Юрій Жук любив спорт і життя. Мріяв закінчити виш і займався самоосвітою навіть в окопах. Завжди знаходив добре слово, щоб підбадьорити рідних, і вірив в Україну. 10 січня 2024 року, у роковини загибелі добровольця, розповідаємо його історію та ділимося спогадами рідних і близьких.
«Мамо, ти повинна зрозуміти... Мені треба. Не можу я вдома сидіти»
Юрій народився 4 травня 1998 році в селі Томашгород, що на Рокитнівщині. Мама Людмила самотужки виховувала трьох синів. Юра закінчив 9 класів місцевої школи та вступив у Сарненське вище професійне училище № 22. У 2018 році здобувши фах слюсаря з ремонту автомобілів і водія категорії С.
Повномасштабна війна застала його в Києві, де працював на будівництві. 24 лютого 2022 року він повернувся додому, а вже наступного дня був у військкоматі. Попри бажання захищати свою землю та рідних, отримав відмову, адже зовсім молодий і не служив в армії.
Юрій Жук під час служби.Фото: з Facebook-сторінки Рокитнівської селищної бібліотеки
У душі мама зраділа, що Юру не беруть до війська — не хотіла відпускати сина на війну. Але він не відмовився від своєї ідеї. 3 червня знову пішов у військкомат. Людмила просила лишитися, та у відповідь почула: «Мамо, ти повинна зрозуміти... Мені треба. Не можу я вдома сидіти. Я йду захищати свою рідну землю».
У червні Юрій поповнив інженерні війська, де навчався працювати з «БАТ-2». Через місяць потрапив у військову частину A 4350, у другий взвод дев’ятого батальйону 46-ї окремої аеромобільної бригади. Воював у Миколаївській області, а також у Миколаївці, Слов'янську та Соледарі на Донеччині.
«Не зламався і до кінця залишився патріотом України»
Побратими розповідали, що Юрій хотів вступити до вишу, продовжити навчання і мати більше перспектив. Неодноразово бачили, як у вільний час він займався самоосвітою.
Розумний, щирий, відповідальний, дружелюбний, справедливий, небайдужий, любив спорт та життя. Мав власну точку зору, яку переконливо відстоював. Таким пам’ятають Юрія його вчителі, друзі, побратими.
Юрій Жук під час служби.Фото: з Facebook-сторінки Рокитнівської селищної бібліотеки
3 січня 2023 року зв’язок з воїном перервався. 10 січня поблизу Соледару Донецької області в результаті вогневого контакту з противником Юрій помер від численних вогнепальних осколкових і кульових поранень.
— Наш вічний Герой віддав своє надто юне життя за нас та Україну. Ти великий приклад для мене життєствердного світла та доброзичливості, — розповідає про Юру дядько Андрій. — Я дзвонив тобі, щоб дізнатися про труднощі і потреби на війні, а ти щоразу казав мені декілька бадьорих і безтурботних слів і повертав розмову про мене і мою сім'ю...Завжди піднесений і натхненний, навіть без тіні занепокоєння, хоча знаходився у самому глибокому пеклі цієї потворної війни.
Обмін тілами загиблих військовослужбовців відбувся 31 січня 2023 року. До цього Юрія Жука вважали зниклим безвісти. 8 лютого його тіло упізнав рідний брат Андрій. Він і сказав мамі, що Юрчика більше немає.
«Мій син довів, що Україна, в якій живемо ми з вами, для нього важливіша. Бог дав життя і молодість, а смерть дала безсмертя. Перед загибеллю в нього був, мабуть, вибір, але він не зламався і до кінця залишився патріотом України», — каже про Юрія мама.
Прощалися з воїном 16 лютого 2023 року в Томашгороді. Там, у рідному селі, Героя й поховали. Юрій Жук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню посмертно.
Слава та вічна пам’ять Герою.
За матеріалами Рокитнівської селищної бібліотеки.
