У свої 26 років Михайло Гула з Сарн — ветеран російсько-української війни. 24 лютого 2022 року він прийняв рішення, яке змінило його життя. Про службу в теробороні, перший бойовий досвід, «світло в кінці тунелю» та довгий шлях повернення на цивілку захисник розповів СарниNews.City.
«Ми поголилися налисо, зробили класні фоточки й пішли записуватися в тероборону»
До початку повномасштабної війни життя Михайла було цілком звичайним: заняття спортом, робота над ремонтом машин, побут і відпочинок. Любив пробіжки на стадіоні та вправи на турніку. У щоденну рутину все частіше потрапляли новини про накопичення російських військ біля кордонів.
— Якраз 23 лютого я спілкувався зі знайомим атовцем. Запитував, що робитимемо, якщо почнеться. А він каже: «Та перестань, кожен рік те саме. Але якщо війна, то будемо воювати». Я відчував, що цього разу все серйозно. Так і сталося. Наступного ранку мама розбудила мене в сльозах: почалася війна, — розповідає Михайло.
24 лютого він закінчив усі невідкладні справи. А далі, як і домовлялися, зустрівся з друзями, щоб піти захищати країну.
— Ми приїхали до мене додому, поголилися налисо, зробили класні фоточки й пішли записуватися в тероборону, — сміється Михайло. — Це рішення я прийняв одразу ж і воно не підлягало обговоренню. Батьки відмовляли мене ще з часів АТО, але 24 лютого і я, і вони розуміли — у цьому немає сенсу. Я піду. У мене не було ейфорії чи якихось нереалістичних очікувань щодо війни. Я розумів, що можу загинути. Але, чесно кажучи, тоді не думав, що це може затягнутися так надовго.
До повномасштабного вторгнення Михайло займався спортом.Фото: надане михайлом
Початок служби в 60 батальйоні 104 бригади ТрО ЗСУ виявився зовсім не таким, як уявляли хлопці.
— Довгий час ми просто сиділи й чекали. Нам не давали зброю й фактично нічому не вчили. Але компанія в нас зібралися нормальна — всі прості хлопці, різного віку, переважно місцеві. Ми допомагали одне одному, підбадьорювали, жартували, — розповідає ветеран.
Робота, яку дають солдату, часто визначається його фізичними можливостями. Так Михайла призначили кулеметником.
— Побачили, що я не слабкий фізично, дали кулемет. Старенький, важкий. Лише через рік я вперше з нього постріляв, коли стало зрозуміло, що йдемо на бойові, — ділиться захисник.
Одне з перших фото Михайла в лавах тероборони.Фото: надане Михайлом
«Прокинувся, бо почув: заруба почалася»
Для Михайла Гули перший виїзд на бойові позиції став моментом, коли страх змішався з рішучістю діяти, незважаючи на небезпеку. Відчуття перед відправкою в зону бойових дій були змішаними:
— Було страшно, бо ми знали, що їдемо в сторону Бахмута, а тоді це була так звана «дорога життя». Щодня бачив, як привозять 200-х, і розумів: це може стати квитком в одну сторону.
На схід Михайло поїхав окремо від підрозділу, бо проходив реабілітацію після операції. Коли ж долучився до хлопців у Торецьку, місто справило на нього гнітюче враження.
— Все розвалене, «швидкі» літають туди-сюди, а поруч діти на гойдалках — це контраст, який важко забути, — пригадує боєць.
Декілька днів на адаптацію — й наказ на перший бойовий виїзд. Підготуватися до такого досвіду, каже Михайло, майже неможливо:
— Ніхто з хлопців не міг достеменно пояснити, що там відбувається. Та й теорія від практичного досвіду разюче відрізняються. Не зрозумієш доки не побуваєш на позиціях. Але хлопці завжди жартували, підтримували один одного, бо без гумору там ніяк.
На першій позиції основним завданням «Поліських вовків» було тримати лінію оборони. Спершу Михайлові навіть здавалося, що «нічого страшного немає». Та це враження розвіялося на третьому виїзді — тоді підрозділ прикомандирували до 28-ї бригади.
— Ми зайняли позиції, які вже були пристріляні ворогом. Там усе було дуже близько: падали снаряди, землею присипало, мінімальні контузії. На одній із позицій у нас був перший 200-й, — продовжує Михайло.
Підрозділ розподілили між трьома позиціями. Найдальша була найнебезпечнішою, а ближча дозволяла хоч трохи відпочити. Військові домовилися мінятися кожні три дні, щоб не втрачати боєздатність.
— Коли ми стояли разом із 28-ю бригадою, нашим завданням було подавлення вогнем противника. Я відбув нічний наряд і сам не зрозумів, як задрімав. Прокинувся, бо почув: заруба почалася. Усі стріляють з чого можуть. Мені дають боєприпаси. Я з просоння, з цими ящиками, біжу до пацанів. Це був такий момент, переломний, коли треба було саме наважитися виглянути з окопу, коли навколо летить усе що можна. Я пам’ятаю перший постріл із кулемета та шалену віддачу від нього, бо дієш на емоціях, на адреналіні. Але потім зосередився, почав працювати. Цей бій ми пройшли без втрат і поранених, — пригадує Михайло.
«Стільки є місць красивих на землі, а я помру в цьому ї**чому окопі»
Одного разу під ранок український військовий був свідком ситуації, яку, каже, пам’ятатиме завжди. Ще напередодні ворог активно використовував дрони, щоб передавати дані про українські позиції. Бійці з сусідньої бригади намагалися перебігти до укриття, але потрапили під обстріл:
— Це була жорстка ніч. Двоє поранених бійців встигли добігти до позицій, третього поранило сильно. Ми чули, як цей молодий хлопець лежить поранений, благає про допомогу, але дістати його неможливо: над позицією висить ворожий дрон, тільки з окопу вилазиш — починається обстріл. Хлопець помер на наших очах. Це добиває емоційно, бо ти розумієш: зараз він там лежить, а завтра можеш бути ти. І в цих умовах нічого не вдієш.
Наступної ночі Михайло залишився чергувати разом із побратимом. Вони перевіряли обстановку, спостерігаючи через тепловізор, коли почули вихід з ворожої сторони.
— Чую, що летить. І звук такий знайомий, уже орієнтуєшся: зараз десь поряд впаде. Але тут розумію: на нас летить. Свист, який пронизує все. Потім такий спалах яскравий в очах. Я зрозумів, що мене заділо сильно, бо не відчуваю руку й обидві ноги. Спочатку навіть подумав, що вже все — я помер. Бачив біле світло в кінці тунелю. Це смішно звучить, але реально так і було, — не приховує емоцій ветеран. — Як-то кажуть, усе життя перед очима пробігло. Подумав, як це все важко буде мамі пережити. І ще така думка крутилася в голові: стільки класних моментів в житті є і місць красивих на землі, а я помру в цьому ї**чому окопі.
Через декілька секунд рефлексій воїн швидко усвідомив: поки він живий, треба діяти. Від болю ран, на які тисне турнікет, аж темніло в очах, але це був єдиний шанс врятуватися.
— Коли я побачив медика на позиціях, це дало хоч якусь надію, — розповідає захисник. — Він перевірив рани, трохи залатав, але часу було мало — над нами висів дрон. Я просив не виносити мене, бо почнуть обстріл, як минулого разу. Але медик наполіг, інакше я не вижив би. І вони почали бігти.
Під постійним ворожим вогнем побратими змогли винести Михайла до евакуаційної машини. Дорога на стабілізаційний пункт стала окремим випробуванням.
— Мене поклали в ту кончену «таблетку», яка постійно глохла, — зі сміхом нині пригадує ветеран. — Це була найболючіша частина поїздки: усі рани відкриті, а кожен рух відгукується різким болем. Знеболювальні вже не діяли. І ще сушить страшенно.
Після кількох пересадок боєць потрапив до госпіталю: «Я прокинувся в Харкові. Дивлюся на себе, на ногу й думаю: що сказати мамі?».
«Думав, за місяць буду бігати»
10 місяців Михайло Гула лікувався у Мукачівському госпіталі. Далі продовжив реабілітацію в Сарнах. Відновив функціональність руки й став на ноги.
Михайло продовжує працювати над відновленням функціональності ноги та може пересуватися без милиць.Фото: СарниNews.City
— На першому стабпункті мені сказали, що через місяць буду бігати. Я реально в це вірив. Думав, що скоро буду вдома. Але в кожному госпіталі ситуація змінювалася. Попереджали й про можливу ампутацію ноги, проблеми з плечем і коліно, яке не буде згинатися. Тим не менш зараз рука працює повністю, нога на місці й коліно теж трохи згинається, — пояснює ветеран.
Через складне поранення захиснику присвоїли 2 групу інвалідності терміном на два роки. Каже, що труднощів під час оформлення документів у нього не було:
— У мене був класний військовий лікар, він зробив усе дуже оперативно й правильно. МСЕК прийшла безпосередньо до мене в палату, щоб оглянути й оформити висновок. Ще був цивільний лікар — теж профі своєї справи. Кажуть, таких в Україні тільки троє. Він мені ставив апарат Ілізарова на ногу, та й загалом врятував багатьох військових.
Михайло з побратимами у Мукачеві.Фото: надане Михайлом
Першу соціальну адаптацію Михайло пройшов у самому шпиталі. Після повернення в Сарни, каже, був готовий повернутися до цивільного життя. Єдине, що особливо зачіпає ветерана в тилу, несправедливість і байдужість, з якою стикається:
— Мені потрібен був документ для госпіталізації, який має видати військкомат. Я прийшов за ним у Сарненський РТЦК та СП, але ніхто мене навіть слухати не став. У результаті я взяв направлення у сімейного лікаря, але це означало, що за перебування в госпіталі довелося платити з власної кишені. Тільки через цей нещасний папірець. Я сфотографував той документ у знайомого, спеціально приніс у військкомат і пояснив: Я вже своє оплатив, але прийдуть інші люди й проситимуть у вас таке направлення, то ось вам зразок, щоб ви знали, що це таке. Але ніхто до цього всерйоз не поставився. Оце бісить.
«Тут на тебе можуть ще й дивитися косо. Це неприємно»
Михайло знайшов опору у реабілітації — почав відвідувати Центр психосоціальної підтримки «Життя» в Сарнах.
— Я прийшов у Центр на милицях, навіть на ногу не міг стати. Реабілітолог Женя Жаровіков прямо витягнув мене з тієї ями. Завдяки йому я зміг ходити з апаратом Ілізарова, а згодом і без нього, — ділиться ветеран.
Усі заняття для військовослужбовців і ветеранів у центрі «Життя» безкоштовні. До того ж вони не обмежуються лише фізичними вправами. Тут організовують іпотерапію, каністерапію, арттерапію, працюють психологи. Разом із тим у рідному місті іноді таки відчувається брак розуміння і підтримки.
— У Сарнах люди не завжди ставляться з повагою до людей у формі чи з пораненнями, — зізнається військовий. — У тому ж Мукачеві, коли я стояв у черзі на милицях, мене завжди пропускали. А тут на тебе можуть ще й дивитися косо. Це неприємно.
Бойові дії та поранення вплинули на життєву позицію Михайла. Він згадує, як одразу після операції думав про найголовніше:
— Я пам’ятаю, як мене везли на каталці, і перше, що прийшло в голову: стану на ноги, приїду додому і женюся. Не хотілося більше тягнути з життям.
Михайло з коханою Тетяною.Фото: СарниNews.City
Він став інакше дивитися на проблеми. Те, що раніше здавалося катастрофою, тепер — лише складність.
— Зараз здається, що все можна змінити, якщо працювати над собою. Але залишилися й інші речі, які не відпускають. Сирена чи гучні звуки одразу нагадують про прильоти. Іноді сняться сни, в яких знову бачу бойові дії. Панічні атаки теж дають про себе знати, але з часом стає легше.
Михайло зізнається, що став простіше ставитися до життя, але деякі моменти залишаються раною. Втрата друзів, несправедливість і байдужість суспільства — це те, що досі болить. Попри все, не втрачає віру в краще та працює над собою:
— Я сподіваюся, що поступово все стане на свої місця. Реабілітація справді допомагає, а ще у мене є головне — підтримка моїх близьких і друзів.
