19 грудня в сарненського святого Миколая заплановано 13 зустрічей із дітьми та відкриття ялинки на центральній площі, а тоді, обіцяє, знайде час на коротке інтерв’ю. На годиннику вже після 18-ої, та малеча просить ще останній хоровод навколо новорічного дерева. І так кілька разів. Зрештою Валерій Куліков складає ризи в пакет за головною сценою та починає бесіду. З СарниNews.City «чудотворець» поділився, чому не знаходив подарунки під подушкою, що робити, коли дитина просить Mercedes і навіщо в його Facebook-профілі з’являються зовсім «не святі» пости.
Коли ви вперше зіграли новорічного героя?
— Я з юності пов’язаний із сарненською культурою. Свій творчий шлях починав із «Залізничника», або по-тодішньому — залізничного клубу. У 80-х роках там був вокально-інструментальний гурток. З тих пір граю на ударних інструментах. А ще майже весь час я співав. Так трапилося, що барабанщика в нас було два, а співати було нікому, тому це стало моєю місією. Я часто грав по різних концертах, закладах. А коли у 2011 році звільнилася посада директора «Залізничника», очолив цей заклад. Хоча ніколи не думав, що стану директором. Відтоді і почалися мої новорічні «гастролі».
Скільки років, ви підпрацьовуєте «чудотворцем»?
— Миколая граю другий рік, відколи запрацювала резиденція в Сарнах. Її створення, до речі, пришвидшив карантин. Масові заходи скасували. Не було традиційних ранків. А свята ж хотілося. Тому створили умови, щоб кожна дитина індивідуально могла зустрітися з чудотворцем і розповісти про свої мрії, отримати подаруночка.
А до того головним новорічним персонажем був Дід Мороз. І більшість заходів із 2011 року не обходилися без мене в його ролі. Потім почалася війна, я пильно слідкував за подіями, новинами. І випадково, до речі, прочитав про те, що Дід Мороз не надто позитивний герой, тим більше російський. Тоді я у Facebook написав пост: хто ще раз запропонує мені бути Дідом Морозом — буде заблокований. Це цензурна версія того, що я насправді написав.
Бути Миколаєм складно? Чому цю роль запропонували саме Вам?
— По-перше, це робота, тому її треба виконувати. А по-друге, просто так склалося, що в мене це краще виходить, ніж у когось іншого. До того ж бути Миколаєм нескладно.
Мене люблять діти. Все життя я для них просто Валєра, з яким можна спілкуватися «на ти». Мені це навіть подобається. У цьому проявляється довіра дитини. Я для них друг. Вони мене сприймають як свого. З власного досвіду я напрацював такий підхід: з дітьми спілкуюсь як із дорослими. І користуюсь цією методикою давно. Ще в музшколі у Клесові я набирав першачків — 6 років. Заходить до мене малюк. А я до нього: «Іван Іванович, добрий день. Ми сьогодні підготувалися?». В дитини спинка відразу витягується, вона зовсім по-іншому сприймає тебе. З дітьми мені приємно працювати. Буває емоційно важко, але я це люблю.
Як діти реагують на святого Миколая?
— По-різному. Резиденція доволі популярна. Є діти, які приходять не вперше та вже почуваються, як вдома. Передбачити реакцію тих, хто приходить вперше, майже нереально. Буває, вже з порога біжать і дивляться на тебе щирими очима. Реально за душу бере, коли дитина вірить, що Миколай є.
Іноді дітки лякаються. Тому немовлят я б не радив приводити, хоча б з 3-4 років. У їх уяві існує образ Миколая, але вживу вони ще не готові з ним зустрітися. Для дитини це може бути стрес.
Ви в дитинстві вірили в Миколая? Що вам приносили під подушку?
— У моєму дитинстві Миколая не було. Тоді ніхто не знав такого персонажа. Його заміняли Дід Мороз і Снігуронька — це радянська класика. На новий рік усі хлопчики були зайчиками: чорні шорти, білі колготи, вуха з картону та жабо ще модне таке було. Дівчата — сніжинки. І родзинка заходу — табуретка біля ялинки. Стаєш на неї, читаєш віршика й отримуєш подарунок.
Під подушкою відповідно ні я, ні мої однолітки теж подарунків не знаходили та й під ялинкою також. Листів ми нікому не писали, нічого не замовляли.
Про що найчастіше вас просять діти?
— Зазвичай загадують прості подарунки. В основному дівчата просять дитячі манікюрні набори, ляльки Lol. Хлопчики — машинки, пістолети. Мені здається, що з мого дитинства нічого кардинально не змінилося в уподобаннях дітей.
Які побажання щодо подарунків вам найбільше запам’яталися?
— Був яскравий випадок. Прийшов хлопчик такий статний. От дивишся на нього — справжній «директор». Він був вищий на голову за інших дітей, стояв осторонь, а тоді підходить і на повному серйозі каже — Mercedes. Не іграшка, справжній.
І що ви кажете в таких випадках?
— Я приймаю всі побажання та замовлення. Така моя місія. Попереджаю, що пильно спостерігатиму цілий рік, тим більше якщо таке серйозне замовлення.
В соцмережах ви доволі іронічно, навіть саркастично висловлюєтесь. Чи легко приховувати «темну сторону», спілкуючись з дітьми?
— Це абсолютно нормально. Я вважаю, що люди багатогранні. хтось може бути столяром, водієм, електриком, але ж це не означає, що він не може картини у вільний час малювати, правильно? От і Facebook — одна з граней моїх. А злим здаюсь, бо вже допікає інколи. Роки йдуть, от мені вже 53, а таке враження, що крім приватного життя, яке йде своїм руслом, навколо нічого не змінюється. Як була совдепія, перерізання стрічечок, вручення грамот — в Радянському Союзі це називалося «роздача бумажных слонов населению» — так усе й залишилось. Був певний період спаду цього пафосу, «совєтчини», зараз воно знову все вилізлі. Мене це бісить. Іноді вдається стриматися й не написати пост, а іноді висловлююсь, не добираючи слів.
Ви депутат і працюєте в культурі. Ваші пости ніхто не цензурує?
— В роботі та політичній діяльності мені активність у Facebook не заважає. Люди мене знають таким, трохи різким, але я роблю це щиро. Хтось впізнає себе у пості, а про декого відкрито пишу. В мене немає самоцензури. Я висловлюю те, що думаю. Іноді жалію, буває й таке. Але пости не видаляю. Це всі знають, і це правда. З 2008 року видалив лише два, бо вони були надто кострубаті.
Ви ж точно зачіпаєте, іноді ображаєте людей, яких знаєте. Не переживаєте за наслідки?
— Та ні. Це реальність, про яку всі в курсі. Просто хтось не звертає увагу, а хтось робить вигляд, що не помічає. А я пишу. Я не вважаю, що пости — це щось таке, за що варто, скажімо, бити пику.
Вам коли-небудь пропонували гроші за дописи?
— Здається, колись було таке. Чи хотів би я, щоб пропонували зараз? Мабуть, ні. Люди знають мене та мій стиль. Тому це одразу буде помітно. Прихована реклама — точно не моє. Я вважаю, якщо хочеш щось рекламувати, то роби це відкрито. Без води — коротко і ясно. От, наприклад, я часто розповідаю про SL8 — нову соцмережу, побудовану на криптовалюті. Це український проект і я бачу в ньому потенціал. Тому пишу про це.
У вас є контент-план?
— Ні, в мене все спонтанно. Я можу тиждень не заходити в соцмережі та не відслідковувати реакції на дописи. Іноді в мене не співпадають очікування та реальність. От якийсь пост буває пишеш і чекаєш вибуху, бо ти вважаєш, що і тема важлива, і думки. Дивишся на наступний день — два лайки і то від друзів, які тебе постійно читають. А потім ляпнеш якусь дурню — сповіщення не замовкають.
Що на вашу думку, мав би попросити в Миколая кожен дорослий українець? Якого дива нам найбільше бракує?
— Економічного. При чому вже десь років 30 (сміється — прим. авт.) А якщо серйозно, миру та перемоги — це навіть не обговорюється. Люди реально звикають до війни і забувають, що відбувається. А ми ж за кожне свято по суті завдячуємо тим хлопцям на Сході. Про це не треба забувати. Це як константа. А попросити треба мудрості нашому народу, розуму. І все буде в нас добре.
