«…З глибоким сумом повідомляємо, що в боях за Батьківщину загинув молодий сержант Збройних сил України КОВАЛЬ Іван Іванович, 1994 року народження, житель села Любиковичі, що на Сарненщині…». Така інформація з’явилася на всіх інформаційних сторінках Сарненської громади рік тому. Серце розривав біль, а свідомість відмовлялася впізнавати в усміхненому, кароокому хлопцеві на світлині нашого Ваню (так усі в селі його називали). Ніби вчора ще ходив до школи, де перечитав усі книги в бібліотеці, а сьогодні він уже востаннє повертається додому… на щиті.
У річницю з дня загибелі Івана Коваля публікуємо розповідь про його життя Тамари Гнатюк, завідувачки бібліотеки села Любиковичі.
Родина Ковалів
Дружні та нероздільні — це про Івана та Галину Ковалів із Любикович. Спільні свята, спільні будні, одні на двох радощі та біди. Їм вдалося створити свій сімейний затишок ще з першого дня після одруження і пронести його протягом 29-ти років подружнього життя.
— Ми познайомилися на весіллі спільних друзів. Я була старшою дружкою, Іван — старшим свідком. Познайомились і одразу почали зустрічатися. Потім і свою сім’ю створили, – згадує Галина Якимівна.
Особливо допомагати молодій родині не було кому, тож помаленьку старалися самі, не цураючись ніякої праці. З роботою в сільській місцевості завжди було складно, тому Івану Петровичу доводилося змінювати спеціальність часто. Працював і кочегаром у школі рідного села Мар’янівка, і в Дубровиці — усюди, де з’являлася можливість. Галина ще змалку не боялася труднощів, тяжкої праці. Звикла брати на себе повну відповідальність за своє життя і долю. Допомагала чоловікові в усіх справах, хоч би якими складними вони були. Свою хату й усе, що біля хати, Іван і Галина нажили власними силами. Тримали велике господарство, придбали техніку. Головними для Ковалів залишались підтримка та повага, в такому ж дусі вони і дітей своїх виховали.
Родина Ковалів.Фото: з сімейного архіву.
Старший син Іван і молодша донька Люба народилися одне за одним. «Ваня старший за мене не на рік, а на 364 дні», — говорить Люба. Діти зростали, грались, навчались і були завжди разом. Такі схожі зовні й такі різні характерами, вони все одно були як одне ціле.
— Наша Люба більш емоційна, відкрита, тоді як Ваня довго тримає все в собі, — ділиться спогадами Галина.
Проте було єдине улюблене заняття для всіх чотирьох – це читання. Одразу кидається в око власна родинна бібліотека Ковалів.
— Грошей на книжки ми не шкодували, діти просять – одразу купуємо. Ваня дуже любив енциклопедії, особливо про тварин, ми йому придбали всю серію книг «Хроніки Нарнії», навіть наш тато читає із задоволенням, — розповіла пані Галина.
Діти підросли й стали для своїх батьків не лише гордістю, а ще дуже великою підтримкою. Іван із Галиною ніколи не змушували дітей важко працювати – головним для них залишалось навчання, щоб мали те, чого не змогли свого часу отримати мама й тато, — хорошу освіту й у майбутньому роботу. Підмога по господарству чи в городі ніяк не заважала навчанню. Ваня і Люба допомагали залюбки, навіть корову могли вдвох видоїти, коли батька не було вдома, а мати їздила в Київську область на роботу. Більше ніж гратись діти любили випасати на озері качок.
Іван з сестрою Любою.Фото: з сімейного архіву.
Тема подарунків для Ковалів узагалі особлива. Жодне свято чи день народження без них не обходиться. Тут упевнено лідирує Іван Петрович.
— Для тата існує одне чарівне слово — хочу! Він завжди купує нам усе, аби тільки попросили. Ніколи не запитує, чи це нам дійсно потрібно, – зізнається Люба.
Ваня був радий усім подарункам, йому завжди все підходило й подобалось, але дарувати подарунки своїм рідним він любив більше ніж отримувати їх. Спільного в обох Іванів багато, не лише ім’я: в родині досі зберігаються малюнки Вані, напрочуд талановито виконані, хоча й на звичайних аркушах із зошита в клітинку.
— Він любив малювати, унаслідував цей талант від батька, — каже сестра, — і почерк мав гарний.
Малюнок Івана.Фото: з сімейного архіву.
На стелажі видніються вирізьблені з дерева шахові фігури – це все, що Ваня встиг зробити перед війною, тільки чотири… Різьбою по дереву захопився не так давно. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Іван Петрович сам вирушив до військкомату.
— Повістка запізнилася на декілька днів, він пішов ще 25 лютого. На жаль, потрапити до однієї бригади з сином не вдалося, — ділиться сокровенним Галина.
Сьогодні Іван Коваль-старший оберігає наші рубежі від ворога на сході України, а Галина готує посилки: цигарки, випічку, теплі речі — і постійно молиться.
Студентські роки
Діти закінчили школу й кожен обрав професію. Іван вагався між історією і географією, врешті обравши другу, вступив до Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Навчання було цікавим, але щось не давало хлопцеві спокою. Почувався так, ніби не там, де мусить бути. Події Революції гідності застали Івана на другому курсі. Він, вихований правильними книгами, не зміг стояти осторонь.
— Мені не зізнався про Майдан, — каже Галина Якимівна. — Приїхала провідати, а він має пальця в гіпсі, якого, за довідкою, накладали у шпиталі міста Київ. Кажу йому, який ти, сину, заслужений, що з міста Переяслав-Хмельницький тебе до столиці возять на лікування. Син мусив мені зізнатись, що був на Майдані, де й отримав травму. Постійно повторював: «Мамо, там твориться історія».
— Ваня на блокпосту стримував автобуси з «беркутівцями», — додає Люба.
Батьки все зрозуміли, коли Іван сказав, що залишає навчання, переходить на заочну форму, бо вже підписав контракт із ЗСУ. Це був 2016 рік.
Іван на службі.Фото: з сімейного архіву.
— Не змогла його відмовити. Зрозуміла, що у школі біля глобусу й контурних карт моєму Вані буде некомфортно. Він бачив себе лише у військовій справі, — продовжує згадувати мати.
Після повернення зі служби Іван усе ж закінчив навчання, навіть трохи працював із батьком на деревообробному комбінаті в сусідній Дубровиці. Їздив до Польщі на заробітки. У Вані була заповітна мрія — купити машину. Він нею марив ще з юності. І мрію здійснив.
Кохана Олександра
Як резервіста, Івана два рази на рік викликали на навчання. Доленосною стала поїздка молодого солдата у 2018 році на військові збори у Львівську область. Іванові пригледілася дівчина — військова фельдшерка Олександра. Наважився познайомитися, спілкувалися. Коли вже почали зустрічатись, поїхали знайомитися з ріднею.
— Ніколи не думала, що мій син може бути таким ніжним. Навіть готувати навчився заради своєї Саші. Оберігав її. Олександра захоплюється нумізматикою, тож син замовив для неї особливу срібну монету. Це був 2020 рік, карантин, автобуси не ходять, то він велосипедом із Любикович до Сарн поїхав на пошту забрати ту монету, — ділиться спогадами пані Галина.
Іван з коханою Олександрою.Фото: з сімейного архіву.
Молодята одружилися, створили ще одну родину Ковалів, але вже в Бродах, звідки родом Саша. Були щасливими, подорожували, мріяли й будували плани. Та думки про військову службу Івана не полишали, хотів отримати військову професію. Мріяв навчатись у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Підписав у вересні контракт і знову пішов служити.
Здавалось, щастю вже ніщо не завадить. Одного дня кохана Саша надіслала фотоповідомлення з результатом УЗД: молоду родину Ковалів чекає поповнення. Навіть стать зазначила, разом обрали синові ім’я — Матвій. Хлопчик народився в червні, уже після загибелі батька. Нині Олександра щоденно телефонує Галині Якимівні й Івану Петровичу, ділиться радістю зростання їх онука. Схожий Матвійко трошки на тата, трошки на діда, а коли вередує стає подібним на тітку Любу.
— Син прожив недовго, але він був щасливим, — каже пані Галина.
Побратими та велика війна
Ще на роботі в Польщі Іван Коваль познайомився з двома хлопцями, які потім супроводжуватимуть його в найважчі години. Ілля та Зеник родом з Івано-Франківщини, вірні друзі, справжні. Після повернення з-за кордону, вони обоє підписали контракт і пішли служити, друзі тримали постійний зв'язок. Пізніше Іван приєднався до хлопців в армії, навмисне обрав ту бригаду, де служили товариші.
Іван Коваль із побратимамиФото: з сімейного архіву.
24 лютого 2022 року 14-та окрема механізована бригада імені князя Романа Великого, в якій служив Іван із побратимами, перебувала в Житомирській області. Їх планували перевести на захист Києва, але в солдатів зламався БТР. Після ремонту воїнів направили на Миколаївщину. Іван сам особисто ремонтував свою техніку.
— Вдома навіть велосипеда відремонтувати не міг, а на війні навчився справлятися з поломками БТРів. Дзвонив нечасто, бувало, і декілька днів не було зв’язку, проте вже як додзвониться, то говорить довго. «Мамо, я поїв і в шапці», – завжди так починав розмову, не скаржився, жартував, як зазвичай у мирному житті, з батьком розмовляв довше, — пригадує ті дні Галина Якимівна.
25 березня в БТР хлопців влучили вороги, але всім вдалося врятуватися. 27 березня 2022 року, захищаючи село Благодатне на Миколаївщині, Іван Коваль із побратимами потрапив під обстріл фосфорними снарядами.
— Ви не готові це почути, а я не готовий вам про це розповісти, – сказав Зеник на запитання матері, якими були останні хвилини синового життя. Поруч з Іваном були його товариші Ілля й Олександр Васильєв.
Іване, ти тепер Герой
У рідному селі Іванові присвячують вірші та пісні, вшановують його пам'ять на спортивних заходах, на його честь перейменували вулицю. Ваню неможливо було не любити, він рідний для кожного.
Указом Президента України № 526/2022 за особисту мужність і самовіддані дії в захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Івана Коваля нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
