Із 2004 року 23 серпня, у День Державного Прапора України, українці віддають честь багатовіковій історії українського державотворення й державної символіки незалежної України. Церемонія підняття прапора на центральній площі міста відбувається з 2009-го. Проте в Сарнах жовто-блакитний уперше замайорів набагато раніше. Хто й коли зважився на такий героїчний вчинок, що спонукало до цього, які були наслідки та як це вплинуло на подальше життя — читачам розповідає очевидець і фігурант подій Микола Ковальов. Він — уродженець міста Сарни, який уже понад 20 років працює за кордоном, у Сполучених Штатах Америки, Великій Британії.
До 1980-х більшість співвітчизників не знали, що насправді український стяг жовто-блакитний. Вас змалку виховували патріотичною людиною?
— Принаймні намагалися так виховувати, бо в радянські часи за таке могли суворо карати. Та й до сім’ї була прикута особлива увага кагебістів, адже мама з родини репресованих, які були учасниками підпілля ОУН, Поліської Січі, УПА. Проте я справді змалку знав набагато більше, ніж однолітки, про реалії української нації, боротьбу патріотів проти ворогів.
Ці знання знадобились у шкільні чи студентські роки?
— Професію здобував у Національному медичному інституті у Львові. Відразу вступив у Студентське братство на чолі з Олегом Тягнибоком, згодом потоваришував із хлопцями з Народного руху України, зокрема Василем Червонієм, і молодіжної організації «Спадщина», яку очолював Андрій Парубій, та іншими однодумцями.
Це завдяки вам уперше в Сарнах замайорів національний державний стяг?
— Ні. Насправді вперше його вивісили два сарненських сміливця Андрій Безпалов і Віталій на псевдо Німець ще в 1986 році на місцевій телевежі. Про жовто-блакитні прапори тоді більшість і не знала, отож хлопці підійшли до справи креативно й виготовили величезний прапор за допомогою фарб і пензлів. Потім ще кагебісти ходили по організаціях, де працювали художники, й шукали синю та жовту фарби, аби покарати патріотів.
Але і з вами теж трапився інцидент із прапором?
— Так. У 1990-му, традиційно, в місті проходив першотравневий парад. Моя родина проживала в будинку навпроти центральної площі. Тож вирішив по-своєму «привітати» демонстрантів, знявши з балкону червоний (який змушувала чіпляти тодішня влада) й вивісив синьо-жовтий стяг.
Пліткували, що через цю витівку постраждали і ви, і родина. Це правда?
— Мене оминуло, а батька викликали «на килим», так би мовити, провели роз’яснювальну бесіду.
Звідки виникла ця ідея?
— У той час з теле- та радіоефірів лунала неприхована комуністична брехня. Це так набридло. На хвилі «Радіо Свобода» часто слухав правдиву інформацію, зокрема й про Чорнобильську трагедію. Настільки обурювала ситуація в державі. Потрібно було хоч щось змінювати в країні.
Розкажіть, як за вашої участі український стяг закріплювали на колишньому адмінприміщенні райкому.
— У 90-му на Сарненщині активізувалися осередок Народного руху України, Товариство української мови та чимало неформальних груп, яким набридло споглядати, як потерпає український люд. Сарни — патріотичне місто. І треба було починати відроджувати український національний дух. Така собі ініціативна група з видатних земляків: Степана Сороки, Павла Ковальчука, Сергія Лірника й інших однодумців — вирішила діяти. Найперше — це увінчати наше місто жовто-блакитним знаменом. Цю ідею також обговорив у Рівному з Василем Червонієм і однопартійцями. Відтак ухвалили, що височіти йому на колишньому приміщенні райкому. На зустріч із тодішнім депутатом УРСР Василем Червонієм перед педколеджем, де нині пам’ятник Шевченку, зібралося багато сарненців і гостей міста. Чимало міліціонерів охороняли офіційний захід. Тоді ж присутній на дійстві рівненський священник Української автокефальної православної церкви освятив жовто-блакитне полотно. Оце, зрештою, можна вважати першою офіційною церемонією підняття прапора в Сарнах.
Що прагнули довести цим вчинком?
— Хотілося згуртувати співвітчизників довкола національної ідеї відродження славетної України, такої, яку нам залишили наші пращури. Це, насамперед, щоб запанувала скрізь наша солов’їна мова, відновились українські традиції та звичаї, а українці вільно могли жити й обробляти свою ж землю.
І це вам вдалося?
— Загалом був успішний старт. Але нові керівники країни, тобто президенти, після кожних чергових виборів не прислухались до більшості наших ідей. Відтак земляки ринули в пошуках роботи за кордон, у країні — несправедливість, корупція… У 2004-му, після Помаранчевої революції, була надія, що не все ще втрачено. Але згодом знову те саме. Тепер ще гірше. Абсурдна війна на сході триває вже восьмий рік. Парадоксально, бо воюємо за нашу ж землю. Проте вірю, ці незгоди зроблять нас ще сильнішими. Спартанство гартує націю, а наша українська, до речі, здоровіша й сильніша від європейської. З часом усе стане на свої місця.
Коли перебуваєте за кордоном, то в офісі чи на будинку є жовто-блакитний стяг?
— Звичайно. До всього, у штаті Нью-Джерсі під час святкування Дня Незалежності України на багатьох офісних будівлях та інших інсталяціях розвішують українські прапори. Загалом в Америці й Канаді дуже згуртована наша діаспора, є багато українських церков. Вони відчутно допомогли українським захисникам у 2014-2015 роках, купуючи за свій кошт автомобілі, амуніцію, одяг й інші речі.
Ви теж допомагали?
— Так. Зокрема відправив хлопцям на фронт понад 1000 одиниць оптики. За це навіть маю грамоти від волонтерів і бригади ДУК «Правий сектор».
Яким бачите подальше майбутнє України?
— Успішним, процвітаючим, щасливим. Що стане реальністю Балто-Чорноморський альянс, який почала розробляти українська інтелігенція ще на початку 20 століття. Цей союз передбачає співпрацю Польщі, Литви, Латвії, Естонії, України, Словаччини та в майбутньому Білорусі. Можлива навіть її розширена модель, що включає також Чехію, Румунію та країни Балканського півострова. Це передбачає співробітництво в оборонній та енергетичній сферах, реалізацію транспортних проєктів. І це, на мою думку, наразі найкраща зброя проти загарбницької Росії.
