Рятували від війни п'ятьох дітей. У Сарнах оселилася родина з Київщини

Зінаїда виїхала з Київської області разом з п'ятьма дітьми. Шостий — найстарший син — захищає Україну від окупантів. Чоловік Ігор також залишився захищати домівку, доки до неї не ввірвались російські військові. Тоді вимушений був тікати — велосипедом. Зараз велика родина у безпеці, в Сарнах. Старша донька бавить менших братів, які ще два тижні тому гралися під обстрілами. Батько тримає на руках найменшого сина. Він ще не розуміє, що з ним трапилось, але досі плаче уві сні. Зінаїда емоційно розповідає, що їм довелось пережити. Призупиняється лише, підбираючи слова щодо російських солдат та щоб переналаштувати тремтячий голос і не заплакати:

— Спочатку вибухи та стрілянину було чути геть далеко. Але потім наші села Поліської громади повністю накрили. Стріляли і «градами» по нас, і бомби скидали. Снаряди летіли у двори, на городи, деякі не розривалися.

Ми сиділи майже місяць у підвалі. Терпіли, бо думали, може стороною пройде. Але стало ще гірше. Стільки вже там тих — не знаю як їх і назвати, хай буде солдатів «рускіх» — назбиралося, що неможливо було залишатися.

Люди тікали і полями, і лісами, і на машинах — як могли вибиралися. Чоловік найняв машину. Чужі люди, дяка їм, погодились нас привезти. Чоловік лишився.

— Чоловіка мого роздягали та дивилися татуювання, — продовжує Зіна.

— Перевіряли документи, намагалися з’ясувати, чи я служив, — перехоплює розмову Ігор. — Приходили і росіяни, і кадирівці, і люди азіатської зовнішності — не слов’яни точно. Перевірили і пішли, нічого не забирали. Хоча в декого повідбирали мобільні. В кого є машини — зупиняли і змушували їх возити, відмовляєшся — погрожують розстрілом.

— Як почули, що вже хлопці й чоловіки у сусідніх селах пропадають, почали всі тікати. І пішки, і на велосипедах, і по болотах, і по полях, — зі страхом пригадує жінка. — Дякую нашим військовим, українським солдатам, що вони допомогли їм добратися сюди. Від блокпоста до блокпоста садили людей на попутки.

— Хліб і молоко раз у тиждень возили спочатку. А потім перестали, бо російські солдати не пропускали, — пояснює Ігор. — Там у нас лише одна дорога, кудою можна було на Житомирщину виїхати. «Рускі» про неї дізналися і більше тудою автомобілі не пускали.

— Ми харчувалися картоплею з погреба, — додає Зінаїда. — Тримаємо господарство, є птиця, яйця. Світла не було, зв'язку. Як бомби падали і «гради» літали — усе пообривало. У когось в селі роутер вцілів і підтримував ще трохи інтернет у перші дні, то новини у фейсбуці читали. А потім і той пропав.

Через цих «рускіх» ми вимушені були все кинути і поїхати невідомо куди. Через них страждали мої діти. Один син досі плаче вночі та погано спить. І найменший ще не може звикнути, що ми вже в тиші.

До слова, через три дні після нашої розмови, 2 квітня, всю Київську область, зокрема й село та помешкання цієї родини, звільнили від окупантів.