На Сарненщині є населені пункти, історія яких мало кому відома. Позначка на мапі веде до зруйнованих часом домівок, майже порожніх вулиць з кількома десятками жителів. Опиняємось у Страшевому — селищі з понад столітньою історією, що ризикує просто зникнути серед лісу. Хто залишається жити тут і яким пам’ятають Страшеве раніше — у матеріалі.
«Страшеве, бо навкруги темний, страшний ліс»
Селище Страшеве, розташоване обабіч траси, яка веде на Клесів, обрамлене колись густим лісом. Та зараз селищем його назвати важко. Адже живуть тут, за даними Клесівської селищної ради, за станом на 2021 рік, лише 33 мешканці, а нині, можливо, й стільки не буде. Немає тут ні магазину, ні школи, ні поштового відділення, ні природного газу. Важко було віднайти й історію походження населеного пункту. Хоча всезнаючий інтернет стверджує, що засноване селище 1879 року. Ось що розповіла нам провідний спеціаліст відділу організаційного забезпечення та адміністративно-господарської діяльності Клесівської громади Ольга Мартинюк:
— Конкретних записів про походження Страшевого немає. Історію нашого селища досліджувала свого часу вчителька історії, а нині начальниця відділу освіти громади Оксана Захарчук. Страшеве утворилося, коли будували залізницю. Від початку там поселилися залізничники, котрі обслуговували колії. Оксана Ігорівна спілкувалася зі старожилкою селища Клесів Ларисою Дорожкіною, у минулому багаторічною працівницею та депутаткою селищної ради. Вона розповіла, що місцеві жителі назвали Страшеве так, бо навкруги був лише темний, страшний ліс. Залізничну ж станцію Страшів побудували 1902 року, коли прокладали лінію Київ-Ковель.
Будинок в селі Страшеве
За переписом 1989 року, у селищі проживали понад 200 осіб. Тут вирувало життя. Старий ліс щедро дарував свої плоди. Нині ж більшість мешканців покинули рідні домівки, які тепер стоять пусткою, стріхи зяють дірками, сліпі вікна сумно дивляться на дорогу.
«Старого лісу взагалі вже, можна сказати, немає»
Світлана Ніколайчук поспішала на поле, щоб досадити кабачки на місці городини, що не зійшла. На доглянутому обійсті порався Іван Ніколайчук, батько її чоловіка. Посміхаючись, жінка запевнила, що жити тут, можливо, не дуже комфортно, але виїжджати з родиною не планують.
— Куди їхати? Діти, школа. Маємо з чоловіком троє дітей. Навчаються в Сарнах: найменший син закінчив 3 клас, донька перейшла в 10-ий, а старший уже опановує фах у ВПУ-22. Хоче вступати в Рівне в комп’ютерну академію, а ще планує здобути вищу освіту.
Чоловік пані Світлани зараз працює за кордоном, хоче, каже, повернутися вже додому. А їй сумувати не доводиться, адже тримають невеличке господарство, а влітку роботи вистачає і на городі. Працює пані Світлана в Клесівському лісгоспі. На роботу, запевняє, добиратись не складно, маршрутки їздять часто.
Іван Ніколайчук, житель села Страшеве
Іван Ніколайчук згадує минуле то з посмішкою, то з прихованим сумом. А згадати є про що. Адже понад 40 років життя віддав роботі лісничим Страшівського лісництва. Родом чоловік із села Люхча, але після служби в армії його направили сюди на роботу, так і залишився назавжди в селищі Страшеве. Знайшов тут свою половинку, а ліс для нього і робота, і відрада. Були, розповідає, й курйозні випадки. А ще супроводжував багатьох керівників і місцевих, і з Києва, які приїжджали на полювання в урочище Залив, що було в його обході. Всього ж доглядав лісничий 1224 га лісу, обробляв понад 2 га землі. А якось довелося встряти в бійку між місцевими жінками та старосільцями, які приїхали збирати чорниці й робили це варварським методом, розповідає посміхаючись.
— А браконьєри дошкуляли?
— Всього було. Якщо вони мене побоювались, то і я їх теж побоювався. Але більшу шкоду зараз роблять бобри, яких багато розвелось нині, — каже старожил. — Є ділянка, де вони знищили понад 40 га лісу, зробили там болото. Ці невеликі тварини роблять таку греблю, яку майже не можна зруйнувати. А ще багато дерев люди вирізали. Старого лісу взагалі вже, можна сказати, немає. Раніше скільки було різних тварин, а зараз, он гляньте, і дерев то мало залишилось, ягідники теж майже знищили, а щоб відновити їх, треба багато років. Але не жаліюсь. Жити мені тут добре. От що там у вашому місті хорошого? Я ж можу в Сарни їхати, коли захочу. Маршрутки курсують, зупиняються, та й три машини маємо.
Велика війна зачепила й розмірене життя страшівців. Ніколайчуки прийняли декілька сімей із Донецької області. Нині вони виїхали за кордон.
«Просто так по рейках не ходять»
Приміщення залізничного вокзалу станції Страшів ще зберегло залишки своєї колишньої величі. Добротну колись будівлю час не пошкодував. Збудоване приміщення у 1910 році, ще пам’ятає час, коли тут зупинялися потяги, якими їхали й міські жителі — хто на роботу, хто по ягоди, гриби. Зараз будівля потребує ремонту. Та навряд чи Львівська залізниця, якій належить станція, робитиме його. Отак і «доживатиме» свій вік.
Та станція працює. Як розповів її начальник Михайло Маслянчук, зараз кількість потягів, що проходять через станцію, збільшилась, є і пасажирські.
Михайло Маслянчук, начальник залізничної станції Страшеве
— Як почалася велика війна, то пасажирських взагалі не було. Зараз відновили слідування Львів-Харків і Львів-Дніпро. Хоча в нас вони не зупиняються, — зауважив Михайло Миколайович. — А раніше, коли працювало ШБУ-55, то була під’їзна колія (зараз її демонтували), куди подавали цистерни, щебінь вантажили. Це було в 1990-х роках. Зараз возять у більшості автомобілями, послугами станції не користуються.
Показав Михайло Маслянчук пульт зв’язку — серце станції, на якому видно все, що робиться на ділянці залізниці, розповів про його роботу.
Тетяна Щербук, диспетчер на станції Страшеве
— Прокладаємо маршрут потяга, включаємо світлофори. Крім того, якщо злодії хочуть вкрасти щось, відразу ж надходить сигнал із пошкодженої ділянки. Відповідно є інструкція, як діяти в такому випадку. Відслідковуємо сторонніх, підозрілих осіб, за потреби повідомляємо СБУ. Якщо хтось по рейках іде, також з’ясовуємо, чому і куди прямує. Адже нині просто так по рейках не ходять, як дехто нас запевняє. Залізниця — об’єкт стратегічного призначення, і маємо бути пильними.
Того дня за пультом чаклувала Тетяна Щербук. Нині, каже керівник, у працівників графік подобовий, щоб людям зручніше було добиратись на роботу. Адже всі вони не місцеві.
Михайло Маслянчук на станцію прийшов у 1992 році, відразу після армії. Закінчив свого часу Львівський залізничний технікум. І вже понад 30 років зустрічає і проводжає потяги. Спочатку з родиною навіть жили тут. Згодом перебралися в Сарни.
Приміщення залізничного вокзалу в селі Страшеве
— А пасіка, що на території вокзалу, ваша?
— Ні. Мій хороший знайомий, який працює вчителем у Чудлі, попросив поставити вулики. Адже тут для бджіл є де мед збирати.
— А бджоли не кусають?
— Буває, нападають, — сміється. — Деколи мушу одягатись, коли йду на город.
Дружина пана Михайла Людмила якраз поралася на ділянці, де висадили картоплю та іншу городину.
— Думала не садити вже нічого, але час такий, що варто думати про те, як прокормити себе. Війна триває, тож запаси продуктів треба робити, маємо сподіватись на власні сили, адже на ринку ціни ростуть, та й хтозна, що може бути, — каже жінка.
Пані Людмила працює на залізничному переїзді, що поруч із станцією.
— Знаєте, жили в Страшевому з 1994 року до 2003-го. Ще й зараз деколи ночуємо. У селі тоді було багато молоді, у кожному будинку жили люди. Було весело. Ввечері йдеш — у кожному вікні світиться. І нам тут дуже подобається, і донечкам, яких маємо четверо, також. Тобто майже 10 років тут мешкали. Тут народила двох дівчаток-близняток. А в Сарни перебралися, коли вони у школу пішли. Вони й зараз люблять сюди приїжджати. Троє здобули вже вищу освіту, хоча й не працюють за фахом. Як і я, — посміхається, — закінчила Дубенське училище культури, бібліотекар, і лише трохи працювала за спеціальністю. Найменша Наталочка закінчила нині школу, планує вступити у ВПУ-22 на кухаря-кондитера. Їй цей фах дуже подобається. А взагалі всі дівчата дуже творчі. Близнята Ірина й Ольга гарно малюють. У школі на замовлення писали портрети олівцем.
Без світла, води й газу
Приміщення покинутої туберкульозного диспансеру в селі Страшеве
Коли повертались із селища Страшеве, увагу привернув будинок навпроти колишньої туберкульозної лікарні. Він виглядав запущеним, як і сама медустанова. Нині вона ніби примара, що потонула в зелені лісу, який усе більше поглинає корпуси колись дуже затребуваного закладу, де лікували від страшної недуги — туберкульозу. Заклад закрили.
Іван Ніколайчук живе у будинку без світла, води та газу.
Залишився тоді без роботи й Іван Ніколайчук, який і живе в будинку без води, світла, газу.
— Як живеться? Погано. Больніцу закрили, ні світла, ні води немає… Викупили її ніби, а війна почалась, тож ніхто нічого не робить…
Родини в Івана немає, дружина померла. Їсти готує в прибудові біля хати. Не вдається поки знайти роботу, а переїхати, бідкається, також немає куди. Пробував влаштуватись на заводі в сусідньому селищі, але сказали, що вакансій немає. Переживає, що будинок не приватизований, надали його, коли працював у лікарні, тож що буде далі — не знає.
