Руслана Сидорова – переможниця фотоконкурсу від СарниNews.City «Жінка року». Колись вона давала клятву Гіппократа, а зараз успішна бізнесвумен, принципова політикиня, щаслива дружина й мама. Чому не склалося з медициною, як розпочала бізнес у 17 і чим підкорила своїх виборців, розповіла СарниNews.City.
Руслана народилась у селищі Клесів. Виховувалась у багатодітній православній сім'ї, де, крім неї, зростали ще десять дітей. Тож має шість сестер і чотирьох братів.
– Мама була єдиною донькою в батьків. Саме тому завжди хотіла велику родину. Казала: «Скільки Господь дасть, стільки й народимо», – почала розмову Руслана.
Діти зростали самостійними, старші приглядали за молодшими, та контролю за кожним кроком не було. Батько, аби прогодувати сім’ю, працював на трьох роботах, ішов о п’ятій ранку, а повертався пізно вночі.
– Він взяв на себе всю відповідальність. Завдяки цьому ми ніколи не відчували потреб, за що дуже вдячні. Не розкошували, звісно, але й обділеними в чомусь не були. І на велосипеді, самокаті їздили, м’ячами грали й іншими іграшками, – каже дівчина.
Пригадує виховні процеси, якими здебільшого займався голова сім’ї. Руслана вважає, що батьківське виховання було правильним, тож тепер намагається притримуватися таких методів зі своїми дітьми.
– Нас ніколи фізично не карали. Якщо хтось провинився, тато вишиковував усіх у рядочок і годинами міг читати нотації, що можна, а що ні, як правильно потрібно чинити в тій чи іншій ситуації. Аналізував наші вчинки. Навіть у вбиральню виходили по одному, – ділиться, посміхаючись, переможниця конкурсу. – А ще в нас було правило: хто здасть іншого – карали обох. Тож до останнього не зізнавалися, хто нашкодив. Цим тато навчив нас бути згуртованими й дружними. Зазвичай обмежували в чомусь, забороняли гуляти. Якби змогла повернутися в дитинство, нічого не міняла б.
Руслана розповідає, що завжди більше радилася з матір'ю, але була татовою улюбленицею:
– Якось засиділася над уроками й не могла виконати одне завдання. Всі вже спали. Я розплакалася. Саме з роботи приїхав батько. Присів біля мене, почав заспокоювати, допоміг із завданням. І це при тому, що мав о п’ятій іти на роботу. Відтоді завжди чекала на нього вночі, щоб разом виконувати домашнє завдання.
Навчання в першому класі давалося Руслані нелегко. Дошкільний заклад не відвідувала, тож належної підготовки не було. А вчителька, знаючи старших брата й сестер, не вірила в здібності дівчини.
– Вони були не дуже охочими до науки, іноді мали проблеми з дисципліною. І хоч я була досить тихою, спокійною дитиною, мене посадили за останню парту. Під час уроку вчителька підходила до інших учнів, перевіряла написання, допомагала, а наш куток із п’яти осіб завжди обходила, – пригадує дівчина.
Після розмови матері Руслани з педагогами в другому класі ситуація змінилася, а результат не змусив себе чекати – на кінець року школярка отримала похвальний лист за відмінні успіхи в навчанні. А з шостого до дев’ятого класу була старостою. Закінчивши середню школу, вирішила вступати в Рокитнівське медичне училище.
– Коли мама приїхала подавати документи, почула, що за державне місце потрібно заплатити. Знайомі рекомендували медичне в Полтавській області, мовляв, там нічого платити не треба, а студенти часто займають призові місця на конкурсах. Так я опинилася в Лубнах, – розповідає Руслана.
В училищі тодішня студентка навчилася не лише медичним термінам. Впевнена, що саме там повірила у власні сили.
– Не рвалася бути відмінницею, не докладала більше зусиль, ніж у школі. А дізнавшись по закінченні першого курсу, що матиму підвищену стипендію, навіть здивувалася. Медицина давалася досить легко, як-то кажуть, схоплювала все на льоту. Вже на другому році навчання спокійно могла зробити укол чи то місячній дитині, чи пенсіонеру, – каже дівчина.
Руслана Сидорова проходила практику у «швидкій». Зізнається, що ця робота приваблювала більше ніж у ФАПі:
– Не уявляю себе в кабінеті, з ранку до вечора сидячи на одному місці. Хотіла постійно перебувати в русі.
Як краща випускниця училища, Руслана виголошувала зі сцени клятву Гіппократа, а інші майбутні медики повторювали: «Обіцяю! Обіцяю! Обіцяю!».
– Чесно кажучи, не дуже хотіла таких почестей, бо не звикла до публічності. Хоча й була старостою групи, заступницею старости училища, організовувала різні дійства, але при цьому поводилася скромно, не рвалася на сцену бути ведучою. Наче вела подвійне життя: всюди брала участь, але залишалася в тіні, – посміхається Руслана.
Дипломована фельдшерка мала чимало пропозицій працевлаштуватися в Полтавській області, але вирішила повернутися додому. Була впевнена, що з червоним дипломом відразу приймуть у медичний заклад.
– Прийшла оптимістично налаштована в лікарню, показала диплом із відзнакою і чекала схвальної відповіді. «300 доларів – і місце ваше», – на одному тоні промовив лікар. «Невже до вас щодня приходять фахівці з червоними дипломами?» – здивувалася. «Та хоч із фіолетовими. 300 доларів, тоді й продовжимо розмову». Навіть не очікувала такої відповіді. Образило те, що немає винятків. Було відчуття несправедливості. Знову повернулася в ту реальність, коли керують гроші та стереотипи, а не можливості людини. Розчарування, що посади займають не ті, хто справді вміє і хоче, а ті, хто має кошти її купити. А найстрашніше, що це професія, від якої залежать життя людей, – пригнічено пригадує Руслана.
У розмові згадала й про однокурсника, який ледь витягував навчання. На диво, він влаштувався фельдшером у селі з 500 жителями. Пізніше почула від знайомого, що за три місяці там померли 60 громадян. Мабуть, це один із сотень прикладів того, чому не можна торгувати такими посадами.
Рідні казали Руслані, щоб усе ж заплатила за посаду, адже знання є, за декілька місяців кошти відпрацює. Але вона твердо вирішила - більше туди ні ногою. Впевненості надало ще й те, що з четвертого курсу мала власний бізнес.
– Хоч отримувала підвищену стипендію, але не розкошувала. В батьків просити соромилася. Розуміла, що витрат вистачає, крім мене, ще було п’ять студентів і вдома менші діти. Коли мама телефонувала й запитувала, чи потрібні гроші, відповідала, що всього вистачає, – пригадує Руслана.
Та студентці хотілося прикупити чогось нового, в кіно піти – щотижневі сеанси вже стали традиційними. Руслана – справжня фанатка історичних фільмів або заснованих на реальних подіях. Тож коштів на все не вистачало.
– На другому курсі вдалося заселитися в гуртожиток бухгалтерського коледжу. З'явилися нові знайомства. Почала допомагати майбутнім бухгалтерам із підготовкою контрольних, звітів, рефератів, доповідей, а потім і з дипломними. Мене вже добре знали в бібліотеці, бо засідала там частенько. Шукала необхідну літературу для робіт. Спочатку дякували шоколадками, навіть хлібом, олією. Згодом встановився тариф: скільки сторінок, стільки й гривень. За реферат платили від 5 до 15 гривень, за диплом – 70-80, – розповідає про перші підробітки Руслана.
Фото: з особистого архіву Руслани
Тоді дівчина вперше відчула смак незалежності. На третьому курсі купила мобільний телефон, коли більшість про них лише мріяла. Так з'явилася ідея бізнесу, яким Руслана Сидорова досі успішно займається.
– Вирішила відкрити магазин одягу. Приїхала додому і, як зараз пам’ятаю, сказала: «Мамо, позич мені десять тисяч гривень. Я хочу розпочати власну справу», – пригадує дівчина. – На той час бізнес вважався якимось абстрактним поняттям, несерйозною роботою. Тим паче, коли його хоче розпочати сімнадцятирічна студентка.
Руслана досі вдячна матері за ту підтримку, віру у своїх дітей. Розуміла ж, що, маючи 11 дітей і 10 тисяч у сховку на непередбачувані ситуації, які могли трапитися будь-коли, ризикувала, віддаючи дочці збереження. Та після двогодинної розмови жінка погодилася виділити потрібну суму.
– Намагаюся уявити, що до мене звернулася моя донька. І я не впевнена, чи змогла б так вчинити. Тож її допомога заслуговує великої поваги. А я повинна була виправдати ту довіру, – розповідає підприємиця. – За три роки повернула мамі кошти, які вона давала на розвиток бізнесу, й у 20 років купила авто з салону – червоний «Ланос». Ще змалку сідала тату на коліна, коли він керував трактором, спостерігала за тим, як переключає передачі. Це й були перші навички. А потім практикувала водити на батьківських «Жигулях».
Фото: з особистого архіву Руслани
У Рокитне Руслана переїхала за майбутнім чоловіком Петром. Рішення про спільне проживання прийняла вже за десять днів після знайомства з ним.
– Сказати, що це був шок для батьків, – нічого не сказати, – пригадує той період дівчина. – Намагалися відмовити, адже серйозних стосунків раніше в мене не було. Тим паче, що хлопець старший за мене на десять років. Тоді, до речі, вперше почула суперечку між батьками. Мама, зрозумівши твердість мого рішення, з пересердя вигукнула: «Якщо підеш з дому, ти мені більше не донька!». Вона хотіла цими словами затримати, але для мене це стало ще більшим приводом зробити так, як хотіла. Бо ультиматумів більше за все не люблю. Зібрала речі й поїхала. Звісно, вже за тиждень ми з Петром приїхали до мами на завод, де вона працювала обліковцем. Душевно поговорили, і спілкування налагодилося. В нашій сім’ї взагалі неприйнятно конфліктувати, накопичувати образи.
Як запевняє Руслана, до політичного життя країни й свого краю завжди була небайдужою.
– У 2015 році завдяки підтримці чоловіка подала свою кандидатуру як самовисуванка, – розповідає політикиня. – Минув лише рік, як переїхали в новий будинок, тому з жителями свого округу була малознайома. Спілкувалася з людьми в магазині, який розташований на тій же вулиці. Можливо, через те й мала певну репутацію.
Передвиборчої програми з обіцянками в Руслани Сидорової не було. Роздрукувала листівки з автобіографією. В розмовах казала, що пріоритетними завданнями для неї, як депутата, є очищення канав, заміна електроопор і проведення освітлення.
– Неочікувано, але за кількістю голосів усе ж пройшла в депутати. За п’ятирічний депутатський термін, з 2015 до 2020 року, вдалося зробити все, що планувала, ще й асфальт проклали. А стовпи, майже 20, міняла за власний кошт. Попередні були вже трухлявими, тож потрібно було встановити нові. Бо від РЕМу заміни можна чекати роками, – каже підприємиця.
У виборах 2020 року Руслана теж брала участь. Незважаючи на підтримку й особистий рейтинг, за партійним списком не пройшла. Явка виборців була невисокою - 38 відсотків. «Поразки потрібні для великих перемог. Головне – не здаватися!» – девіз політикині.
Під час депутатської каденції Руслана Сидорова на своїх сторінках у Facebook розміщувала відео з сесійної зали, показувала, як проходить голосування за виділення земельних ділянок, як задля отримання ділянок змінюють цільове призначення земель, як порушують регламент, як за безцінь продають території громади.
– У політиці людей за людей не тримають. Провертають зручні для себе справи, а всі намагання висвітлити це, достукатися до законного вирішення питання не увінчуються успіхом, – стверджує активістка. – Не можу мовчати, коли перед голосуванням озвучую незаконність проєкту рішення і прояв несправедливості щодо інших рокитнівчан, які роками стоять у черзі на ділянку, а депутати після цього більшістю голосів все одно його підтримують.
Нині Руслана Сидорова – мама двох донечок, кохана дружина, власниця магазинів одягу й шкіряного взуття. Жінка продовжує вести активне політичне життя, входить у склад виконавчого комітету Рокитнівської селищної ради. Впевнена, що справедливість буде там, де всім небайдуже. Варто лише почати з себе.
Фото: з особистого архіву Руслани
