Рік тому фото Ірини Краснік на сторінці у Facebook замінила символічна свічка. Відтоді 16 січня в родині назавжди стало трагічним — у цей день на війні загинув сержант Збройних сил України Володимир Краснік, люблячий чоловік, найкращий тато, син і брат.
У пам’ять про загиблого Героя разом із дружиною Іриною та сестрою Лесею погортали його сторінки життя, згадуючи чим жив і про що він мріяв, чому, не задумуючись, у числі перших вирушив захищати Батьківщину.
«У родині всі мріяли про хлопчика — і народився Вова»
Від народження Володимир із сім’єю проживали на вулиці Веселій у Сарнах. Зі слів Лесі, поява на світ брата була особливою:
— Так склалося, що в моїх дядька й тітки, як і в моїх мами й тата, народилися донечки. Тож уже мріяли і дуже чекали на хлопчика. Найбільше цього хотів дід. У вересні 1981 року мрія здійснилася — народився Вова. Ми так тоді невимовно зраділи. Найщасливішим тоді був дідусь! Для нього внук завжди був гордістю.
У дитинстві саме Леся для Вови була і за маму, і сестру, і няньку. Вона була старшою на 9 років, тому доглядала за ним поки батьки на роботі:
— Завести брата чи забрати з дитячого садочка мала я, як старша піклувалася про нього й у школі. Тим більше навчальний заклад був недалеко, вчились у Сарненській ЗОШ №4, нині Сарненський ліцей №4.
Володимир змалку виявляв цікавість до автомобілів будь-яких типів і марок. Завжди хотів хоч трішки посидіти за кермом. Після школи омріяну професію водія здобував у Сарненському ПТУ № 21 (нинішній ДПТНЗ «Сарненський професійний аграрний ліцей»).
Володимир Краснік був вправним водієм і любив техніку.Фото: надане дружиною Іриною
Крім цього, Володі подобався футбол, любив із хлопцями поганяти м'яча. Згодом це уподобання переросло у серйозне захоплення: свого часу був гравцем сарненського «Маяка».
По закінченню училища Володимир Краснік працевлаштувався шофером у приватне підприємство. Він любив свою роботу. Був завжди уважним за кермом і бережно ставився до техніки.
У 2003 році юнак пішов служити в армію. Проте після закінчення служби не поспішив повернутися додому, а підписав контракт і вирушив миротворцем ООН в Ірак. Упродовж восьми місяців Володимир брав участь у миротворчих операціях, захищаючи цивільне населення та забезпечуючи їх гуманітарною допомогою. За це отримав відзнаку.
Нагороди Володимира Красніка за участь у миротворчій місії в Іраку та АТО.Фото: надане дружиною Іриною
Після повернення в мирне життя в рідному місті Сарни вкотре не зрадив улюбленій справі — працевлаштувався водієм у приватну фірму. На той час там працювала і його майбутня дружина Ірина. Трохи згодом створили сім'ю. Молода родина поступово збільшувалась, народились Аліна та Віталіна. Вільний від роботи час Володимир присвячував люблячій дружині та двом донечкам.
— Для Вови найголовніше, щоб у його принцес (так називав своїх доньок) було щасливе й безтурботне дитинство, намагався виконувати всілякі їхні забаганки, — розповідає Ірина. — Намагаючись забезпечити родину всім необхідним, не думав, що доведеться повоювати, відстоюючи рідну землю.
«Якщо не я там, то окупанти тут»
У 2014 році Володимир Краснік у числі перших поповнив ряди українських захисників у зоні Антитерористичної операції у формуванні 54-ї окремої механізованої бригади ім. Гетьмана Івана Мазепи. Упродовж 2014-2015 років відбивали ворожі атаки окупантів на сході країни.
Після бойових буднів АТО адаптуватися в тилу Володимирові допомогло народження синочка Сергійка. Він так тішився маленьким щастям. Відтоді для нього життя набуло ще більшого сенсу. Рятувала й улюблена робота за кермом автомобіля. Займався перевезеннями.
Здавалося б, багатодітному батьку можна спокійно жити, насолоджуючись моментами, як ростуть і дорослішають діти. Але у 2022 році 41-річний Володимир Краснік із позивним «Токіо» з перших днів повномасштабного вторгнення знову став на захист Батьківщини.
Володимир Краснік на службі.Фото: надане дружиною Іриною
— Ще 23 лютого Вова був у відрядженні, — каже Ірина, — але негайно зателефонував до керівника і попросив терміново відкликати його з поїздки. 25 лютого 2022-го вже зі зброєю в руках боронив кордони України від загарбників. Він постійно казав, якщо не я там, то окупанти тут. Вони полізуть далі, а тут моя мама, любляча сім'я, рідні. Це його й спонукало.
Сержант Володимир Краснік воював навідником у формуванні Яворівської 24-ї штурмової ОМБр, обороняв місто Попасна Луганської області. Під час штурмових дій на Херсонському напрямку отримав тяжке поранення. Після лікування та декількаденної відпустки повернувся в стрій і продовжив нищити окупантів біля Бахмута Донецької області.
— Він ніколи не розповідав про воєнні будні, — стверджує дружина. — Але мені й не потрібно було це чути. І так зрозуміло, яке там пекло. Двічі бував по декілька днів удома. Зокрема після поранення, і це ще співпало з днем народження Сергійка. Це було для нас усіх справжнє свято. В інші дні єдина втіха — телефонний дзвінок. Отак і жили від дзвінка до дзвінка. Поки почула страшну звістку...
Прощання з Володимиром Красніком.Фото: СарниNews.City
Загинув Володимир Краснік 16 січня 2023 року, виконуючи бойове завдання у районі Кліщіївки Донецької області. Ворожий снаряд обірвав життя Токіо і чотирьох його побратимів. Йому навіки 41.
За героїзм і звитягу Володимир отримав відзнаки. Тепер ці нагороди берегтимуть у сім'ї Красніків як свідчення про їх героїчного тата.
«Чому матір, яка втратила на війні сина, повинна доводити, що то справді її дитина загинула?..»
На жаль, відзнаки — це все, що на сьогодні родина має за втрату сина, чоловіка й тата. Володимир віддав Україні найцінніше — життя. Натомість за його подвиг рідні отримали судову тяганину. Через розбіжності в одній літері в документах замість виплат, що належать їм за законом, моральним правом і, зрештою, справедливістю, від березня 2023 року бігають по судах і адвокатах. Ось що про це розповідає дружина Ірина Краснік:
— Із березня минулого року наша справа була на розгляді в Сарненському районному суді. Це все тяглося до грудня 2023-го. Випадково дізналася, що справу закрили, хоча нам про це не повідомили. У суді лише пояснили, що це не в компетенції районного суду й порадили звертатися в адміністративний. Як так? Є купа документів, фактів, свідків, що підтверджують родинні зв'язки! Зрештою, чому хвора матір, яка втратила на війні сина, сенс свого життя, повинна доводити, що то справді її дитина загинула?.. Чому справу тримали майже рік у суді, якщо це не в їхній компетенції? А де гарантія, що в інших судах допоможуть і не протримають ще рік чи два?
Зі слів Ірини, наразі діти отримують пенсію, декілька разів їм надавали пакунки від міської громади. Вагому підтримку вони відчувають завдяки колишнім роботодавцям Володимира, побратимам, їх спільним знайомим, друзям.
Слава та вічна пам’ять Герою.
