Хореограф Сергій Галушко мрію відкрити в Сарнах хореографічну школу виношував ще з юності. Йому вдалося втілити свій задум у реальність. Цьогоріч школі виповнилося 20 років. Як з нуля піднімав бізнес і чи задоволений результатом Сергій розповів СарниNews.City.
-20 років - це чималий період життя. У 1999-му було 22 дитини, а зараз школу відвідує 400, - говорить Сергій Галушко. - Є чотири групи малечі дошкільного віку і 12 - шкільного. І це вже зміни на краще. І перевага в тому, що школа приватна, і відвідують усі за бажанням, палкою ніхто нікого не заганяє. А переповнені групи свідчать про успішний результат нашої роботи. Якщо діти хочуть займатися танцями, то вони нам довіряють і їм тут подобається.
Яку планку перед собою ставили 20 років тому?
- У мене була мета навчити дітей танцям так, як досі ніхто в Сарнах не вчив. У шкільні та роки юності відвідував дитячий ансамбль при районному Будинку культури. І, чесно кажучи, мені не подобалося, як це робили. Планку перед собою не ставив. Бо підкоривши її, все втратило б сенс.
А як же вершина слави?
- Не прагну. Хочеться підніматися сходинками поступово й не падати. Якщо досяг апогею, то що далі? Зрештою, в нас у школі постійно круговерть: випускники йдуть, а малеча приходить. Тож постійно новачків навчаємо і підтягаємо до рівня старших. Великих амбіцій на отримання звання народного артиста не маю. Головне, щоб діти були успішні.
Чому не хочете бути народним артистом?
- По-перше, це не від мене залежить. Але якщо мої зусилля й заслуги визнають на такому рівні, то чому б і ні. Сам себе ніколи не хвалив, бо не в цьому моя ціль.
Яка найвизначніша нагорода вашого колективу "Журавка"?
- За період функціонування школи їх справді багато, усі стіни закладу завішені нагородами. І тут тільки перші місця, другі й треті зняли. Останнім часом з одного змагання привозили по три-чотири Гран-прі. Тобто всі почесні нагороди забирали ми. Найголовніша… Мабуть, перша, бо вона найскладніше давалася. До неї готувалися довго, вперто й терпляче. П’ять років. Це було в Прилуках у 2004 році. От тоді перше гран-прі було надзвичайною нагородою. Діти навіть плакали, коли отримували її. Ось вона найвизначніша. Це як перша вчителька, перше кохання, так перша перемога – завжди пам’ятатимеш.
Чому відкрив саме приватну школу танців? Можна було зайнятися чимось більш прибутковим.
- Точно не заради надприбутків і слави. Перш за все, мав своє бачення як вчити дітей. Колись працював репетитором в дитячому ансамблі й виникали суперечки з керівником. Тоді їхня методика мені здавалася не практичною. Хотів достукатися, показати інші й практичніші методи навчання хореографії. І тоді й виникла ідея створити свою школу танців. Щоб самому спробувати й іншим довести свою правоту. Тому й почав свою практику тільки заради дітей.
У 90-ті минулого століття мої друзі переганяли через кордон автомобілі й мали за одну-дві поїздки 1000-1500 доларів. Відкривали бізнес, вкладали гроші в магазини, квартири. А я у приватну школу. Більшість мене не розуміли, дивувалися, навіть сміялися. Родина теж не вірила, що в мене вийде. А я вперто хотів створити школу. І тільки через 5 років отримав прибуток, а через 10 зрозумів, що зробив правильний вклад у розвиток хореографії в Сарнах.
Важче розпочати бізнес чи втримати його на плаву?
- Розпочати не тяжко. А втримати так. Знаю декілька випадків, хто прагнув відкрити такий бізнес. Минало трохи часу і закривалися. Бо насправді цей кусок хліба нелегкий.
Навчати дітей складно?
- Ні. Тяжче дорослих. Бо вони вже сформувалися, зі своїми принципами, характером. А з дітьми порівняно легко. Просто одним хореографія дається тяжче, іншим навпаки – легше. Але з натхненням і терпінням - усе вдається. Причому, коли бачу, що дитині не дано стати танцюристом, то і не наполягаю, адже вона може бути кращим науковцем чи гуманітарієм. І навпаки шкода, якщо переді мною талановита дитина, але немає підтримки батьків.
А навчатися приходить більше дітей за власним бажанням чи наполяганням батьків?
- Статистики такої не вів. Буває по-різному. Але в тому чи іншому випадку головне талант. Бачу, є здатність, талановита дитина розвивається, танцює і показує гарний результат. А згодом вона через незначну причину припиняє відвідування, а батьки не наполягають. І з часом про це жалкує. А інколи я сам наполягаю батькам, щоб не заставляли сина чи доньку, бо не тягне. І у відповідь чую: "Ви просто ще не розкрили його талант". Проте все ж з часом дитина припиняє відвідування.
Ви якось прохопились, що ваших вихованців суперники на фестивалях зустрічають насторожено? Це як?
- Участь у фестивалі цікавіша тим, наскільки більше приїжджає колективів і чим професійніші вони. Особисто нам цікаво змагатися з сильними опонентами. Коли з усіх сил намагаєшся вирвати перемогу, тоді вона цікавіша. Бо якщо не бачиш собі рівних, то тріумф не такий бажаний. А є такі, які не люблять, коли ми приїжджаємо, бо ми їх вже перемагали. Це в основному наші українські колективи, вони й зустрічають нас вигуками: "О! Знову Сарни приїхали!". Приміром, у цьому році були в Іспанії і нас впізнали колективи з Болгарії та Литви. Колись разом змагалися. Якщо в нас бачать серйозних конкурентів, то це добре.
В яких країнах за кордоном побували і куди ще плануєте поїхати на змагання?
- Були вже в Польщі, Румунії, Болгарії, Угорщині, Греції, Іспанії, Італії, Франції, Чорногорії, Австрії. А хотіли б у Китай, є запрошення в Об’єднані Арабські Емірати та Таїланд. Це поїздки не тільки на змагання, а й відпочинок. Але чи вирушимо туди, залежить від вартості подорожі. Адже це гроші батьків. Непогано було б побувати і в Америці. Поки збираємося в Грузію.
До слова, про батьків. Роботу школи перекривають батьківські кошти чи є спонсорська допомога, державна?
- В основному все тримається справді на батьківських коштах. А допомога держави – це спеціальна програма міської ради на підтримку обдарованих дітей і ще допомагають із костюмами. Життєдіяльність школи забезпечують батьки. Якби заклад був державним, то не вижив би.
Як справляєтеся з такою великою кількістю дітей? Є помічники?
- Так. Серед помічників колишні випускники. Кохана дружина дуже допомагає у вільний час, бо має основне місце роботи. Вона чи найважливіша помічниця.
Що порадите тим, хто планує таку ж мрію здійснити?
- Не зупинятися перед перешкодами. Їх можна подолати. Вперто йти тернистим шляхом, набивати шишки, але продовжувати йти далі до мети. Надто легких і простих звершень не буває. До всього потрібно докласти максимум зусиль. Але потім успіх такий приємний.
До речі, хто з вихованців досяг успіхів?
- Декотрі викладають хореографію. Ще поки не мають власних шкіл. Але в них все попереду. Марія Бакунець працювала в столичному балеті "Freedom" під керівництвом відомого хореографа Олени Коляденко. Їздила з ними на гастролі. Дехто навчається в інститутах і університетах і там продовжують танцювати з колективами, також подорожують із виступати по Україні й за кордон.
Вас порівнюють із знатним хореографом Григорієм Чапкісом. Ви знайомі?
- Я з ним добре знайомий, часто перетиналися на конкурсах. Маємо особистий кубок Григорія Чапкіса. Його нам вручав сам метр. Навіть не знаю чому порівнюють і що в нас спільного. Його професійний шлях широкий і цікавий. Він змолоду був трюкачем, а потім змінив профіль і став бальником. Поєднує нас, мабуть, те що я підкорив народну хореографію ще з шкільних років, в університеті опанував профіль сучасного ансамбельного танцю, а потім довго їздив на семінари, де досконало вивчив бальний профіль. Тепер можу викладати й виконувати постановку довершено в усіх цих профілях. Це кажу впевнено, бо маю в бальній і сучасній хореографії гран-прі і кубок Чапкіса. Отож, виходить, що він майстер у двох профілях: бального і народного, а я трьох – бального, народного та ще й сучасного. Але ми кожен по-своєму проживаємо свій життєвий шлях. Дай Боже і мені дожити до його років у здоров’ї і танцюючи.
І з його славою?
- Слава то таке. Якщо все добре, то вона поруч. Але щойно спіткнувся, ця слава відіграє злий жарт. Невідома людина нікому не цікава, щоб з нею сталося, а публічна зразу ж в усіх на язиці.
