Молодий пожежник Анатолій Оверчук мав багато планів на життя. А ще велику дружну родину, кохану дружину, маленького сина, улюблену роботу, чимало друзів і величезне бажання жити. Пів року тому його звичайний ритм життя змінився на лікарняний. Спочатку через хворобу печінки, пізніше виявили ще складнішу недугу - аплазія кісткового мозку. Він боровся до останнього. Але 6 листопада Анатолія не стало. Історією важкої втрати, з якою ніколи не змиряться, діляться рідні.
З чого все почалося
Одного ранку Анатолій почав жовкнути. Лікарі поставили діагноз: токсичний гепатит. Пожежник казав, що декілька разів вдихнув дим, коли гасив пожежі. У березні горіли сміттєзвалище та торфи. Це й спричинило захворювання. Потрібна була термінова госпіталізація. Сарненська лікарня на той момент приймала хворих на Covid-19. Тож Анатолія направили у Володимирець. Його стан не покращувався. Перевести в Рівне було теж проблематично - всюди переповнені лікарні через коронавірус. Потрапити у військовий госпіталь допоміг полковник служби цивільного захисту Олег Бортник. І одразу в реанімацію. Там рятівник пролежав майже місяць. Тоді Анатолія врятували. Показники аналізів повернулися майже в норму.
- Ми були дуже щасливі. Після тримісячного лікування Толіку стало краще. Тому вирішили навіть Левчика (син Анатолія - прим. авт.) похрестити, - пригадує мама Анатолія Тамара Євгенівна.
Наступного дня, 20 липня, у нього почалася кровотеча. Після результатів аналізів його негайно направили в Рівне. Лікарка в області відразу сказала, що прогнози погані. Залишалося лише чекати висновку з Києва. 24 липня встановили діагноз - аплазія кісткового мозку.
- Коли Толік лікував печінку, йому періодично перевіряли кров. Усе було в нормі. Тобто нова хвороба виникла доволі швидко. Лікарі сказали, що це, скоріше за все, через медикаменти. Він приймав дуже багато таблеток і уколів, - розповідає дружина Тетяна.
Аплазія - не вирок
Так родині Оверчуків казали як вітчизняні, так і закордонні фахівці. Тож родина вірила, що зможуть врятувати життя Анатолія. Єдиний вихід при аплазії - пересадка кісткового мозку від донора. Сестра Тетяна ідеально, на 99,9%, підійшла як донор. Тож надія на позитивний результат збільшувалася.
Спочатку трансплантацію планували зробити в Білорусі. «Ми домовились уже з клінікою. Коли звернулися в МОЗ, нам повідомили, що міністерство не може виділити кошти для цієї країни через внутрішній політичний конфлікт у Білорусі. А це 100 тисяч доларів, яких у нас не було. Тому розраховували на кошти МОЗу», - пояснює сестра Світлана.
У Білорусі зробили тріпанобіопсію на генетично-молекулярному рівні, щоб виключити, що хвороба спадкова. Результатів чекали три тижні й заодно збирали документи для МОЗу. Трансплантацію погодилися зробити в Туреччині. Подали документи й очікували.
Весь цей час Анатолій перебував у Рівненській обласній лікарні. «Ми постійно робили пости, по магазинах поставили скриньки, збирали кошти. Бо Толіку щодня потрібно було купляти дорогі препарати», - розповідає сестра Тетяна.
Останній місяць він почав почуватися гірше. Постійно піднімалася температура. Лікарка розводила руками й наполягала на трансплантації, мовляв нічого більше не допоможе. А останні два тижні Анатолію дуже болів живіт. «Проте хірург, проктолог, гастроентеролог сказали, що він не потребує ні хірургічного втручання, ні лікування в цих напрямках. На всі запитання отримували відповідь - аплазія. З МОЗу ми, як і завжди, чули різні відмовки», - пригадують рідні.
Дійшло до того, що Толя від болю втратив свідомість. Після цього родина прийняла рішення про термінове перевезення до Києва. Найняли реанімобіль і поїхали.
«Я дуже хочу жити»
Рівненські лікарі не дозволяли перевезти Анатолія відразу за кордон у такому стані.
- Нас погодилася прийняти онкологічна клініка «Інновація». Там за 2 дні ми віддали майже 200 тисяч гривень, - пригадує сестра Тетяна.
В «Інновації» стан стабілізували. Привели життєво важливі показники в норму, знеболили й дали дозвіл на переліт. Анатолій невтомно повторював: «Зробіть щось із моїм животом».
Квитки на літак теж не хотіли продавати, дізнавшись, в якому він стані. Запропонували бізнес-клас, але на борт потрібно було заходити самотужки. «Я піду, я витримаю. Я дуже хочу жити», - казав Толік.
З ним летіла сестра Тетяна, яка мала бути донором. Мама летіла наступним рейсом.
Толю спустили з літака першим, але він постійно кликав сестру. Хотів, щоб була поруч. Вірив, що вона його врятує.
Анатолія ввели в кому, бо він просто не міг витримати болю. У Туреччині взагалі дивувались, як він долетів і як лікарі могли довести до такого стану.
- В «Інновації» сказали, ми це й людям написали в інтернеті, що Толі робитимуть лазерну операцію на тонкому кишечнику. Але професор у Стамбулі крутив пальцем біля скроні: «Який тонкий кишечник? У нього товстий лопнув», - розповідає Світлана.
Анатолія прооперували. Все пройшло, на диво, добре. Вже після операції Тетяну пустили до брата в реанімацію. Буквально через декілька годин стан Толі різко став критичним. Сепсис вразив увесь організм.
Тетяна падала в коліна, плакала, просила, щоб Толю врятували. Лікарі розводили руками. Занадто пізно привезли.
Боровся до останнього
- Ми дякуємо всім. Простим людям, які нам гроші скидали на картку. Всім підприємцям, які дозволили поставити скриньки в їхніх магазинах. Ми просили про допомогу, і люди йшли нам назустріч. Щира вдячність начальнику Пожежної частини міста Сарни Олександрові Шахну, начальнику 5 Державного пожежно-рятувального загону Сергію Мосійчуку, Максиму Лохвичу, Вадиму Кузаці. Вони підтримували від початку. І всім-всім місцевим пожежникам. Допомога надходила навіть з-за кордону.
Окрема подяка сімейній лікарці Світлані Телегуз, яка завжди була на зв’язку. Не лишала нас. Це лікар від Бога. Вона дуже берегла Толіка. Турбувалася, підказувала нам. Також дякуємо президенту Сарненської федерації греко-римської боротьби Борисові Цвяку, народному депутатові Сергію Євтушку, Сарненському міському голові Русланові Серпенінову, полковнику Олегові Бортнику. Кумам, друзям, близьким, знайомим, сусідам. Словом, усім, хто брав участь у боротьбі за життя мого сина. Всі люди вірили, молилися. Ми навіть не очікували такої підтримки, - не жаліє слів вдячності пані Тамара.
Рідні Анатолія Оверчука розповідають, що він був готовий терпіти будь-що, щоб жити. І сам вірив, що все буде добре.
- Толік дуже довгий шлях пройшов і боровся до останнього. Зараз багато в Сарнах людей хворіють. Вони всі мають боротись, не опускати руки. Люди готові прийти на допомогу. Не варто боятися, закриватися, навпаки - просити. Йти в усі інстанції, стукати в усі двері, звертатися куди тільки можна. Фейсбук - це теж велика сила. В інтернеті можна знайти все, лише треба вміти читати. Нам виписували рідкісні дороговартісні ліки, але ми діставали їх у Києві і не тільки. І все це з допомогою добрих людей. Завдяки вам ми його рятували, - продовжує мати.
Толік казав, що коли вилікується, вони поїдуть усім гуртом у Карпати. Він дуже любив сімейний відпочинок. Любив море та відкривати нові міста. Йому було все цікаво. Він не боявся чогось нового. Сміливо йшов, пробував, діяв. А з сином Левчиком збирався їздити на рибалку.
Професію рятувальника вибрав неспроста. Батько та хрещений - теж пожежники. Нині в батька залишилась каска Анатолія - з підписом англійською Оверко та цифрою 8, що була його улюбленою.
Оверко - так називали Толю в колі друзів. «Він завжди був душею компанії, його дуже любили. Щоб розвеселити друзів, підняти настрій, йому вистачало декількох слів. Настільки був веселий, оптиміст. Останні дні в лікарні його не можна було впізнати. Він став серйозним, вдумливим», - ділиться сестра Світлана.
- Усі казали, що я його рощу, як тепличну рослину, - каже Тамара Євгенівна. - А я завжди доглядала за ним. Не могла йому не допомагати. Не вміла по-іншому.
Анатолій - чистюля і модник. Дуже любив гарно одягатись. А на подарунки обирав все найкраще, найновіше, сучасне. Завжди мав при собі серветки. Бо дуже не любив забруднене взуття.
«Навіть у палаті він прибирав усе сам. Підвіконня повитирає, пігулки всі порозкладає. Знає, що і де в нього лежить. Казав, як одужає, то ще й кран у лікарні відремонтує. Бо дуже любив порядок», - розповідає Світлана.
Анатолій був чудовим братом і справжнім захисником. «Він балував мене з Танею, хоча й був найменшим. Дітей наших теж. Казав, що немає для них слова «не можна». Не жалів для них нічого. Мого сина Артема він раз і назавжди навчив: якщо впав, вставати й іти далі. Бо чоловіки не плачуть. Толік дійсно до кінця і тримався. Не плакав», - каже сестра.
Анатолій був уважним сином, чоловіком і братом. Турбувався про родину й не забував про дні народження.
«На День матері він прислав мені букет, коли був у реанімації», - зі сльозами пригадує мама Анатолія. А Світлані обіцяв подарувати стрибок із парашутом. Але не встиг.
Фото Анатолія досі є на дошці пошани у ВПУ-22. Адже йому легко підкорялися різні види спорту: баскетбол, боротьба, бокс, футбол. Часто він судив футбольні матчі в районі. А в пожежній частині мав титул найсильнішого пожежника.
А ще Анатолій дуже любив Сарни. Ще з часів армії, коли об’їздив майже всю Україну, він переконаний, що гарніше місто годі й шукати.
Часто готував. Умів подати все гарно. Любив швидкість. Обожнював дітей.
- Кажуть, що незамінних людей немає, але в нашому випадку все навпаки. Вдома все про нього нагадує. Ми не можемо досі усвідомити, що сталося. Це страшенний крик душі. Чим далі - тим гірше. Нестерпно розуміти, що він більше ніколи не зайде…
