28-річний Олександр Лагун із Сарн займається професійним дрифтингом півтора року. Бере участь у змаганнях, відпрацьовує техніку, знімає ролики в Instagram. СарниNews.City він розповів, як потрапив у цей спорт, звідки черпає ресурси та з якими проблемами зіштовхуються місцеві любителі дрифту. А також пояснив, наскільки потрібно переобладнати авто та в яких випадках «жигулі» – найкращий автомобіль для дрифтингу. Тож пристебніть паски – і поїхали!
Вийшовши з тіні нелегальних заїздів, дрифтинг став окремим видом автоспорту. Зародився у 80-х роках минулого століття в Японії. Проте Олександр пояснює, що досі мало хто сприймає дрифт як повноцінний різновид:
– Його часто плутають із автогонками. Дрифт – це мистецтво контрольованого заносу автомобіля з максимальним кутом і швидкістю, можливими для утримання. Важливо, щоб задня вісь постійно ковзала відносно передньої. Це допомагає розганятися, але так, щоб машина не вирівнялася. Якщо проїхав рівно – відразу програш. Тобто тут відіграє роль не лише швидкість, але й техніка.
Змагання між професіоналами проводять не тільки на асфальті, але й на льоду чи трасах, що мають безліч поворотів. Вражає цей автоспорт насамперед видовищністю.
Фото: надане Олександром Лагуном
– Але головна відмінність між дрифтом й автогонками – змагання проходить у парі, – пояснює Олександр. – Два пілота вирівнюються перед початком траси. В одного – роль лідера, а в іншого – переслідувача. Лідер у стані заносу їде по заданій траєкторії, а переслідувач повинен стати якомога ближче й повторювати всі рухи. Такий заїзд зазвичай триває до хвилини, після чого пілоти міняються ролями. Після двох етапів троє суддів приймають рішення, хто з пари сильніший.
Перед тим, як займатися дрифтингом професійно, Олександр переглядав безліч відео. Щоразу захоплювався і врешті наважився ввійти в цей спорт.
– Спершу придбав авто. Прекрасно розумів, що воно буде геть не пристосоване для міських трас. Машина має велику потужність, дуже жорстка та шумна. Тому пішов у професійний автоспорт, де можна показати свої вміння й отримати задоволення від того, що відбувається, – розповідає дрифтер. – Хочу реалізуватися в цьому спорті. Регулярно тренуюся та їжджу на змагання. На сьогодні найкращим моїм результатом було четверте місце в парному заїзді та п’яте в загальному підсумку. Хотілося б взяти участь у всіх етапах змагань. Вони проходять у різних містах України: Львів, Київ, Одеса. До речі, Одеса є столицею українського дрифту.
Фото: надане Олександром Лагуном
Любителів екстремального водіння умовно можна поділити на два типи: «будівельники» та «водії». Хоч Олександр багато часу працює над технічним оснащенням свого авто, задоволення йому приносить саме прокат:
– Зараховую себе до «водіїв». Чимало є тих, хто спочатку хоче зробити ідеальне авто для дрифту, а вже потім кататися. Є певна насолода в цьому вдосконаленні. Але проблема в тому, що потім цей «будівельник» не готовий сісти за кермо. У нього з’являється страх і перед прокатом, і перед тим, що можна пошкодити автомобіль. А «водії» хочуть просто сісти за кермо й отримати задоволення від процесу. Саме вони зазвичай досягають успіху в дрифтуванні. Найголовніше для мене – щоб машина була потужною, їхала швидко й димно.
За словами співрозмовника, викладатись у дрифті доводиться не лише фізично, а й фінансово. Олександр має власний бізнес, ремонтує мотоцикли та скутери. Тож своє авто обслуговує сам.
– Витрачаю на це весь вільний час: щось підкручую, вдосконалюю. В автоспорті потрібно працювати не лише над собою, а й вкладати чималі кошти в автомобіль та участь у змаганнях.
Для прикладу: ресурс двигуна мого автомобіля дуже малий. Коли їду у Львів, заливаю повний бак на 30 літрів. І додатково ще 30 беру з собою. На день тренувань вистачає. Щодо шин, то одного нового комплекту вистачає на два проїзди. Тож ще беру до 10 шин. Дуже вдячний магазину «ШипШина», який забезпечує мене автошинами. А якісне обслуговування надає «СТО на Варшавській». У цьому спорті дуже важливо знайти спонсорів. Щоб не лише мати змогу тренуватися, а й брати участь у різних етапах змагань, проходити далі та виборювати достойні місця, – наголошує дрифтер.
Для дрифтингу Олександр радить обирати задньопривідний автомобіль. Але в будь-якому випадку його потрібно буде модифікувати:
– Мій вибір зупинився на Ford Sierra. Довелося встановити потужний двигун, максимально збільшити виворіт коліс, щоб при повному повороті їх можна було роздивитися зсередини. Також заварити міст, аби працювало одночасно два колеса без диференціалу. За рахунок цього машина йде в занос, коли тиснеш педаль газу. Для змагань обов’язково потрібен каркас безпеки. Саморобний не підійде. Я лише планую його встановлювати. Все, знову ж таки, впирається у фінанси. Він коштує майже 1000 доларів. До того ж використати його можна лише для одного авто. Якщо під час дрифту машину занесе й ремонту вона не підлягатиме, каркас теж викинете.
Крім того, водій-екстремал запевняє, що у дрифті навіть «жигулі» можуть забезпечити видовищні заїзди.
- Раніше вважали, що це автівка досить дорога для переобладнання. Тож не варто витрачати сили та кошти для її підлаштування під професійні заноси. Та декілька років тому все кардинально змінилося, бо з’явився зимовий дрифт у російському Сибірі. Це в нас погода коливається в незначному мінусі. А в Красноярську взимку -40°C і завжди лід. У пошуках підходящого автомобіля для зимових заносів зупинилися на легких «жигулях». Вони в цьому плані на ступінь вище від авто іноземного виробництва. На зимових змаганнях зазвичай і перемагають пілоти на «жигулях», – запевняє сарненський дрифтер.
Проблема місцевих дрифтерів у тому, що немає спеціального майданчика для тренувань. Олександр із однодумцями часто зустрічаються, радяться, спілкуються. Та на тренування доводиться їздити в іншу область.
– Шкоди асфальтному чи плитковому покриттю не завдаємо. Навіть вистачить ділянки 30 на 30 метрів. Але хочеться бути впевненими, що нас ніхто не виганятиме, не оштрафує. Як дітям майданчики, а підліткам скейт-парки, так і нам потрібне окреме місце для вдосконалення своїх навичок. Адже в усьому світі дрифт визнаний професійним видом спорту, – пояснює Олександр.
Фото: надане Олександром Лагуном
Зараз найближчий майданчик є у Львові. Любителі-ентузіасти орендують «Арену Львів»:
– За 600-700 гривень увесь день катаємося. Там збираються глядачі. Вони стоять за бетонними блоками, фотографують, спостерігають, уболівають. Минулого року разів 20 там бував. Також є послуга дрифт-таксі. Це означає, що можу прокатати когось за певну плату. Інколи так повністю покривав затрати на поїздку. Одне коло – 300 гривень. Навіть із дітьми сідали. Звісно, занос із людьми роблю обережніший і м’якший.
Як і в кожному спорті, тут є свої ризики. Їх потрібно враховувати, сідаючи за кермо. Адже непередбачувані ситуації трапляються навіть із професіоналами.
– Якось попросив чемпіона з дрифтингу проїхатися на моїй машині. Було цікаво подивитися з боку та почути відгук щодо її потужності. На другому крузі він в’їхав у бордюр, потім у паркан. З водієм, на щастя, все гаразд, а от автівці добряче дісталося. Було прикро, звісно. Але розумію, що дрифт – це контактний вид спорту. Під час прокату можуть бути зіткнення, навіть перевертання. І ніхто нічого відшкодовувати не буде. Тож ідемо на це свідомо. Були випадки, коли авто забирали евакуатором – воно не підлягало ремонту. Але це, все ж, безпечно для водіїв. Можна отримати травми, забої. Та жодного разу не чув, що гинули під час виконання маневрів, – пригадує співрозмовник.
Під час дрифту для Олександра існує старт і фініш. Хлопець не бачить сенсу для хвилювань чи страху перед суперниками. А для новачків, які хочуть зайнятися цим спортом, радить розпочинати взимку:
– Купуєш «жигулі», робиш заварку, виворот, ставиш гідроручник, і вперед. Це в рази дешевше й легше. А щодо професійного, то потрібно все добре зважити. На це піде немало часу, сил і коштів. Ось розуміюся в облаштуванні автомобіля, але купував багато зайвого, деякі запчастини та прилади так і не знадобилися. Зіткнувшись з усіма «але», часто в любителів зникає бажання іти далі. Та доклавши зусиль, можна таки досягти неабияких успіхів. Адже дрифт – це величезне задоволення та маса позитивних емоцій, які отримують не лише водії, а й глядачі та вболівальники. Головне – мати бажання їздити.
