У День матері ми часто говоримо про любов, турботу й силу жінок, які виховують дітей. Але поруч із цими словами сьогодні живе ще одна реальність — тисячі українських матерів, які втратили своїх синів на війні.
Галина Коваль — мама військового Івана Коваля з села Любиковичі. Він загинув 27 березня 2022 року на Миколаївщині.
Під час розмови голос жінки тремтить, а очі іноді наповнюють сльози. Проте тепер вони не лише про біль. Це історія про любов матері до свого сина, про онука, який став її головним ресурсом, і про те, як навчитися знову бачити життя — навіть на цвинтарі, де Галина саджає квіти.
«Мій син не народився з автоматом»
Іван Коваль відслужив строкову службу у 2015-2016 роках. Тоді ще замислювався про контракт, але мама відмовляла. У 2019 році Іван поїхав на заробітки до Польщі. Саме після цього його рішення остаточно сформувалося.
— Він казав: «Мам, я хочу, щоб так було і в нас, в Україні. Щоб можна було нормально працювати для своєї держави, а не для чужої країни». Він дуже хотів жити й розвиватися вдома, — розповідає Галина.
Іван був патріотом ще задовго до повномасштабної війни. Під час навчання у Переяславі-Хмельницькому їздив на Майдан. Про це тоді нікому не розповідав.
— Він приховував, — пригадує мама. — Але я зрозуміла, де він був, коли побачила, що йому наклали гіпс у Києві.
У 2020 році Іван підписав контракт із 14-ю бригадою. Мама згадує, як сину подобалась служба, він був дуже мотивованим:
— Він навіть домовлявся з хлопцями на навчаннях, щоб стрельнути з танка чи спробувати щось додатково. Йому хотілося вчитися, хотілося бути корисним. Мій син не народився з автоматом. Але він народився зі свідомою позицією. З патріотичною позицією.
Останній дзвінок
Повномасштабне вторгнення Іван зустрів на полігоні. Спочатку були Київщина й Житомирщина. Галина пригадує, як разом із донькою готувала їжу й возила хлопцям на позиції:
— Вони були голодні. Ми везли все, що могли. Те, що я готувала вдома.
Після Київщини була Миколаївщина. 27 березня Іван подзвонив мамі востаннє.
— Він був уже без телефона. Їхній БТР згорів, але вони вижили. Мені він цього не розповів. Лише татові сказав: «Я вже без коня». А мені подзвонив, бо пам’ятав номер напам’ять, — продовжує розповідь Галина.
Наступного дня він мав привітати дружину з днем народження, але так і не подзвонив.
— У ніч із 27 на 28 березня я прокинулася. Мені було дуже страшно. Я сповзла з ліжка й молилася. А 29-го я вже просто вила. Відчувала всім серцем, що щось не так.
Через кілька днів до Галини приїхала родичка.
— Вже всі знали, окрім мене. І це найгірше. Це дуже неправильно та несправедливо, коли люди знають про загибель раніше за маму. Це породжує злість. Нерозуміння. Має бути якось інакше, — досі з болем говорить про це жінка.
Коли до хати зайшли представники військкомату, попереду був товариш її сина.
— Вони почали щось читати, а я просто впала.
«Мені здалося, що я не маю права жити»
Після похорону почався найважчий період.
— Я замкнулася надовго. Не могла спати. Виснажувала себе фізичною роботою, щоб просто впасти й заснути. На фоні стресу отримала цукровий діабет другого типу. Я забувала пити ліки. Мені елементарні речі здавалися неважливими. Бо мені здалося, що я не маю права жити, — ділиться Галина.
Перший період після втрати жінка забороняла собі плакати — поруч була вагітна невістка:
— Мені її було шкода більше, ніж себе. Вона дивилася на мене такими очима. Я боялася її ще більше травмувати.
Через кілька місяців після загибелі Івана народився його син Матвій.
— Зараз це мій ресурс на повну котушку. Він — продовження мого сина. Коли я бачу онука — це те, що дає силу жити, — говорить жінка з безмежною любов’ю до Матвійка.
Півтора року, які «випали з життя»
Галина каже: майже півтора року після смерті сина вона прожила ніби в тумані. У цей період поруч із нею була донька.
— Вона лишилася зі мною. Півтора року це була майже повна опіка. Саме донька підтримувала мене тоді, коли я не хотіла нічого, — пригадує жінка.
Якось у село з робочим візитом приїхали працівники міськради та Червоного Хреста. Під час бесіди запропонували відвідати Центр психосоціальної підтримки «Життя».
— На моє власне здивування я одразу ж погодилась. Рука ніби сама потягнулася за тим буклетом, я вирішила звернутися за допомогою, — продовжує Галина.
Перші зустрічі з психологом були складними, навіть нестерпними:
— Коли психологиня сказала, що я маю сама вголос сказати, що мій син загинув, я подумала, що вона несповна розуму. Потім були листи сину, проговорювання втрати, складні розмови. Я навіть злилася на нього. Мені здавалося, що він мене обманув. Він же казав: «У мене буде родина, я буду до тебе приїжджати». Я це все уявляла. А війна це забрала…
Але поступово щось почало змінюватися. Галина буквально покроково повертала себе до життя:
— Я ж закинула вишивання, перестала доглядати за собою. Але потім помаленьку почала все це повертати. Я стала помічати себе в дзеркалі, звертати увагу на те, як виглядаю. Вперше за півтора року пішла в перукарню. Я знову почала слідкувати за здоров’ям, виходити до людей. Я помаленьку повертала у своє життя життя.
«Якщо не можеш підтримати — просто мовчи»
Окремо Галина говорить про реакцію суспільства. Каже: людям досі важко правильно говорити з тими, хто пережив втрату:
— Варто пам’ятати: кожен проживає горе по-своєму. І ніхто не має права засуджувати. Хтось плаче. Хтось не плаче. Хтось швидше повертається до життя. Але якщо людина не пережила такої втрати — вона не знає, як це.
Мама загиблого воїна згадує й випадки, коли слова людей робили ще болючіше.
— Якщо не можете сказати нічого, що підтримує — просто мовчіть. Це набагато краще. Суспільству ще потрібно вчитися спілкуватися з родинами загиблих. Не треба давати жодних оцінок, порад чи порівнювати одних з іншими. Краще просто бути поруч.
«Я вдячна, що була його мамою»
Зараз Галина продовжує терапію. Іноді відвідує йогу та навіть танці. Її біль нікуди не зникає, але вона навчилася з ним жити:
— Кожен ранок я прокидаюся з думкою про сина. Спочатку мені хотілося кричати. Здавалося, що сонце більше не зійде. Але воно все одно сходить. І життя триває.
На могилі сина вона саджає багато квітів. Хоче, щоб навіть там вирувало життя. Жінка переконана: життя і смерть завжди йдуть поруч:
— Коли хтось помирає — хтось народжується. Треба бути вдячними за кожен прожитий день. За те, що ти прокинувся. За те, що бачиш цей світ.
Галина просить не жаліти матерів загиблих військових. Натомість — пам’ятати та поважати їхніх дітей — тих, хто віддав життя за Україну:
— Просто зупиніться під час хвилини мовчання. Згадайте в молитві, прийдіть на могилу чи просто розкажіть про Героя своїм дітям, колегам, односельцям. Для рідних важливо, що люди пам’ятають, люди розуміють.
Галина Коваль з великою ніжністю говорить про сина. Каже, що з часом відчуває дедалі більше вдячності — за спогади, за його життя і за можливість бути його мамою:
— Зараз, згадуючи сина, я пригадую лише найкращі моменти. Те, яке яскраве, хоч і коротке життя він прожив. Він мріяв, знав, чого хоче, йшов до своєї цілі. Він любив свою родину та країну. Я пишаюсь своїм сином. І вдячна, що була його мамою.
