Ростислав Приступа з Сарненщини з дитинства знав, що буде військовим. У 19 років хлопець підписав перший контракт зі Збройними Силами та став морським піхотинцем. Новина про повномасштабне вторгнення застала його в Маріуполі. Потім поранення, евакуація на Азовсталь, полон і повернення додому — про це захисник розповів в інтерв’ю для Армія.Inform.
Шлях до війська
Ростислав родом із села Тріскині, що на Сарненщині. У дитинстві займався футболом і вже тоді хотів стати військовим. Після закінчення школи юнак вчився на слюсаря з ремонту автомобільних двигунів.
Проте в 19 прийняв рішення — підписати контракт із ЗСУ. Ростислав Приступа відслужив два контракти та був у чотирьох ротаціях у зоні ООС.
Початок повномасштабного вторгнення
Війна 24 лютого застала морського піхотинця з позивним «Бурштин» у Маріуполі.
— Напередодні я відстояв у наряді: думав, що матиму попереду декілька вихідних. Того ранку прокинувся від слів: «Вставай, по Маріуполю вже приходить». Вже з 8-ї години ми почали оформлювати мобілізованих. Тієї миті я не вірив, що до нас так швидко дійде це пекло, — ділиться спогадами воїн.
Навколо міста розпочалися бої, опісля — його взяли в кільце. Проте Ростислав та його побратими до останнього вірили, що Маріуполь вистоїть. Навіть після поранення захисника на «Азовмаші».
Два місяці на «Азовсталі» та російський полон
— Згодом нас евакуювали на «Азовсталь». Надії вирватися з пекла в нас були до останнього. Проте коли кільце наростили вже в три лінії, всім стало зрозуміло, що звідси нам живими не вийти, — пригадує Ростислав.
Там морпіх пробув два місяці. Після влучання корабельного снаряда в бункер почалися проблеми з їжею: майже місяць військові харчувалися на трьох однією банкою сардини зранку та половиною склянки каші ввечері. 13 березня росіяни почали штурм. Ростислав з побратимами побіг на пост — допомогти іншим. Потрапив під мінометний обстріл. З травмою спинного мозку його евакуювали в госпіталь. А потім — полон.
— Коли вони дізналися, що я родом із Рівненщини, то один із них прокричав дуже суворо: «Ех, ти, потомственний бандерівець». Я посміхнувся йому в обличчя. Тієї миті я пообіцяв собі: «Коли повернусь додому, обов’язково зроблю собі шеврон з таким надписом», — пригадує допит російської військової поліції морпіх.
Під час полону українських військових не вивозили на рентген, морально тиснули, говорили, що Україні вони не потрібні. А ще влаштовували провокації: відправляли нібито на обмін, вивозили недалеко від госпіталю, проте повертали назад. 29 червня Ростислава звільнили з полону.
Звільнення та відновлення
— Незадовго до всіх цих подій, я знайшов хрестик Святителя Миколая та маленьку іконку. Часом мені здавалось, що саме ці речі стали мені оберегом. З тих пір я завжди ношу їх із собою, — розповів Ростислав.
Триматися в полоні захисникові допомагали спогади про рідних і друзів, бажання знову побачити їх та обійняти. Тепер, після звільнення, він проходить реабілітацію, планує навчатися, а в подальшому — стати офіцером.
— Лікарі казали, якби мені зробили операцію у перші дві години після поранення, то я вже давно був би у строю, — ділиться воїн. А поки, як і всі, мріє про найскорішу перемогу українців.
