Віктор Винник про концерт у Сарнах: «Виступ — це завжди зустріч добрих знайомих»

Віктор Винник і МЕРІ відвідали місто Сарни вперше й одразу з виступом на його 136-ій річниці. СарниNews.City не проґавили можливості поспілкуватися з артистом. Говорили про різне: музику, 90-ті, війну, суржик і навіть Полякову.

Ви вперше виступали в Сарнах. Як вам наше місто порівняно з іншими райцентрами, великими містами?

— Дійсно, найближче в цих краях ми були в Олевську. А в Сарнах — уперше. За ці багато років у музиці побували в багатьох містах, схожих між собою. Таких типових райцентрах. Насправді вони і є оця справжня країна, глибинна. Київ чи великі обласні центри — це вітрина. А отакі ось райцентри — те, що ми з себе представляємо як країна.

У Сарнах було комфортно виступати. Приємно, що були глядачі. Розумію, що День міста й людям, можливо, не було куди діватись 🙂, але публіка була. Попри те, що концерт розпочали, як на мене, занадто рано, сарненці все одно приймали тепло, знали пісні та співали.

Завжди кажу, що не особливо відрізняються концерти в малих і великих містах. Тому що публіка є такою, якою її заставить (хоч це й погане слово) бути артист. Мають зійтись якісь енергії. Є діалог. Є артист і публіка, які прийшли подивитись одне на одного. Виступ — це завжди зустріч добрих знайомих, можна навіть сказати, друзів. А чи це великий концерт на площі, чи стадіон, чи маленький клуб, чи взагалі квартирник просто з гітарою — не грає ролі. Все зводиться до того, що ми ділимось емоціями. Без різниці, для скількох людей виступати, якщо граєш чесно, наживо й маєш що сказати.

А як щодо концертів за кордоном? Різниця теж не відчутна?

— Ми бували в Європі, Прибалтиці, Британії, Америці. Треба розуміти, що концерти за кордоном, якщо це не зірки світової величини, дають у першу чергу для середовища еміграції. Тобто на ці концерти приходять наші люди. Два роки тому виступали в Чикаго. А через день буквально був концерт у Києві. Прикро, але факт: публіка в Чикаго була більш українська, ніж у Києві. Це було видно по сприйняттю, знанню матеріалу та поведінці. Там, у Штатах, були дуже наші люди. Попри те, що це тисячі кілометрів від дому. Це такий суто мій досвід із приводу закордонних концертів. Так буває.

У кожного ЗМІ, наприклад, є своя цільова аудиторія, на яку вони працюють, орієнтуються, вивчають. А як у музичній творчості? Ви чітко уявляєте свого слухача?

— Знаєте, багато років тому, коли починали грати, пробували аналізувати. Не надто серйозно чи науково. Але хотілося дізнатися, кому може бути цікава ця музика. Разом із тим, ніколи не старалися адаптувати пісні, музику, свій продукт, загалом творчість під якісь вимоги. Тобто мені подобалося писати саме ці пісні, виконувати їх. Ми продюсували їх у трендах того часу. Зараз пишуться нові пісні. Ми теж зважаємо на час, вносимо якісь новинки. Але це, насамперед, має подобатися мені як автору. І я радий, якщо це потім подобається ще комусь. Тому не хочу, щоб це прозвучало грубо, але який у нас зараз слухач — не особливо мене хвилює 🙂.

Єдине, що помітив, що колись на концертах були підлітки, молодь. Був такий драйв, розрив, а зараз вже все спокійніше. Приходять якісь дуже дорослі люди. І в один прекрасний момент до мене дійшло — так це ж вони і є, ті вчорашні підлітки. Нині це вже середнє покоління, яке приходить зі своїми дітьми. Коли спостерігаю, що їм також цікаво, це для мене невимовно приємно. Навіть гордість якась пронизує в цей момент.

Тобто артист повинен рости зі своєю публікою. Дуже сумно, коли виконавці, які в певний період були популярні, умовно робили музику для дітей і підлітків, через 10-20 років далі намагаються затягнути юну авдиторію. А нове покоління дивиться і не розуміє, хто вони і для чого це роблять. Тому вважаю, що треба йти зі своєю зграєю. Ми все одно прив'язані до якихось часових рамок. І приємно, що вже багато років підряд у нас є своя аудиторія, свій слухач. І це переважно хороші, вдумливі й навіть інтелігентні люди.

Зараз у масовій культурі суцільний тренд на 90-ті. Ваш гурт якраз родом звідти. Що було такого унікального тоді, зокрема й у творчості?

— Ми дійсно починали в середині 90-х. Точніше просто грали на гітарах десь в андеґраунді. Оскільки тоді не було абсолютно нічого. Не було клубів, а на певні акції, яких, до речі, теж було мало, аматорські колективи не запрошували. Друга половина 90-х — це взагалі чорний період для живої музики. Тоді вона просто лягла на дно, перестала існувати. І тільки з початком нульових, з модою на рокопопс (поп-рок по-іншому) все почали відновлювати.

Вікіпедія справді говорить про 1996-й як рік утворення гурту. Це правда. Але перші пісні, які почали крутити на радіо, якась упізнаваність — це вже десь рік 2003-й.

А щодо унікального — тоді була юність. А це сама по собі унікальна пора, коли здається, що нема жодних перешкод. Коли в тебе дуже погана гітара, бо купити кращу просто нереально. На неї немає коштів, та й гітар немає, їх не привозили. Коли пробуєш грати живу музику, а кругом тренд на рейв, євроденс, якусь попсу. Тобі подобається бріт-поп, а в нашій країні таку музику слухає дуже мало людей. Це вже потім прийшла мода на це. Але проте був цей драйв, цей ривок, якого значно менше зараз. Незважаючи на те, що нині є і хороші інструменти, і хороший звук для виступів, от як у Сарнах.

Іноді згадуєш, які ж страшні були тоді колонки, вони не могли видавати ніякого звучання. А зараз у нас таке ж звукове забезпечення, як у світових артистів. Приємно працювати в таких умовах. Зрозуміло, публіка також отримує краще звучання, кращий продукт. Цього всього раніше не було, але завжди кажу, що вдячний 90-м за те, що ми такі, якими стали. Я декілька років тому видав книжку «90/60/90», де якраз описував свої спогади про 90-ті.

Так, зараз пробують робити вечірки в стилі 90-х. Цікаво, що люди дуже часто плутають 90-ті з 80-ми. Інколи бачу, що вже й 70-ті приплели по стайлу. Але 90-ті мають свій шлейф. Вважають, що це були чорні часи, криміналітет і так далі. Це дійсно так. Але це був початок. Початок мого покоління, початок нашої країни зрештою. Тож це був прекрасний час. Принаймні мої ровесники зі мною погодяться.

Якщо вірити гуглу, гурт ви створили в Трускавці. Населення наших міст майже однакове. В Сарнах є багато творчих студій, навіть студія звукозапису. А от гурту немає жодного. Питання: що молоді та безумовно талановиті сарненці роблять не так або навпаки, що ви робили у свій час такого, щоб стати артистом?

— Це дуже непросте запитання. Дійсно маю трускавецьку прописку, хоч і буваю там рідко. Сарни й Трускавець — дещо різні міста по настрою. Трускавець — курортний. Там завжди багато нових людей, які приїжджають туди на оздоровлення. Тому в таких населених пунктах зазвичай краща ситуація. А от Сарни — це містечко інакшого типу. Проте люди з ідеями — так називаю талановитих особистостей — тут є. Бо вони є всюди. Просто ще не з’явився гурт, який звучав би на країну. Це питання часу.

І немає поняття, що молодь робить щось не так. Бо немає секрету чи рецепту успіху. А людям, які кажуть, що його знають, не вірю. Єдине - треба бути дуже впертим, часто нечутливим до ударів долі, сильним, слухати внутрішній голос. Не хочу, щоб це пафосно звучало, але треба вірити собі та навчитися розрізняти добрі та «добрі» поради. Коли пробуєш щось робити, завжди знайдуться люди, які казатимуть: подивись, які ці артисти красиві, недосяжні й у блискучих костюмах, а ти куди лізеш з тою львівською гітарою? Але разом із тим траплятимуться й такі, хоча їх буде менше, які казатимуть: вір у себе та продовжуй у цьому ж напрямку. На моєму шляху були і ті, і ті. Я їм однаково вдячний.

У нинішній час є більше можливостей просування, якщо говорити конкретно про музичну творчість. Оскільки в 90-х і на початку нульових все було доволі просто. Щоб прозвучати, треба потрапити на радіо, телебачення та в пресу. Це було дуже важко. Корумпована сфера, зрештою, як і зараз.

Нині є таке спасіння для молодих людей, як інтернет. Якщо викласти ідеї, їх може побачити широка авдиторія. З іншого боку, є дуже велика кількість цього матеріалу. І розібратись у ньому страшенно важко. Це мінус.

Але треба пробувати, вірити у свою щасливу зірку та докладати зусиль. Мріяти теж корисно, але при цьому необхідно діяти. Тож, якщо сарненці щось роблять — це вже однозначно добре.

Пригадайте себе 20-річного на старті музичної кар’єри. Які цілі Ви ставили тоді перед собою і чи співпадають вони з тим, що маєте зараз?

— Ніколи не хотів зробити музкар’єру. Не про те йшлося. В тому віці розпирало від енергії та ідей. Мені просто подобалось робити те, що роблю. Займаюсь доволі простими речами: пишу пісні, записую їх, а потім виконую. Як тоді, так і зараз мені це подобається. Інше питання, що раніше було більше вогню, більше драйву та менше досвіду. Іноді це навіть допомагає, бо не знаєш, які перешкоди на тебе чекають на шляху, а деякі навіть не помітиш, бо пролетиш повз. А зараз уже розумієш, що чекає за поворотом. Тож доводиться їхати трохи повільніше.

Якихось цілей, як ми співали в пісні про Віталіка Козловського, типу двотисячні зали збирати — у нас немає. Тоді взагалі про таке не думав. Важливо, щоб ці пісні, які живуть у мені, були почутими. В першу чергу мною, ну і маленьким колом слухачів. Так сталося, що згодом це коло просто збільшилося. Не можу проаналізувати, які з наших цілей ми виконали. Це неможливо, тому що не було планів як таких. Знаєте, як казав Джон Леннон, життя — це те, що проходить, поки ми будуємо плани. Тому вважаю, що ми тоді вчинили правильно.

Жителі Сарн упізнають пісні МЕРІ, але не завжди можуть пригадати, хто їх виконує. Чи не ображає вас те, що пісні відоміші, ніж їх автор і сам гурт?

— Таке часто буває. Після концерту люди кажуть, що знали всі композиції, але не знали, хто їх виконує. Є така проблема в нашій країні, що аудіо й відео не зійшлись. Матеріал знаний, але не вдалося подружити візуалізацію з самими піснями. Але краще так, ніж ніяк.

Чому так сталось? Зараз розумію, в чому проблема. У певний період не вистачило можливостей, енергії якось краще про себе заявити. Треба було дотискати більше. Але вірите чи ні - мене це не ображає. Навпаки, велике щастя, коли пісні йдуть у народ. Буває, зустрічаєш хлопців із гітарами, які співають твою пісню і навіть не здогадуються, що її автор пройшов повз. Мені це приємно. Розумію, що ця пісня в цей момент не моя, а саме їхня.

Деякі фрази пісні «Я з України» ніби зі щоденного спілкування жителів Сарн. Ми тут не російськомовні, але й україномовними нас назвати важко. У місті говоримо суржиком. Як ви ставитесь до такого мовного явища?

— З одного боку, слухати суржик — це боляче, звичайно. А з іншого - навіть суржик кращий за російську мову. Треба розуміти, чистої та правильної російської в Україні немає ніде. Все російськомовне населення тільки вважає, що послуговується нею. Але їх росіяни визначають на раз-два, тому що відразу чути. І це дуже смішно. І в тому плані розумію зверхність росіян у ставленні до російськомовних українців. А україномовних росіяни просто не люблять. Як на мене, нелюбов - краще ніж зверхність.

Це проблема України загалом, не регіону Полісся чи Сарн. Суржик є всюди. Але він ще має шанс стати мовою, наближеною до літературної. Добитись, щоб уся країна говорила мовою Котляревського, не вийде, та й не потрібно. До того ж, є ще діалекти, а це барви мови. Ми, галичани, говоримо одними діалектами, центр — іншими. І я за те, щоб це зберігалося. Згадайте артиста Кузьму Скрябіна, який на діалекті побудував цілу кар’єру, і в нього прекрасно це вийшло. А, наприклад, слово «ніт», яке зараз активно вживають, говорила моя бабця в Карпатах усе життя. Вона би дуже здивувалася, що зараз це стало трендом.

Як це можна змінити?

— Найбільша проблема, що зараз молоді дуже подобається російський продукт і тренд, який затягнувся вже на декілька років — так званий російський реп. А з українського боку нам немає що їм протиставити. Є, звичайно, артисти. От навіть дуже цікавий гурт KALUSH, який теж виступав у вас на День міста. Але в порівняльному аналізі це дуже маленькі явища, враховуючи те, яка підтримка виконавців у тій же Росії. Це проблема. Коли тобі мало років, те, що в тебе залилось через вуха так чи інакше залишить свій слід на все життя. І відверто кажу, як із цим боротися - не знаю. Потрібна українізація на всіх фронтах, і місцями не лагідна. Я би так робив.

Ви є автором усіх пісень гурту МЕРІ. Але також пишете для інших виконавців. Як обираєте, яку пісню залишити собі, а яку віддати колегам по сцені?

— Я не роздаю пісні. До мене звертаються конкретні виконавці. А я з думкою про них і пишу пісню. Та й усі пісні, які створюю для когось, могли б виконати і ми самі.

Це цікавий процес: коли розумієш, як має звучати твоя пісня, але приходить людина і видає її по-своєму, пропускаючи через себе. Іноді це виходить класно, іноді - погано. Тому найчастіше, якщо інші артисти співають мої пісні, маю відношення і до продюсування.

Є виконавці, яким пісню не віддасте нізащо?

— Є. Але вони до мене і не звертались. Ми ніяк не перетинаємось, і слава Богу.

Гурт існує більше 20 років. Якщо просто читати назви пісень за хронологією, помітно, що вектор вашої творчості міняється. Чому так?

— Це хибна думка. Можливо, дещо змінювалося, але це пов'язано з плином часу. Оскільки, коли тобі 20-25 і 40-45, то по-іншому дивишся на певні речі.

Але мені часто закидають: «Раніше ви писали пісні про якісь дурниці, а зараз соціально-патріотична лірика». Ці люди не зовсім у матеріалі.

Сказати, що відбулась конкретна зміна, не можу. Проте мені цікаво експериментувати. Тому виходять електронні пісні, на кшталт Miss, і абсолютно живі, бо родом майже з галицького весілля, як-от пісня «Теплий дощ». Це не моя пісня, просто ми її трансформували, і вона мені дуже подобається. Шкода, що не змогли її виконати в Сарнах, бо був обмежений час.

Ви завжди писали та виконували пісні українською?

— Виконував завжди. Але на початку нульових декілька пісень є російською для співачки, яку ви знаєте як Олю Полякову. Кілька пісень брала Наталка Могилевська. В неї на той момент багато таких підшефних груп. Там також були російськомовні пісні. Це була середина нульових.

Але не виконую пісні російською. Для мене в цьому немає ніякого змісту. Якщо співаєш російською в Україні, то так чи інакше це калька якогось проєкту чи артиста з Росії. А копія буде завжди гірша за оригінал.

Якщо проаналізувати, чому стали популярними в Україні за останні 7 років деякі артисти, та ж Ольга Полякова чи Винник, усе легко зрозуміти — почалася війна. Для більшості російських артистів, які збирали аншлагові зали, дорога в Україну була закрита. А святе місце порожнім не буває. Його й зайняли наші артисти. І вони, на мою думку, мали би бути дуже вдячні за це, а не говорити дурниці на кшталт «мы за мир» чи «какая разница».

Кажуть, що музика, як і будь-яка творчість, не обмежується географічними кордонами. Погоджуєтесь? Чи є у Вашої музики якісь обмеження?

— Музика кордонами не обмежується. Це правда. Але якщо є війна з агресором, на це треба зважати. Було би дуже дивно, якби в часи Другої світової війни з нацистської Німеччини артисти приїжджали в Лондон, який перед тим бомбили. Чи навпаки: британські артисти приїхали в Берлін, щоб просто поспівати як голуби миру. А війна — це штука вперта. Вона є, з втратами. Це справжня війна. Мало чомусь питають журналісти про ситуацію з фронтовими концертами, підтримкою волонтерства. Це якраз дуже болісно.

А до виступів у Криму чи Росії ставлюся конкретно негативно. Точніше взагалі ніяк. Це все — хрест має бути на людині й на артистові. Проблема в тому, що в нас велика кількість людей так не вважають і продовжують ходити на їх концерти.