«Повернусь лише в український Маріуполь»: кондитерка переїхала в Сарни та почала свою справу заново

«Тимчасово переїхала» — уточнює Ілона, бо вірить — повернеться. Про рідний Маріуполь вона не забуває ні на хвилину. Моніторить новини, зідзвонюється зі знайомими, які також виїхали, але досі не має контакту з мамою. Після місяця повної прострації від пережитого кондитерка поступово повертається до улюбленої справи — приготування солодощів. Тож нині не просто спілкуємось, а й робимо натуральний смачний зефір.

Ілона змалку думала, що буде кранівницею. Дідусь, який замінив їй батька, казав, що заводи — це стабільність. Давав настанови, аби дівчина завжди могла справитись у скрутній ситуації та постояти за себе. Його поради та виховання точно допомогли їй і тоді, і зараз. А от працівницею заводу вона так і не стала. Вільні місця залишились лише для кухарів.

— Так доля розпорядилась, — пояснює Ілона, розкладаючи кухонний комбайн. Він ще новенький. Ілона придбала його на позичені кошти, бо свій залишила вдома, як і все, що не вмістилося в єдину валізу.

Вже тут, у Сарнах, придбала й інші кондитерські приладдя та замовила фірмові наклейки з написом «Tse Smachno», який ще до 24 лютого звучав як «Eto Vkusno». Для приготування натурального зефіру вона має щонайменше три мотивації: це відволікає від новин і постійних думок, це те, що пов’язує її з довоєнним життям у Маріуполі, це невеликий підробіток.

Зараз у Сарнах її зефір можна придбати в багатьох кав’ярнях. Проте до улюбленої справи повернулась не одразу:

— Десь тиждень-два ми просто сиділи. Спочатку зовсім не хотілося нічого готувати, знімати, фотографувати, викладати в соцмережі. У мене досі такий стан незрозумілий. І додому хочеться, і одночасно знаю, що там зараз життя немає. Тоді зрозуміла, що треба брати себе в руки. Чесно, я готова навіть ходити пиріжки продавати, якщо буде потреба, чи стати на ринку. Я по життю така. Ніколи нічого не соромлюсь.

У перші дні війни маріупольці мали змогу виїхати з міста. Частина населення так і зробила. Ілона залишалась із вірою, що це скоро закінчиться.

— До останнього здавалось, що зараз скажуть: «Війна закінчилась». І ми одразу ж почнемо відбудовувати будинки, відновлювати місто. Ми вірили, що ось-ось нас врятують. Хоча бачили, що відбувається навколо. Та в нашому мікрорайоні, біля моря, було відносно тихо. До останнього люди приїжджали сюди, — ділиться Ілона.

28 лютого стало зрозуміло, що треба пробувати виїжджати. Мережу заповнили фейки про мародерів на дорогах. Люди боялись залишати дім.

— Спочатку вимкнули воду, тоді світло, потім зник зв’язок. Холодно. На початку березня було 4 градуси в квартирі. Рятувало, що з тиждень ще був газ. Треба було знайти та принести воду, роздобути дрова та встигнути приготувати щось поїсти до комендантської години. В нас вона починалася рано — о 16-17 годині, — продовжує. — Лівий берег Маріуполя дуже швидко взяли. Ми з балконів бачили, як туди прилітає. Найстрашніше почалось приблизно 5-6 березня, коли по декілька літаків кружляли над нами. Ніхто не знав, коли та що саме вони будуть бомбардувати. Перші дні я боялась навіть до вікон підходити.

Поповнити запаси їжі також стало проблемою. Коли чоловік Ілони їхав на оптовий ринок за картоплею, перед його автомобілем прогримів вибух.

— Він звернув у двір. Там йому в авто поклали поранену жінку, щоб він її вивіз хоча б туди, де безпечніше, де є люди. Бо там вже ніякої допомоги немає, — пояснює Ілона.

14 березня вони вкотре пішли по воду. Побачили купу розбитих авто на виїзді з міста. І коли повернулись, їм повідомили про можливий проїзд.

— Ми вирішили їхати. Нам не було що втрачати: краще нехай приб’ють, ніж жити в таких умовах.

— Ми виїхали власним авто, хоча це було небезпечно, пригадує Ілона. — Коли від’їжджали далі від міста, ставало все тяжче.

Дорога від Маріуполя до Запоріжжя зайняла 11 годин. У мирний час цей шлях можна було подолати приблизно за півтори години. На ньому не менше 15 російських блок-постів.

— На них російська символіка. Чеченці стоять, росіяни. У них всі був один текст: нарешті ви вирвались від неонацистів. Вони робили вигляд ніби реально нас рятують. Запрошували в росію.

На роздоріжжі між Бердянськом і Запоріжжям маріупольців наполегливо переконували поїхати в бік Бердянська. Мовляв, там тихо і нікого не зачеплять. А от до Запоріжжя може статися що завгодно.

— Ми вирішили, що в Україні точно безпечніше, ніж поїхати в бік окупованих територій, звідки реально люди зникають, — каже Ілона.

На деяких блок-постах стояли по декілька годин. Переживали, що ночуватимуть у полі при -8 градусах, бо закінчувався бензин.

— Ми вже думали кидати машину і просто йти пішки. Зупиняли авто, просили дати хоч трохи пального. Ми вже залишились без колони, інші поїхали вперед. Я не знаю, звідки взявся той чоловік. Його звали Аладдін. Він засунув трубку у свій бак, потягнув, залив бензин у нашу. Потім зателефонував ще своїм місцевим своїм і ті привезли аж 40 літрів пального. От реально це було наше спасіння. А до останнього вірила, що все вийде.

Із Запоріжжя потрапили в Кременчук. І лише коли ввімкнули телефони та прочитали новини, зрозуміли, яка насправді в їхньому місті катастрофа.

У Сарни Ілона потрапила не випадково. Тут її свекруха виросла, провела дитинство та навіть зустріла своє кохання. Це було в приміщенні ресторану Сарни, де зараз харчують переселенців. Для жінки це своєрідна ностальгія. Для Ілони — нове життя її справи з минулого.

— Багато хто відкладає все на потім, чекаючи закінчення війни. Але треба жити тут і зараз. Життя — це коли ми сміємось, плачем, коли ми щось відчуваємо. Нам було важко почати сміятися знову, але ми намагаємося, — розмірковує переселенка.

Ілона часто згадує рідне місто та все, що в ньому залишилось. Уявляє, як плакатиме, коли до неї зателефонує мама. І запевняє: «Я повернусь лише в український Маріуполь».