Менше ніж за пів року Петро Гольонко створив понад 90 картин. Бажання малювати прийшло раптово. Через травму чоловік має інвалідність, тож пензлик тримає зубами. Проте найперше творить свої роботи душею. І вони вражають.
Картина з’являється на світ за декілька годин
- У червні мені виповнилося 50 років. Уже минуло майже 7 років відтоді, як травмувався. Звертався до Господа, щоб прийшов до мене й облегшив цей біль і страждання. Тоді мені й спала на думку ідея почати малювати. З тих пір бажання творити картини не зникало. До живопису є в мене якась скупість, хочеться малювати завжди, - розповідає Петро Миколайович.
Художник пригадує, що в дитинстві серйозно цим не займався. Малював не краще, ніж інші: «Якісь літачки, кораблики міг зобразити, як усі діти. Але розуміння, як малювати, в мене було завжди. Хай не фарбами, а олівцем чи ручкою, але щось виходило».
У доробку Петра Миколайовича є картини різної тематики: пейзажі, натюрморти, птахи, тварини, квіти. Кращі роботи він розміщує на своїй сторінці у Facebook. Тож часто їх купують люди з різних міст України та навіть США.
- Різне зображую. Бо одне й те ж набридає. В основному пейзажі, квіти. А скільки маків і ромашок за літо намалював! - ділиться чоловік.
Третину робіт Петро Гольонко подарував, частину розіграв серед друзів у соцмережах. «Буває, працюю над картиною, вже знаючи кому її подарую. Часто презентую людям з інвалідністю, тому що знаю, як їм нелегко. До мене нині багато додається друзів у Facebook. Бачать мої роботи, що я калясочник. Як пише Біблія, «птахи збираються по роду своєму». Тому зараз у мене багато таких знайомих», - продовжує розповідь Петро Миколайович.
На творчість він виділяє час щодня. Картина може народитися за декілька годин - залежить від величини та складності:
- Сиджу на ліжку, на коліна мені ставлять спеціальну дощечку й дають кісточки в зуби. Кажу, які мені фарби видавати. Потім уже сам їх розбавляю і малюю. Найскладніше затушувати задній фон. А от уже вимальовувати - цікаво.
Сюжети для картин художник бере звідусіль: малює з натури, фотографій чи зображень, що надихнули в інтернеті. Постійно пробує створити щось нове. Працює з акриловими фарбами. А нині чекає на олійні, які хоче подарувати українка, яка проживає в США, щоб спробувати писати портрети. Роботи покриває лаком. Каже, це додає їм глибини.
Не втратив надію, попри непросте становище
27 листопада виповнилося 7 років із моменту тяжкого травмування, що назавжди змінило життя Петра Миколайовича.
- У нас чимала сімейка, тож їздив на заробітки в Москву. Працював на будівництві. Мені на голову впала пачка гіпсокартону. Відразу ж забрали в лікарню при інституті, де лікують травми хребта. Казали, що не жилець. Не захотіли мене оперувати. А коли розносили вечерю, після двох ложок супу почув: «Это не наш, его не кормить». На щастя, там була жінка з України, яка мене нагодувала. Тоді навіть поворухнутися не міг. Це страшно. Звідти перевезли мене в Київ, там зробили операцію. Теж гарантій на життя не давали. Рівненські лікарі дивилися потім знімки й казали, що зробили операцію не дуже добре. Деякі хребці навіть не розщепили. Думали, мабуть, що не житиму, то й не надто старалися, - пригадує свою історію Петро Гольонко.
З Рівного чоловік повернувся в Сарни. Паралізувало все тіло, не міг навіть повернути голову. Почалася сильна депресія.
- А що ж, раніше весь час ходив, кругом їздив, усе бачив, а тут мусиш бути лише в кімнаті. Лежиш і в одну точку на стелі дивишся. А потім знайшлися якісь добрі люди з Вараша. Дізналися, що зі мною сталося, та й вирішили оплатити послуги лікарів у Львові, щоб пройшов курс реабілітації. Мене там на візок посадили, бо перед тим міг лише лежати. Потім навчився руку піднімати, тоді закидати на джойстик і вже став ганяти по Сарнах, - сміється Петро Миколайович.
Нині він дивиться на світ доволі оптимістично, багато жартує та посміхається. А людей закликає ніколи не втрачати надію.
- Коли лежав розбитий, від мене відмовилися лікарі, то мав єдину надію - на Бога. Думаю, що Всевишній дав мені таку розраду - малювати. Бо руки, ноги не працюють, а з головою що хочеш те й роби. Вона то працює. І зайнятися чимось треба обов’язково. От з'явилося таке сильне бажання малювати у 50 років. Малюю - і хочеться, - розповідає Петро Миколайович і додає. - До мене іноді приходять здорові люди і скаржаться, що їм тяжко. Насправді ж, вони уявлення не мають, що таке тяжко. Мені дав би Бог хоч одну руку робочу, то був би щасливий, а якби ще ноги - то взагалі. Тож хворі нехай не втрачають надію, а здорові хай не нарікають, бо їм дуже добре живеться.
Інвалідний візок держава не виділила
Щоб отримали свій «транспорт», Петро Гольонко стукав у всі двері. Але жодні досі не відчинилися. Кажуть, що йому візок не передбачений. Тож придбав за свій кошт. Проте обслуговувати його - справа недешева. Наприклад, набір акумуляторів коштує 10 тисяч гривень. А вистачає їх трохи більше, ніж на рік. Періодично треба замінювати гуму. Неодноразово вже його ремонтували. При цьому чоловік отримує 1700 грн пенсії. Тож надію отримати візок від держави не втрачає. Це його пряма можливість самостійно пересуватися та комунікувати зі світом.
До людей з інвалідністю, за словами Петра Миколайовича, в Сарнах ставляться по-різному. Дехто навіть зупиняється і запитує, чи потрібна допомога. А дехто навпаки - сприймає доволі агресивно. Особливо ті, хто паркується на маркованих місцях. Тож чоловік наголошує, не варто займати місця, призначені для людей з інвалідністю, на парковках. Це може суттєво полегшити їх пересування.
