«Я жила в погребі місяць. Разом із величезними щурами». Історія переселенки з Київської області
У середу, 30 березня, Клавдія Петрівна з сусідкою заходять у новооблаштовану кімнату готелю «Случ», де ще довішують тюль на вікнах.
— Тут нам буде добре, — каже переселенка.
Два ліжка. Тумбочки невеликі, але це турбує жінок в останню чергу — речі, які вони встигли взяти з собою втікаючи, точно помістяться. Барвінково-фіолетові стіни кімнати точно в тон співпадають з Very Peri, визнаним Інститутом Pantone головним кольором 2022 року. Аж поки кольором цього року не став жовто-блакитний.
24 березня Клавдія приїхала в Сарни з села Шкнева Поліської громади Київської області. Що довелось пережити там і як потрапила на Рівненщину — далі у прямій мові Клавдії Петрівни.
— Якби не війна, ніколи б сюди не потрапила. Хоч наші люди з села їздили в Сарни, я, якщо чесно, не знала, де воно знаходиться. Навіть спочатку дивувалася, яке село гарне, а виявилося — це місто. А тепер доньці, яка зосталась у Києві, кажу: раптом що — приїжджайте сюди.
Позавчора (28 березня — прим. ред.) дзвонив син. Казав, що дуже страшно стріляли. Він лишився на господарстві, бо в нас воно чимале. Ховається в погребі поки.
Я теж жила в погребі місяць. Разом із величезними щурами. Світла не було. Страшно, сиро, зі стелі капає. Ховались, бо в село зайшли росіяни. По хатах ходили. А що шукали — не знаю. Стало страшно.
Спочатку я казала, що нікуди не поїду. Чекатиму, коли закінчиться війна, у погребі. Але коли прийшли ці «рускі», почали розбирати все в магазині, залізли в аптеку, побачила — усі виїжджають.
Їхала з односельцями, в яких ще не встигли забрати авто. Вони сказали, що ключі залишилися в дітей, заховали паливо. Бо ж забирали і бензин, і солярку. І ми виїхали. А так у селі машин вже немає. Вони їх просто покрали.
У селі лишився мій син і ще один господар, бо має багато овечок і коней. А дехто просто повипускав свиней, корів, курок, бо не знали, що робити. Ще лишились три бабусі. І сім’я з двома дітками. Вони з Донбасу. Від однієї війни вже втікали, від цієї кажуть, бігти не будуть. Просто на воротах написали «ДЕТИ», щоб не стріляли. А ще в селі я залишила малесеньку собачку. Завжди питаю в сина, як вона. Дуже розумна. Ніколи не забуду, як вона ховалась під час обстрілів.
У Сарнах нам живеться добре, але хочеться додому. Я приїхала сюди з одним лише рюкзачком. Син вкинув туди два платтячка, двоє штанів і кофту. Я накинула пальто і так приїхала. Все інше мені дали тут. Годують нас теж добре.
Надіюсь, що мир настане зовсім скоро і ми всі повернемось додому.
30 березня, у день нашої розмови з Клавдією, її син повідомив гарну звістку: в село знову привезли хліб. А вже 2 квітня офіційно повідомили про звільнення Київської області від окупантів. Наступна звістка за цим сценарієм має бути про перемогу.
