Його кликали Хижаком, а бригаду, де служив, називали «демонами». Росіяни навіть призначали за нього винагороду, та 26-річний Дмитро Камінський захищав рідну землю до останнього. 4 травня з Героєм попрощалися в рідному селі Корост Сарненської громади.
«Пишу, а сльози котяться наче в дитинки», — пост про загибель Дмитра з’явився вранці 28 квітня на сторінці його батька Віталія Дубинця. Вони з сином завжди були близькими.
Дмитро зі шкільних років захоплювався військовою справою, цікавився зброєю та хотів поповнити ряди армії. Працівників військкомату, які розносили повістки односельцям, зустрічав біля воріт у камуфляжі. Але ті щоразу просили дочекатися повноліття.
Батько підтримував бажання сина служити, разом побували не один раз у військкоматі міста Сарни та військових частинах інших міст нашої країни.
— Де б які навчання не були — завжди він був перший. Не один із перших, а найпершим, хто піднімав руку, добровольцем. І завжди за ним ставало декілька побратимів. Мав за плечима 28 стрибків із парашутом з літаків і вертольотів, — розповідає Віталій.
У 2019 році Дмитро підписав контракт. Він мав закінчитися 23 вересня, але свою десантно-штурмову бригаду, службою в якій пишався, роту, потрапити в яку було за честь кожному десантнику, не збирався залишати. Окупанти називали їх «демонами», бо, зі слів самих окупантів, «вони з'являються невідомо звідки та зникають невідомо куди, залишаючи після себе десятки вбитих росіян».
З 23 жовтня 2021 року десантник не спав жодної ночі повноцінним сном. Цей час він провів на передовій, в окопах. Воював на східному напрямку. А 26 квітня зателефонував до тата розповісти, що вперше заснув у застеленому ліжку, попив гарячої кави та з’їв домашню яєчню.
— В останній телефонній розмові, 26 квітня о 9 ранку, говорив: «Нас, тату, відвели з першої лінії вперше з 23 жовтня». Ми з мамою раділи цьому. А перед тим, наш Дімка був призначений командиром групи швидкого реагування, — ділиться Віталій Дубинець.
Група швидкого реагування завжди виїжджає на найзапекліші бої. Наступного дня ворог пішов у прорив у напрямку Ізюма. Дмитра з побратимами терміново перекинули туди.
— О 19 годині наші десантники вступили в бій на одному з критичних напрямків. О 21:30 серце нашого синочка зупинилося, а проклята русня, зазнавши величезних втрат, відступила, - каже Віталій Дубинець.
Він не втомлюється повторювати, що Дмитро був зразковим сином і він ним пишатиметься завжди. Однокласники пригадують, що сміливим і справедливим він був ще зі шкільних років. Дмитро не боявся смерті, не боявся війни. Завжди наголошував батькам, щоб ті ніколи не звигувачували себе, якщо з ним щось трапиться. Це був його вибір. З усієї роти Дмитро загинув останній.
26-річний військовий мав величезні плани на майбутнє. Але все-таки щось відчував — не одного побратима довелося захоронити. Напередодні прислав батьку фотографії, які просив розмістити на пам’ятнику, якщо загине.
Додому Дмитра Камінського привезли близько 23 години 3 травня. На колінах і зі свічками Героя зустрічали в Немовичах, Сарнах, Іванівці, Городці, Кричильську, Коросту.
Похорон відбувся 4 травня. Попрощатися прийшли майже всі жителі Короста, а також із навколишніх та інших сіл, райцентру. Провели Дмитра з усіма почестями, як і годиться захиснику України.
Попри великий біль утрати, батьки Дмитра Камінського знаходять сили дякувати небайдужим людям, які віддали шану їх синові та провели в останню путь, священникам, старості, місцевим обранцям, а також усім, хто допоміг організувати похорони.
Слава та вічна пам’ять Герою Дмитру Камінському.
