтримка сімʼї та волонтерської спільноти зі свідомою позицією допомагає не зупинятися і продовжувати підтримувати військо.

— Моя сім’я — це моя опора, мій тил. Без них я не змогла би. Як і без людей-однодумців, які підтримують і завжди підставлять плече допомоги, зі свідомою позицією допомагати війську. І військових — цих рідних незнайомців, які щодня виборюють для нас майбутнє. Коли чуєш їхнє «дякую» або отримуєш повідомлення «все доїхало, працює» — розумієш, що все не дарма. Нам потрібні живі Герої. Якщо моя робота допоможе врятувати хоча б одне життя — я буду продовжувати, — наголошує Ірина. — Але я не залізна. Я жінка, мама, маю сім’ю, дітей, побут, відповідальність за здоров’я. Кожен відкритий збір — це величезний обсяг роботи, десятки повідомлень, дзвінків, звітів, організаційних моментів, постійна напруга й відповідальність. Вже четвертий рік я щодня спілкуюся з військовими. Їхні історії, їхні травми, їхні виходи й заходи, їхні втрати проживаю разом із ними. Це не минає безслідно. Найболючіше те, що вони звертаються за допомогою лише в крайньому випадку й до останнього намагаються вирішити все самостійно. Коли вже просять, то точно знаю, що це критично важливо. Тоді просто не маєш права опустити руки, бо вони мають відчувати наш тил, підтримку і присутність.

«Не хочу, щоб інші діти, жінки, матері проходили через цей біль»

У вересні 2024 року на фронті загинув двоюрідній брат Ірини — Сергій Бартош. 40-річний сарненчанин служив у лавах 5-ї окремої танкової бригади й поліг у бою на Донеччині. У той момент ключовою для жінки стала підтримка батька — Юрія Харечка. Тато волонтерки був бійцем 60-го батальйону «Поліські вовки». Через кілька місяців він загинув у 56-річному віці на Донеччині.

— Це найболючіша тема. Коли загинув брат, мене дуже підкосило. Я як волонтерка почала винити себе. Думала: а раптом могла більше? Тато постійно нагадував: «Подивися, скільком людям ти вже допомогла. Скільки життів збережено. Не можна вимірювати свою працю однією втратою, навіть якщо вона ріже серце». Перед його останнім виїздом ми вирішували питання щодо антидронових плащів, які я мала передати їхньому підрозділу. Того ж вечора мій тато загинув. І змінилося все. Скажу лише так: війна живе в мені. Я знаю, що таке втрачати, і як це, коли дзвінок змінює життя назавжди. І не хочу, щоб інші діти, жінки, матері проходили через цей біль. Зроблю все, щоб якомога більше батьків повернулися додому живими. Мій тато стояв до останнього. Тепер я маю вистояти за двох. До тієї перемоги, якої він так прагнув, — ділиться Ірина.

Волонтерка наголошує, що в період війни кожен може обрати, ким бути: спостерігачем чи частиною тилу. За словами Ірини, посильними щоденними діями для допомоги війську є регулярні донати, поширення дописів зі зборами, закриття їх, але «не «колись», а сьогодні», а також долучатися до волонтерських ініціатив у місті, відвідувати благодійні заходи і підтримувати акції родин військовослужбовців.

— Ще дуже важливою є повага до військових, їхніх родин і тих, хто допомагає. Бо підтримка — це не лише гроші, а й відчуття, що ти не сам. Війна не десь далеко, не в новинах. Вона — в наших родинах, у наших телефонах, у повідомленнях із фронту, у недоспаних ночах. Я не стою на передовій зі зброєю, але знаю, що мій внесок — це частина великої спільної сили. І якщо кожен зробить хоча б маленький крок — разом ми зможемо більше. Не потрібно бути ідеальним волонтером чи мати великі суми — потрібно мати серце. Бо поки вони тримають небо над нами — ми маємо тримати їх. Наша підтримка сьогодні — це їхній шанс повернутися додому завтра, — наголошує Ірина. — Мені хочеться подякувати тим, хто підтримує і стоїть поруч, воїнам, волонтерам, бо в нас усіх одна мета. Особливо — своїй сімʼї: чоловікові, який в усьому допомагає, моїм дівчаткам, які, на жаль, у свої роки мають більше уявлення про війну та допомогу ЗСУ, ніж деякі дорослі. Вони — моя сила й натхнення.

33-річна жителька Сарн Вікторія Гоць служить у місцевій військовій частині. Здобула освіту юристки у Львівському державному університеті внутрішніх справ. Оскільки навчалася заочно, працювала охоронницею в Києві. А 2015 року, невдовзі після вторгнення росії, підписала перший контракт із ЗСУ.

— Це була мрія з дитинства. Коли мені запропонували долучитися до служби, то без вагань подала документи. Батьки поставилися до цього з розумінням, підтримали. І я їм за це дуже вдячна, — пригадує Вікторія. — Про свою військову спеціальність говорю з гордістю. Служба стала для мене невідʼємною частиною життя — добровільною, ризикованою, бажаною, улюбленою працею. Не уявляю свого життя без війська.

«Я на своєму місці вже 11-й рік служби»

Вікторія служить понад 10 років. Має звання сержанта і є начальницею контрольно-пропускного пункту. Серед її обовʼязків — навчати особовий склад, проводити заняття, спрямовані на покращення служби, дбати про підлеглих, вимагати дотримання трудової дисципліни, а також вдосконалювати власні знання за фахом і методичні навички.

— Мене ще називають «директоркою КПП». Мій день — це прийти на службу, провести інструктаж особовому складу, розповісти про техніку безпеки і план на день, аби був порядок. Мета мого призвання — бути корисною державі. Щоб ми вклали хоча би маленьку частину від того, що люди роблять на війні, — ділиться Вікторія. — У службі допомагали й підказували наставники, мої керівники й колеги, за що я їм дуже вдячна. Завдяки своїй наполегливості я на своєму місці вже 11-й рік служби.

У війську Вікторія зустріла свого чоловіка. Зазначає, що стосунки не впливають на службу, оскільки всі дотримуються субординації, а будь-які питання подружжя вирішує за межами військової частини. Крім ролі дружини, військовослужбовиця є багатодітною мамою й виховує трьох синів.

— Я проживаю на Дослідній станції, де є ліс. Тож багато вільного часу з родиною проводимо саме там, просто ходимо. Це допомагає побороти стрес і негативні емоції. Потрібно вміти знаходити правильний підхід до цього, аналізувати плюси й мінуси. На природі все стає на свої місця, — зазначає жінка.

«Інколи жартома говорю, що буду у війську до старості»

Під час повномасштабної війни до лав захисників доєдналися батько Вікторії та її брати. Вони перебувають на фронті з перших днів вторгнення:

— Усі були в гарячих точках. Тато з 2015 по 2018 рік служив за контрактом. Зараз він мобілізований, переведений із бойової частини в тилову. Старший брат був поранений на Покровському напрямку, довго лікувався. Але після одужання знову став до лав бійців. Був нагороджений грамотами, відзнаками, «Золотим хрестом». Моя родина бореться за мир в Україні, бо в нас у всіх одна мета. Заради неї ми у війську.

Вікторія зазначає, що у війську стикалася і з упередженнями, і зі стереотипами. Ділиться: жінок часто вважають фізично слабшими, надмірно опікають, а ще — сумніваються в їхній емоційній стійкості і не сприймають як лідерок.

— На службі часто доводилося працювати на 200% і ламати уявлення про «жіночі» й «чоловічі» ролі. Проте мене поважають і добре сприймають у колективі. Завдяки війську я стала жінкою-борцем, яка міцно стоїть на ногах. Маю сталевий характер і мрії на користь держави. Інколи жартома говорю, що буду у війську до старості. Тож далі, після закінчення війни, я служитиму країні й народові. Буду вносити свою маленьку допомогу, — наголошує військова.

Олена Хомич із Сарн навчає дітей англійської мови в Сарненському ліцеї №2, а у вільний від роботи час — волонтерить. Її активність розпочалася у 2000-х роках із молодіжної громадської організації «Смарт». Від початку повномасштабного вторгнення росії Олена допомагала на базі місцевого волонтерського центру. Пізніше разом із однодумцями створила невеликий швейний осередок — «цех бджілочок». 1 квітня 2022 року жінки почали шити аптечки:

— Коли іноземні партнери передавали медикаменти й гуманітарну допомогу, виникла потреба в тому, де їх зберігати, в чому відправляти медикам і військовим. Торбинка мала бути зручною, мобільною, мала закріплюватися за пояс. Думали, з чого шити, хто це буде робити. Дивилися в «Аврорі» аналоги, якісь старі косметички, як їх робити. Потім знайшли тітку Марію, швачку. Весняним днем сіли на лавку і попросили допомогу в навчанні. Починали з меблевої тканини, відходів, шукали по місту стропи, Наталка принесла ремені від дитячих штанців. Якісь тканини повибирали, зібралися з дівчатами в мене, в закритій альтанці. Поставили чотири побутові швейні машинки, зробили поряд стіл для розкроювання. Це був довгий процес: вчилися, як вшивати замки, переробляли, шили, розшивали. Місяць-два збиралися десь о 17-18 і розходилися перед комендантською, тоді вона з 22-ї була, — зазначає Олена. — Згодом кожна почала працювати в себе вдома, а я, відповідно, координувала. Хтось викроїв — забрала, занесла тим, хто шиє, хто обметує і так далі. Тепер дивлюся на перші аптечки, то, думаю, їх можна в музеї залишити (сміється — прим. авт.). Зараз вироби теж неідеальні. Але ми робимо те, що можемо, і намагаємося краще.

«Треба багато чим жертвувати: часом, здоровʼям, комфортом»

Олена зазначає, що на початку великої війни були складнощі з пошуком матеріалів: фурнітури та тканини. Їх знаходили й передавали і з Польщі, і з Луцька. Нині жінки закуповують необхідне полотно рулонами через неможливість замовлення меншого метражу. Шиють не лише аптечки, а й кавери на шоломи, білі маскувальні костюми, дощовики й мобільні портативні ноші.

— За три роки ми відшили 52 рулони. Багато чи ні, але це — 500 тисяч гривень, а то й більше. На початку і 20 метрів тканини були розкішшю. Але обсяги почали зростати й ми перейшли на рулони. Кожен коштує 8,5-9 тисяч гривень. Це, звісно, не оплатити вчительською зарплатою. Бувало, що своїм коштом купляли пів рулона, а з іншою половиною допомагали люди. Збирали гроші з колегами, у школі. Тобто купляємо на власні гроші і коштом небайдужих людей. Були випадки, коли хлопці (військовослужбовці — прим. ред.) самі проплачували рулон. Ми погоджувалися. Мені було прикро, що вони, заробляючи їх своїм життям, змушені витрачатися, щоб себе ж забезпечити. Але були періоди, коли купити самим не було за що, — пригадує волонтерка. — Зараз головне — не втратити тих людей, які вже навчені. Не можу похвалитися, що багато доєднується. Причини є різні: не вміють шити, немає на чому, діти малі. Тут справді треба багато чим жертвувати: часом, здоровʼям, комфортом, у чомусь собі доводиться відмовляти. Нас небагато, людей до десяти. Невеличкий швейний цех по домах. І хоча основне волонтерське спрямування — шиття, ніхто з нас не є професійними швачками.

У команді — жительки Сарн різних професій. Методистка дитсадка Олена Оверчук і реабілітологиня Наталія Бортнік займаються викрійками. Пошиттям, крім Олени, — викладачка ВПУ-22 Валентина Грушовець та її мама Євгенія, вчителька початкових класів Сарненського ліцею №2 Майя Семенович, завідувачка центру культури й дозвілля у Глушиці Олеся Жабчик, продавчиня Людмила Євтушок, кондитерка Катерина Данильчик і мама загиблого воїна Любов Бартош-Набухотна, а пакуванням — Оксана Дебела. Підтримують жінок і їхні чоловіки: Іван Грушовець та Віктор Хомич. Робота волонтерок залежить здебільшого від запитів із фронту.

— Працює сарафанне радіо. Не знаю, де хлопці беруть контакти, але телефонують, пишуть, питають, чи можемо допомогти. Залежно від сезону переключаємося, щоб бути корисними. Вкладаємо гроші свої та людей, які довіряють. Кожного разу є страхи, що нашиємо й воно не буде потрібним, що не заберуть. Але щоразу відправляємо. Намагаємося в різні напрямки, щоб допомога йшла не в одну сторону. Хто звертається, той отримує. Крім цього, в нас налагодилася система звʼязку між волонтерами. У Сарнах — Вікторія Гришканич, Оксана Кузьмич, Олена Абрамович і Оксана Кабанець, у Немовичах — Марина та Іван, у Костянтинівці — Ліля, у Дрогобичі — Аня, в Харкові — Роман, а є ще в Києві, Львові, Рівному. Працюємо не лише з місцевими. Є група у вайбері, яку створила Олена Абрамович. Підтримують також парафіяни катедрального храму Почаївської ікони Богородиці та отець Віталій Коврига. Тобто одне одному люди допомагають, — розповідає Олена. — Іра Гарбовська, моя двоюрідна сестра, офіційно зареєструвалася як волонтерка. Може відкривати банки, збирати кошти. Але ми використовуємо її картку тільки тоді, коли є запити й потреба. Розумію, що можна опублікувати, просити скинути, але це даремна трата сил і енергії, бо збори зараз дуже буксують. Дівчата лотерейками їх витягують.

«Війна навчила не гаяти свій час даремно»

Поєднувати роботу, родину й волонтерство четвертий рік поспіль непросто. Жінка зізнається, що іноді це виснажує емоційно та втомлює фізично. Проте, за словами волонтерки, її підтримує спілкування з рідними та однодумцями.

— Закінчую всі свої справи й сідаю за машинку. Мій ранок часто починається з шиття. Якщо маю вільну хвилину і можливість — шию, незалежно від того, хочу це робити чи ні. Є з чого — значить шиємо. У режимі дистанційного навчання ти протягом дня сидиш за компʼютером, готуєшся до уроків, а потім знову сідаєш, тільки вже за швейну машинку. Проте намагаєшся балансувати. Коли є термінова потреба в маскувальних костюмах, поки сніг, вони треба вже і на вчора, як то кажуть, не лічиш часу за машинкою. Але треба розподіляти час, міняти форми роботи, бо якщо за тиждень відшиваєш велику кількість, то можеш себе загнати і потім тиждень не підходити до машинки. Коли починаються запити, я обʼєктивно все оцінюю й кажу терміни й потреби в закупівлях. За три роки робота вже налагоджена. Як не вигоріти? Спілкування з людьми, які думають так, як і ти, і працюють у тому ж темпі. Війна навчила не гаяти свій час даремно, — наголошує Олена.

Крім пошиття необхідного для військових, жінки систематично долучалися до плетіння сіток у Костянтинівці, наразі — коли є необхідність і запити:

— Із серпня ми щосереди їздили на сітки в Костянтинівку. Навіть посвідчення водія отримала, хоча руки й ноги трусилися, аби мати можливість їздити двома машинами. Думаєте, багато бажаючих? Слава Богу, що тих десять людей набирали. Чи реально знайти охочих серед своїх знайомих, колег, друзів? З досвіду скажу, що завжди знаходяться причини сказати «ні».

«Я готовий/а допомагати постійно чи лише сьогодні?»

47-річна волонтерка переконана, що допомагати фронту можна по-різному. Важливо знайти той спосіб, який підходить вашому темпу життя. Проте, наголошує, що головне зараз — підтримувати тих, хто вже допомагає. Йдеться про закриття зборів, небайдужість і регулярні донати.

— Багато питають, чим допомогти. Але в шитті треба не разова акція, а ті, хто хочуть робити це постійно, мають швейну машинку, можливість робити це вдома і протягом певного часу готові вчитися. Нюансів багато. Слід визначитися для себе: «я готовий/а допомагати постійно чи лише сьогодні?». Якщо це разово, краще донатити. Я бачила, коли почалася війна, як люди працювали в холоді, голоді, бруді, але приходили. Завжди казала, кажу й буду казати, що українці — це найкращий народ: гостинні, добрі і трудолюбиві. Але час від часу ці люди розчаровуються. Як треба було той дух зберегти? — пригадує Олена. — Коли відправляємо посилки з речами, то треба і щось смачне покласти. Отак хтось пече, хтось ліпить, щоб побалувати захисників домашніми смаколиками. Можливості допомагати є, треба слідкувати онлайн. Ми публікуємо і звіти, і потреби. Зараз найбільша допомога — підтримувати волонтерів. Хлопцям не треба рис чи гречка, у них є забезпечення. Підтримка треба фінансова. Їм треба те, що купується за гроші: машини, колеса. Вони соромляться просити. Але нам треба, щоб вони там вистояли.