«Люди в метро стали мені як рідні». Історія переселенки з Харкова

Ольга провела 7 діб на одній зі станцій метро в Харкові. А тоді сіла на авто, яке вже давно думала продати, і поїхала за невідомим маршрутом — з-під обстрілів. Так жінка потрапила в Сарни. З тих пір Ольга недолюблює слово «втікати». І їхати далі не збирається. А ще не втомлюється запрошувати всіх у Харків, зовсім скоро — після перемоги.

Ольга, як і всі українці, ніколи не думала, що доведеться прокидатися від вибухів і посеред ночі бігти в бомбосховище. З 24 лютого в Харкові оголосили комендантську годину. Люди фактично цілодобово перебували в метро.

— Ми як зайшли туди 24 лютого вночі, то тиждень пробули там. Лише о 6-ій ранку, ще до початку обстрілів, могли вийти у наші неподалік розташовані будинки, щоб щось швиденько приготувати чи взяти потрібні речі. І швиденько поверталися в бомбосховище, — пригадує.

Попри тривожну ситуацію, люди зберігали спокій. Жінка досі захоплюється атмосферою в метро — кожен думав про інших, а тоді про себе.

— Всі, хто перебував у метро, стали як рідні одне одному. Я взагалі не очікувала такого єднання в один момент. Горджусь, що я українка і що в нас такі люди. Мене здивувало, наскільки всі терплячі: ніхто не скаржився, нічого не просив, не вимагав. В метро прийшли люди з маленькими дітками, домашніми тваринами. Усі сиділи тихо, наче розуміли, що так зараз треба. Усі вказівки виконували в одну секунду.

Найнеобхідніше з мирного життя харків'яни помістили в маленькі рюкзачки й забрали з собою в метро. Все інше виявилось не таким вже й необхідним у часи війни.

— Ніхто не ніс шуби, золото, ніхто нічого не ховав, ніяких багатств із собою не тягнув. Навпаки ще й роздавали іншим, — пояснює Ольга. — Ми взяли в метро лише маленькі рюкзачки з документами. Потім геть незнайомі люди принесли пледи, роздавали каремати. Без них лежати там було неможливо — холодно.

Разом з Ольгою у сховищі був восьмимісячний Єгор із мамою. Його жінка згадує з особливим теплом і щиро радіє, що вони зараз у безпеці.

— Ми сім днів спали на підлозі метро на карематах, пледах і поруч з нами був цей хлопчик. Я на нього весь час дивилася і думала: ось він виросте й навіть не зможе згадати, що йому довелося пережити. Він і зараз не розуміє, що з ним відбувається. Він до нас посміхався, грався, — розмірковує переселенка. — Коли деякі магазини почали відкривати на декілька годин, люди телефонували й запитували, що потрібно купити Єгорку. Хоча волонтери забезпечували всім: і памперсами, і дитячим харчуванням. Навіть кашу собакам варили і привозили.

Спільну станцію метро Ольга розділяла ще й з іноземними студентами. Після кількох днів їх евакуювали. Залишаючи укриття, вони обіймали українців і казали, що перемога буде за нами.

Після першого тижня війни й активних бомбардувань, харків’яни почали шукати шляхи для евакуації. Волонтери супроводжували людей на авто, допомагали вирватися з-під обстрілів. Тоді Ольга згадала про свій Seat у гаражі. Їздила ним рідко й лише по знайомих маршрутах, навіть продати думала. Але, щоб врятуватися, наважилась сісти за кермо. Займати місце в евакуаційних потягах — не хотіла.

— Я захоплюють нашими людьми. На дорозі жодного байдужого. Всі-всі допомагають. Мені інколи навіть незручно приймати поміч. Автомобіль поблизу Хмельницького, наприклад, відремонтували безкоштовно. Дуже хочеться, щоб всі люди, які мені допомагали в цей час, приїхали до мене в гості й побачили моє місто, — ділиться переселенка.

Зараз Ольга тимчасово проживає в Сарнах. Досі до кінця не може повірити, що все відбувається в реальності, а не в моторошному квесті:

— Ось я приїхала в Сарни, йшла містом і дивилась, як матусі гуляють із візочками. Отримувала задоволення, що люди на базарі як зазвичай щось продають, купують. А за день до цього була в Хмельницькому. Зайшла в магазин а там продають каву та десерти — це взагалі було чимось неймовірним, ніби я ніколи не пробувала тістечок. Для мене, насправді, те, що відбувається зараз — нібито не реальність, а квест, в якому я пройшла певний рівень, але треба готуватися до наступного.

Дивлячись, як її рідний Харків руйнують російські військові, Ольга щиро бажає, щоб в інших містах це не повторилося. А населені пункти, де немає бомбардувань, лишалися мирними.

— Я впевнена, що не буду дальше тікати, мені навіть слово це не хочеться казати. Біжу я тільки від обстрілів, а не від когось. Якщо я кудись і поїду, то тільки додому – в Харків. Я бачила, як нас там, вдома, захищають: і ЗСУ, і територіальна оборона, і нацгвардія. Взагалі не очікувала й не могла уявити, що наша армія настільки готова нас захищати.

Вірю, що все це швидко закінчиться, я повернусь у своє місто. І не важливо, що там розрушили, розбомбили — ми все одно все це побудуємо заново, все повернемо і будемо там жити. У нас прекрасне місто, ніхто і ніколи там не дорікав за російську мову. Ніхто окупантів хлібом і сіллю не зустрічав і зустрічати не буде. І навіть якщо в нас там (в РФ — прим. ред.) були родичі, ніхто не побіг до них ховатися від обстрілів. Ми всі тут залишилися, разом будемо все відбудовувати й перебудовувати. І ніякі помічники нам не потрібні.