Культурна дипломатія — це не лише мистецтво представлення країни за кордоном, а й спосіб підтримувати національну ідентичність та зміцнювати міжнародні зв’язки. Сарненська громада розвиває цей напрямок, презентуючи свою унікальну історичну, етнографічну та мистецьку спадщину. У рамках спільного дослідження з ученицею Сарненського районного ліцею «Лідер» Марією Жданюк та її науковою керівницею Ольгою Федорчук СарниNews.City поспілкувалися з місцевими митцями, керівниками закладів культури та Сарненським міським головою та дізналися, чому локальна культура є універсальною мовою в Європі та світі.
Зруйнувати міф про велику російську культуру
Дослідження про культурну дипломатію Сарненської громади під час повномасштабного вторгнення проводить учениця Сарненського районного ліцею «Лідер» Марія Жданюк під керівництвом педагогині Ольги Федорчук. Вони поставили перед собою амбітну мету — дослідити, як культура стає інструментом міжнародної взаємодії та в чому полягає унікальність Сарненщини для іноземних партнерів.
— Я вважаю, що культура допомагає нам зберігати свою ідентичність і боротися з ворогом. Це інструмент, за допомогою якого ми сьогодні представляємо Україну світові, — зазначає дев’ятикласниця Марія Жданюк. — Під час роботи над дослідженням я розширила своє розуміння ролі культурної дипломатії у зміцненні міжнародних зв'язків. Раніше не знала, що такі маленькі містечка, як Сарни, можуть співпрацювати з великими європейськими центрами.
Дослідниці Марія Жданюк та Ольга Федорчук спілкуються з етноспівачкою Галиною Куришко.Фото: СарниNews.City
Наукова керівниця проєкту та вчителька історії Сарненського ліцею «Лідер» Ольга Федорчук підкреслює, що вибір теми дослідження не випадковий:
— Культура на сьогодні є дуже важливою, адже в умовах війни ми маємо бути впізнаваними за межами нашої країни. Враховуючи те, що ми тривалий час не мали власної держави, ми не могли формувати цю культурну міжнародну дипломатію, заявляти про себе. Відповідно сформувався міф про велику російську культуру, в якій немає місця для українців. Росіяни століттями «крали» українських художників, композиторів, письменників. Нам варто їх повертати.
Як місцеві заклади культури популяризують українську спадщину на міжнародній арені
Під час повномасштабної війни місцеві заклади культури стали осередками волонтерського руху. До перманентної місії — популяризувати українську культуру, формувати ідентичність і зберігати етноспадщину — додалась допомога українським захисникам і цивільному населенню. Міжнародних співпраць стало відчутно менше, але кожну можливість бути почутими на міжнародній арені представники культури Сарненської громади використовували на максимум.
Про свій досвід розповіли Вікторія Дашко — директорка Сарненського історико-етнографічного музею, Олена Абрамович — директорка Будинку культури «Залізничник», Галина Куришко — етноспівачка, фольклористка і керівниця вокальної студії Центру дитячої та юнацької творчості та Михайло Володько — керівник Центру дитячої та юнацької творчості.
Етнографія як елемент культурної дипломатії: Водіння Куста з німцями та сарненський стрій на дефіле в Естонії
На думку Вікторії Дашко, головними надбаннями, що можуть представляти громаду на міжнародному рівні, є архітектурні пам’ятки, унікальні зразки народного мистецтва та гастрономічна спадщина.
— Найцінніші надбання громади — це, зокрема, будівлі, що ввійшли до переліку пам’яток місцевого та державного значення. Серед них релігійні споруди — костел і Свято-Троїцька церква в Сарнах, церква Різдва Богородиці в селі Ремчиці, датовані XVIII століттям, — зауважує Вікторія. — Але не менш важливими є фольклорні й етнографічні цінності: сарненські жіночі строї, перекази, обрядовість, наприклад, Водіння Куста — це все наша нематеріальна спадщина.
Вікторія Дашко (праворуч) та Тетяна Івушкіна (ліворуч) в Сарненському історико-етнографічному музеї.Фото: з Facebook-сторінки Вікторії Дашко
Щоб популяризувати локальну культуру та тримати у фокусі історичну спадщину музей проводить різноманітні активності: квести, майстеркласи, фестивалі, лекції, відтворення обрядів.
— Фестиваль «Троєцькі забави» став щорічним і проводиться вже десятки років. Ми організовуємо його на Трійцю, а також восени, на Покрову, тоді демонструємо саме весільну обрядовість, — пояснює Вікторія Дашко. — До того ж досить потужно ми почали розвивати тему гастроспадщини. Познаходили дуже багато забутих рецептів. У музеї маємо змогу тепер їх готувати й одразу куштувати. Також реалізовуємо з дітьми місцевих шкіл STEAM-проєкти гастрономічного спрямування. Разом готували пісний червоний борщ із чорносливом, медом, сушеними білими грибами. Пекли житній хліб у печі, на черені, а також паску перед Великоднем. Фарбували яйця, двічі готували кутю.
Вікторія Дашко з крашанками та паскою за старовинним рецептом.Фото: Сарненський історико-етнографічний музей
Сарненський музей співпрацює з науковцями Польщі, що допомагає інтегрувати локальну історію у загальноєвропейський контекст.
— У міжвоєнний період тут проживало багато поляків, оскільки це була Річ Посполита. Вони досі досліджують військові укріплення, побудовані на Сарненщині. У нас тісна співпраця, побудована на вивченні спільного минулого, — розповідає Вікторія Дашко.
Часто на заходи в музей потрапляють представники іноземних делегацій. Зазвичай вони не приховують свого подиву та захоплення від колориту поліських традицій та уваги до їх збереження.
— Члени організації «Via Regia — культурний шлях Ради Європи» бували на наших «Троєцьких забавах». Вони мали змогу оцінити нашу спадщину, і їм це сподобалось. Гості скуштувати поліські страви і побачили нашу обрядовість, яку ми відтворюємо під час проведення фестивалю, — ділиться пані Вікторія.
«Троєцькі забави» в музеї.Фото: Едуарда Колядича
Цікавість до поліської культури підтверджують й інші міжнародні відгуки. У січні 2025 року сарненський жіночий і чоловічий строї побачили сотні естонців під час дефіле в торговому центрі.
— Ми досить гарно співпрацюємо з Українським музеєм (приватним) у місті Кохтла-Ярве, Естонія. Його директорка Тетяна Івушкіна — українка, але понад 30 років проживає в Естонії. До повномасштабного вторгнення вона неодноразово приїжджала в Сарни. Співала колискові, проводила майстеркласи по зав'язуванню намітки, — розповідає Вікторія Дашко. — Пані Тетяна організовує в Естонії різноманітні заходи. У січні 2025 року вона презентувала сарненський жіночий стрій, який був вишитий майстринею Любов Пасічник за зразками з фонду Сарненського історико-етнографічного музею, серед національних костюмів багатьох країн. Це було справді вражаюче.
Тетяна Івушкіна та Борис Тутука під час дефіле.Фото: Український музей. Естонія
У колекції Тетяни Івушкіної чимало зразків автентичного одягу, але на виступи вона одягає саме сарненську намітку та сорочку. У поліському строї жінка виконує українські пісні в Естонії.
До слова, схеми, за якими можна відтворити поліські автентичні орнаменти, Вікторія Дашко та майстриня Любов Пасічник зібрали в артбук «Сарненський жіночий стрій». Його примірники також відправили в Естонію та Латвію.
Народна творчість як елемент культурної дипломатії: полька впізнала сарненську майстриню через десяток років
Будинок культури «Залізничник» активно долучається до міжнародних фестивалів. Директорка закладу Олена Абрамович розповіла, що їхні творчі колективи регулярно здобувають високі нагороди та визнання в Європі:
— У 2024 році ми отримали 8 гран-прі (7 здобула «ЗААТ «Журавка», 1 — вихованка студії «Creative»), 22 перших місця та 5 — других. Наші артисти гідно презентують Сарненщину на сцені завдяки сприянню Управління культури, туризму, молоді та спорту Сарненської міської ради.
Культурний обмін — це не лише виступи, а й формування ідентичності України через ремесла. Цьому заклад приділяє значну увагу. У творчих студіях разом з дітьми працівники культури створюють хендмейд вироби.
Один із майстеркласів по виготовленню ляльок-мотанок.Фото: з Facebook-сторінки будинку культури «Залізничник»
— У 2024 році ми зробили 240 мотанок-зерновушок, які поїхали в одне із містечок Німеччини. Там проходив різдвяний фестиваль — збір допомоги для України. Ще ми подарували мотанки німецьким волонтерам організації EUFOMEDA, які приїжджали в Сарни, — розповідає Олена.
Ляльки-зерновушки для німецьких волонтерів.Фото: надане Оленою Абрамович
Жінка переконана, що такі народні сувеніри не можуть залишити байдужими іноземців, адже вони бачать у них українську самобутність. Це підтверджує особливим випадком із власного досвіду:
— Ще у 2000-х я часто проводила майстеркласи з виготовлення ляльки-мотанки за кордоном. Один із таких проходив у Zulawski Osrodek Kultury (ред. Жулавський центр культури, Новий Двір-Гданський, Польща). Заходи проводили на великих майданчиках для пів сотні дітей. Улітку 2022-го з гуманітарною місією я знову відвідала Новий Двір-Гданський і випадково зустріла жінку. Вона мене впізнала через майже 12 років — з майстеркласу, на якому була її донька. Та лялька-мотанка досі зберігається в їх домівці.
Олена Абрамович навчає польських діток робити українські мотанки.Фото: надане Оленою Абрамович
Пісня як елемент культурної дипломатії: поліський спів у серці Каталонії
Етноспівчака з Сарн Галина Куришко відвідала дві країни в рамках мистецько-дипломатичних поїздок у 2024 році — Іспанію та Туреччину. В останню поїхала ще раз у лютому 2025-го.
— Проєкт передбачав творчо-дипломатичний візит учасників мистецьких колективів до дипломатичних осередків в Іспанії. Акція мала на меті популяризувати мистецьке надбання нашого народу, розказати європейцям про війну очима дітей через творчі номери, а також продемонструвати таланти українців, — розповідає Галина.
Сарненські вокалістки під час візиту в Іспанію.Фото: надане Галиною Куришко
Представити традиційну пісенну творчість у Каталонії вокалісток школи «Спалах» Центру дитячої і юнацької творчості запросила громадська організація «Яскрава країна». Протягом двох тижнів у рамках «Днів української культури» сарненчанки виступали в різних локаціях, зокрема у православній церкві Льорет-де-Мар, монастирі Монсеррат і ботанічному саду Льорет-де-Мар.
— Ми побували у багатьох визначних місцях, мали багато концертів, а найголовніше — заспівали у духовному серці Каталонії — монастирі Монсеррат, — продовжує пані Галина. — Щоб там виступити, потрібен офіційний дозвіл Папи Римського. Заспівати у такому особливому місці — це величезна честь. Ми щасливі, що виконували українські автентичні пісні, зокрема поліські псальми, в яких є душа України. Там було дуже багато людей, багато туристів.
Вокалістки студії «Спалах» і Галина Куришко в монастирі Монсеррат.Фото: надане Галиною Куришко
Галина Куришко зауважує, що українська народна пісня дуже подобається іспанцям. А традиційні костюми та вишивка викликали чимало запитань серед місцевих жителів. В Каталонії вокалістки виступали в автентичних поліських строях із міста Сарни та сіл Кричильськ, Велике Вербче, Люхча, демонструючи різноманіття орнаментів і відмінності навіть між одягом навіть у межах одного району.
— Наша пісня не лишає байдужим нікого, як і костюми чи вишивка. В Іспанії, та й у будь-якій країні Європи, немає такої уваги до традицій, історичної спадщини. Наша культура, обрядовість, свята, наша пісня — тісно переплетені з життям і побутом, їх неможливо розділити. А в європейців усе це наче існує окремо. Вони живуть просто в новому сучасному світі. Однозначно треба йти вперед, розвиватися та приймати можливості сучасного світу, але при цьому варто не забувати наше коріння, передавати нащадкам те, що робить нас українцями.
Галина Куришко також двічі побувала в Туреччині. Виступала як солістка з власними піснями — український фольклор у сучасному аранжуванні.
Галина Куришко з іншими артистами в Туреччині.Фото: надане Галиною Куришко
— У Стамбулі проходив українсько-турецький концерт. В залі були представники місцевої влади. Українська делегація розказувала присутнім про події в Україні, демонструвала тематичні відеоролики, — пояснює Галина.
Між основним репертуаром співачка виконала автентичну поліську пісню, яку записала у своєї бабусі в Карасині. Схожа до турецьких мотивів мелодика одразу ж сподобалась глядачам.
— Їхня музика трішки подібна до поліської, до речі, — зауважує Галина Куришко. — Тож слухати їм було цікаво. Звісно, турецькі й українські пісні відрізняються по техніці, але їх об’єднує мелізматика, сила голосу, гучність.
Танець як елемент культурної дипломатії: «Слава Україні!» в центрі Барселони та селфі з іспанцями
Танцювальна студія «Вояж» разом із її керівником та директором Центру дитячої та юнацької творчості Михайлом Володьком неодноразово бували в Болгарії, а у 2023 році відвідали Іспанію.
— Коли ми заїжджали в Барселону, іспанці бачили українські прапори й викрикували «Слава Україні!». Це незабутні емоції. Там багато наших переселенців. Більше того, на концерти потрапили військові, які проходили реабілітацію. Дивлячись на український танець, усі плакали. Ту атмосферу неможливо описати словами, це треба пережити, — розповідає Михайло.
«Вояж» виступає в Іспанії.Фото: надане Михайлом Володьком
Іспанці зустріли сарненчан дуже приязно. Попри те, що в країні проживають і росіяни, жодних конфліктів, провокацій не було. Навпаки, за словами керівника, відчувалась особлива шана й увага до української культури.
— Вони стоячи аплодували кожному номеру. А в українському національному вбранні неможливо було пройти по вулиці без селфі з місцевими. Я думаю, що європейці навіть трішки заздрять нашим колективам, бо в них такого немає. Там це на рівні ініціатив окремих людей. У нас же розвиток творчих колективів і закладів підтримується органами місцевого самоврядування, — пояснює Михайло Володько.
Марія Жданюк і Михайло Володько на інтерв’ю про культурну дипломатію.Фото: Ольга Федорчук
У кожній поїздці гості та представники країни, що запрошує, обмінюються символічними презентами. Центр дитячої та юнацької творчості зазвичай дарує ляльки-мотанки, виготовлені вихованцями та майстринею Людмилою Курачик.
— Це не сувенірні ляльки, а справжні мотанки, створені за канонами наших предків. Людмила Аркадіївна підходить до цього питання дуже відповідально. Це потужні обереги, в яких закладена духовність і сила, — пояснює керівник Центру дитячої та юнацької творчості. — Також часто веземо вироби з бісеру, прикраси, картини — усе, що створюємо з дітьми в закладі.
«Вояж» в Іспанії.Фото: надане Михайлом Володьком
Зазвичай іноземці не приховують захоплення від виступів танцювального колективу. А після концерту часто підходять з одним запитанням: «Як ви знаходите сили під час війни утримувати колективи, які танцюють і посміхаються?». Відповідь на нього сарненським митцям знайти складно, але вони продовжують це робити через щиру внутрішню потребу бути українцями.
«Знати більше про українців стає трендом»: Сарненський міський голова Руслан Серпенінов про культурну дипломатію
Формування культурної дипломатії в Україні покладено на ряд інститутів і міністерств. Водночас кожна громада самостійна у розвитку локальної культури, нематеріальної спадщини, історичних надбань, адже саме вони часто стають тим семантичним ядром, навколо якого будується символіка, концепція та бренд громади. Як презентує Полісся голова Сарненської громади Руслан Серпенінов і що про нас знають за кордоном — спілкуємось далі.
Ольга Федорчук під час спілкування з міським головою Русланом Серпеніновим.Фото: СарниNews.City
У рамках дипломатичних співпраць вам доводилося зустрічатися з партнерами-представниками інших міст, регіонів і країн. На вашу думку, за якими зразками нематеріальної культурної спадщини нас, поліщуків, впізнають на міжнародній арені?
— Яскравим прикладом того, за чим нас впізнавали, та на що люди, не дотичні до нашої громади, звертають увагу є серпанкове ткацтво. Це підкреслив і під час візиту в Сарни Львівський міський голова Андрій Садовий. Ми за цю тему вхопилися. Не можу сказати, що зараз у нас є повний цикл виробництва. Але ознайомитися з процесом ткацтва, побачити серпанковий стрій можна в етноцентрі «Полісся», що відкрився на території музею. І на сьогоднішній день у наших містах-побратимах польських (Гміна Длуголенка, Новий Двір-Гданський), німецьких (прим. авт. Геннеф), у партнерів в Італії є зразки серпанкової тканини, а також наші мотанки.
Як реагують партнери, коли ви їм привозите ось такі «народні сувеніри»?
— Європейців це приємно вражає. Наприклад, у Польщі значно менше уваги приділяють збереженню культурної спадщини порівняно з українськими громадами. У нас є творчі колективи, які працюють при Управлінні культури, в будинках культури — вони залучають дітей до процесу відтворення локальних і всеукраїнських традицій, ремесел, обрядів. Для європейців це втрачений період власної історії. У них це просто зберігається в музеях. Вони щиро дивуються, що, попри війну, в Україні не лише зберігають, а й відновлюють культурну спадщину. У цілому інтерес і поляків, і німців, й італійців до нас зростає. Знати більше про українців стає трендом. А нам справді є що показати.
Ви згадали про співпрацю з польськими містами-побратимами та німецьким Геннефом, з яким у 2023 році також підписали угоду. В чому проявлялася культурна співпраця саме з цими містами?
— Під час повномасштабної війни з об'єктивних і всім зрозумілих причин візитів іноземних партнерів у Сарни не було. Проте є домовленості, що, коли ситуація стабілізується, ми продовжимо традиції, які започаткували раніше. Зокрема, це взаємні візити дитячих творчих колективів. Ми не раз влаштовували за кордоном концерти з хореографічними та вокальними номерами. У планах це поступово відновлювати.
Насправді сьогодні більше акцентів ставиться, зокрема і нашими партнерами, на допомогу дітям із сімей загиблих, зниклих безвісти, полонених. Вони цікавляться нашим досвідом в питаннях розвитку культури, але наголошують: усьому свій час. І ми таку позицію розділяємо.
Чи плануєте розширювати кордони міжнародних співпраць? Поділіться планами.
— Найближчим часом у мене запланована поїздка в Італію. Відкрию невелику таємницю: ми на стадії підписання договору про співпрацю. Потенційно у нас зараз на розгляді два міста: Помпеї та Аверса.
Ця співпраця проявлятиметься в культурі?
— Так. Переговори щодо співпраці з містом Помпеї ми ведемо через генконсула Максима Коваленка. В нас є спільне бажання влітку повезти на оздоровлення діток із сімей загиблих захисників Сарненської громади. Разом із ними ми б хотіли делегувати декілька творчих колективів, щоб презентувати поліську культуру в Неаполі. Там чисельна українська діаспора. Вони скучили за Україною, тому ми будемо докладати зусиль, щоб показати наші надбання в Італії.
Остання зустріч із німецькою делегацією, яка відбулася в січні 2025 року, теж містила елемент певної культурної співпраці. Ви презентували мотанки, правильно?
— Так. Ляльки-зерновушки, зроблені дітьми у будинку культури «Залізничник», вже є в німецьких гостей. Також у всіх громадах-партнерах, консульствах Любліна і Кельну зберігаються мотанки, картини й інші вироби з Центру дитячої та юнацької творчості.
Які основні труднощі у формуванні культурної дипломатії громади ви можете назвати?
— Найголовніша — це бюрократичні перепони. Підписання договору про співпрацю чи побратимство між громадами вимагає погодження як українським законодавством, так і, наприклад, італійським. Здається, така дрібниця, але це займає час. Раніше ми могли просто поїхати в Італію, познайомитись, за бажанням підписати публічний меморандум і все — хоч завтра проводити спільні заходи й обміни. Сьогодні ж увесь регламент прописаний певними законодавчими актами, які в Україні були прийняті минулої осені (прим. авт. 2024 року).
Чи вдало, на вашу думку, Сарненська громада скористалася можливістю більше заявити про Україну, про нашу локальну культуру після повномасштабного вторгнення?
— Ми не зробили багато визначних кроків в цьому напрямку. Насправді весь цей час, умовно три роки повномасштабного вторгнення, більше акцентували увагу на інших питаннях. Тож нам є над чим працювати.
Для культури нашого регіону в цілому війна стала великим викликом. Зрозуміло, що проведення заходів, реалізація певних проєктів були зведені до мінімуму. Культура, як і освіта, займалися волонтерством, допомогою військовим. І це правильно. Якщо люди приходять в будинок культури і плетуть сітки, яких потребує фронт, то можна говорити, що культура нині рятує життя.
Сьогодні організовуються час від часу благодійні концерти. Але все зводиться до простих речей — це насамперед не популяризація культури, а допомога Збройним силам України. Мабуть, найбільш вдало, якщо говорити про Сарненську громаду, поєднати культуру, дипломатію та благодійність вдається етноспівачці Галині Куришко.
У 2024 році в Сарнах відкрили етноцентр «Полісся». Як ви вважаєте, це хороший сигнал нашим міжнародним партнерам?
— Так. Етноцентр «Полісся» дійсно відомий далеко за межами нашої громади. І це, мабуть, один із переможних, сміливих проєктів, які вдалося реалізувати за підтримки як міського бюджету, так і грантових коштів. Це насамперед здобуток працівників Сарненського історико-етнографічного музею Вікторії Дашко та Василя Кушніра.
У невеличкому приміщенні можна побачити все, що стосується власне поліської ідентичності. На сьогоднішній день його відвідали дуже багато дітей із місцевих навчальних закладів, відвідувачів, туристів з інших міст і країн.
Під час спілкування з міжнародними партнерами, чи стикалися ви зі стереотипами про українців?
— Те, що ми не росіяни, мабуть, всі вже точно знають. Я спілкувався з людьми, які працюють в муніципалітетах. Вони, в силу посадових обов'язків чи з власної ініціативи, цікавляться тим, що відбувається з Україною, що таке Україна. Тож жодного разу при комунікації не помітив і не відчув недостатній рівень обізнаності про Україну в цілому та про нашу ідентичність.
Чому, вважаєте, в європейців культурні процеси більш спираються на громадський сектор, аніж на державні інститути?
— Усе просто. Вони ніколи не відчували загрози для себе, як для нації. Відповідно питання необхідності збереження певної культурної ідентичності не стояло.
Для нас, українців, це буквально питання виживання. Воно виникло на фоні того, що відбувалося в Україні. Почалось із Помаранчевої революції, продовжилось на Майдані, а зараз третій етап — повномасштабне вторгнення. Якби цих подій не було, ми б теж стільки уваги не приділяли культурним витокам. Ми й не приділяли раніше, якщо так на правду сказати. Прорахунки державної політики у сфері культури і збереження історичної спадщини з 1991 до 2004 року якраз і призвели до того, де ми сьогодні є.
Європейці цих стресів не відчували. Саме тому у них формально Міністерство культури є, але воно працює на тому рівні, щоб презентувати країну. Їм не потрібно популяризувати кожну громаду окремо, тому що вони вже впізнавані. А ми мусимо за це боротися.
Наостанок: якщо ми даруємо мотанки, зерновушки, інші сувеніри ручної роботи, то що найчастіше дарують вам у відповідь іноземні партнери?
— Моя відповідь фактично підсумує все те, про що я й казав раніше. На жаль, вони не можуть подарувати нам нічого, що має виражену ідентичність. Зазвичай дарують банальні речі: сувенірна продукція з символікою громади чи держави. Це все зводиться до формальних ввічливостей, підтвердження приязних стосунків. Але глибокого змісту те, що нам презентують, в собі не несе.
Натомість ми веземо артефакти нашої культури, вишиті чи намальовані нашими дітьми та майстрами. Будь-яка українська річ у них викликає вау-ефект, а те, що дарують нам, — це сувенір на згадку.
Мистецька місія: як сарненчани презентують українську культуру в світі
Культурна дипломатія — це не лише офіційні заходи, а й дії окремих громадян, які популяризують Україну за кордоном. Кожен може стати провідником у культуру своєї країни, незалежно від того, де перебуває. Як із цією місією справляються сарненчани в Україні та за кордоном — розповідаємо.
«Ми не просто виступаємо — ми є голосом України у світі»
Сарненчанка Тетяна Наливайко, яка нині мешкає в Німеччині, стала однією з тих, хто не просто інтегрувався у нове середовище, а й активно поширює українську культуру в Європі.
— Ідея виникла природно — з потреби об’єднати українців у діаспорі, зберегти та популяризувати нашу культуру, а також підтримати Україну в цей непростий час. У Берліні багато активних українців, які прагнуть не лише плекати свої традиції, а й знайомити з ними європейців, — розповідає Тетяна.
Тетяна Наливайко у складі гурту «Подруги UA».Фото: надане Тетяною Наливайко
Вона є учасницею танцювального гурту «Подруги UA», який став не лише мистецькою платформою, а й важливим благодійним осередком. Разом із колективом бере участь у благодійних фестивалях, різдвяних концертах, українських вечорницях та інших культурних подіях. Часто під час виступів збирають кошти на підтримку українських військових, а також популяризують нашу культуру серед європейців.
— Ми показуємо українську культуру через танці, традиційний одяг, обрядові елементи, як-от Вифлеємська зірка, свічки, віночки, які я створюю для танцювальних постановок, — ділиться Тетяна. — Після виступів німці часто запитують про символіку наших костюмів і кажуть, що вперше бачать такі яскраві, динамічні танці, дізнаються більше про нашу історію та традиції. Також багатьох вражає емоційність наших виступів — адже ми танцюємо не просто для розваги, а вкладаємо в кожен рух зміст і нашу любов до України. Особливо теплі відгуки отримуємо на різдвяних заходах, коли виступаємо з традиційними колядками та композиціями, тримаючи Вифлеємську зірку. Це не просто цікавість — вони відкривають для себе Україну.
Найяскравішим серед заходів Тетяна Наливайко називає благодійний фестиваль «Українські вечорниці» у Берліні, де була ведучою. Він об’єднав численні українські гурти та колективи та був присвячений допомозі українським захисникам, котрі проходять реабілітацію.
Тетяна на одному із передріздвяних заходів у Німеччині.Фото: надане Тетяною Наливайко
— Кожна хвилина була наповнена музикою, танцями, майстеркласами та щирими емоціями, — пригадує сарненчанка. — Також дуже весело пройшов захід до Святого Миколая для українських і німецьких дітей. А ще, як ведуча, мала змогу вести двомовне німецько-українське весілля, де наречена Катерина одягнула справжню білосніжну вишиванку, спідницю і вінок.
Окреме місце в діяльності пані Тетяни займає народне мистецтво. Вона створює етноатрибути для виступів, продовжує традицію мотанок і розвиває власний хендмейд бренд, в якому поєднує сучасне бачення з автентичними мотивами.
— Зараз я шукаю свій стиль у творчості. Німці й інші європейці цікавляться нашими народними ремеслами, особливо тим, що пов’язане з ручною роботою та оберегами, — каже Тетяна. — У планах — більше представляти поліські традиції, зокрема через орнаменти, мотанки, прикраси
Роботи Тетяни Наливайко.Фото: надані Тетяною Наливайко
Кожен вихід на європейську сцену для Тетяни Наливайко — це гордість і відповідальність:
— Коли ми танцюємо чи проводимо благодійні заходи, ми не просто виступаємо — ми є голосом України у світі. Дуже важливо, щоб нас бачили і чули, щоб наша культура жила навіть далеко від дому. Також це відчуття єдності: коли виходиш на сцену з дівчатами з нашого гурту, відчуваєш, що ми всі частина великої української родини, яка попри все зберігає свою ідентичність і підтримує тих, хто цього потребує.
Відтворила зруйнований будинок на полотні
Іванна Жук — художниця з Сарненщини та керівниця художньої студії в БК «Сузір’я». За час повномасштабного вторгнення вона створила два патріотичні мурали, розмалювала безліч гільз і речей українськими мотивами для благодійних розіграшів, а також провела десятки майстеркласів. Свою творчість дівчина активно демонструє в соцмережах. Тож не дивно, що має чимало замовлень від українців за кордоном.
Серед робіт особливою для Іванки є картина, яку вона створювала для родини з Маріуполя. На ній художниця зберегла будинок, який зруйнували росіяни під час окупації. Картину передали в США.
Іванна Жук і її роботи.Фото: СарниNews.Cty
У Познань художниця відправляла одяг, розписаний українськими взорами. Також у Польщу потрапили шопери з цитатами українських письменників. Одна з найпопулярніших — «Сміливі завжди мають щастя» з роману «Тигролови» Івана Багряного.
— Для мене малювання — це місія. Це мистецтво, в яке вкладають глибокі сенси, українську ідентичність. Це роботи, які рятують і допомагають. Підтримують і зберігають пам’ять. Це артефакти війни, що вбирають людські емоції, які зможуть колись зчитати наступні покоління, —підсумовує художниця.
