Миколі Вербицькому 26 років. Сім із них він віддав службі в Збройних силах України. Майже чотири — безпосередньому захисту країни на полі бою. І понад пів року — відновленню після травми в лікарняних палатах. Скільки ще часу проведе там поранений боєць — залежить від кожного з нас. Тож розповідаємо, як допомогти Миколі, на фоні його фронтової історії.
«Тут все за нас і на нашому боці»
Микола Вербицький обрав військову службу ще до повномасштабного вторгнення — у 2016 році. Тоді 18-річний юнак довго над майбутньою професією не думав. Йому подобалась військова справа. Він бачив, що коїться в країні, та знав, що вона потребує захисту. Тож підписав контракт і доєднався до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».
Микола Вербицький у відпустці до повномасштабного вторгнення.Фото: надане військовим
З побратимами виконував бойові завдання в зоні проведення АТО/ООС. Випереджаючи запитання, розповідає, що бойові дії до 2022 року та після 24 лютого кардинально відрізняються:
— Раніше це була глибока окопна війна. Не було такої інтенсивності бойових дій, як зараз на фронті. По нас працювали міномети, але щільність обстрілів не порівняти з тим, що почалось після повномасштабного вторгнення. Зараз там криють без перестанку з різноманітної зброї, артилерії, працює авіація. Та й наказу чіткого штурмувати, витісняти ворога — просто не було.
Під час повномасштабного вторгнення Микола перейшов у 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду, де продовжив службу гранатометником. Тоді побував у гарячих точках сходу, а також на Запорізькому напрямку. Там, пригадує, зустрічав і «кадирівців»:
Микола на бойових завданнях.Фото: надане бійцем
— Тоді ми їх добряче розбили, зіпсували подальші плани. За два дні наша бригада пройшла величезну ділянку фронту й досягла певних успіхів.
Проте називати ворога невдахами не поспішає. Усі досягнення на фронті, каже, — завдяки титанічній праці українських військових, а не через недолугість росіян:
— Серед них є різні військові. За час перебування на лінії зіткнення, я бачив, що там є і кваліфіковані, підготовлені бійці, вправні артилеристи, навідники. Як би прикро не було це визнавати, але вони знають куди та коли вдарити. Б’ють прицільно й влучають. У них величезні запаси боєприпасів, тож намагаються отримати перевагу цією кількістю. Теж саме стосується і солдатів. Я ніколи раніше не бачив, щоб люди так просто йшли на у бій, як гарматне м’ясо. Іноді я думав, що їх чимось накачують, зомбують, бо не можуть адекватні військові просто так напролом лізти, як живі мішені. Були ділянки встелені трупами росіян, а вони продовжували наступати. Проте такій армії і навіть тій кількості снарядів, якими вони засипають абсолютно все, можна протистояти холодним розумом, вправною тактикою і справжньою мотивацією. Що ми й робили. Моя мотивація проста — я захищаю свою землю, свій дім. Тому тут все за нас і на нашому боці.
Військові на виїзді на бойові.Фото: надане військовим
Микола запевняє, що на війні є не лише страшні та болісні моменти, а й направду щасливі. І ті, й інші пов’язані з тими ж людьми — побратимами:
— Найважче на війні — втратити людину, з якою ти вчора разом їв, спав в окопі, виходив на бойове. Того, хто за цей час став тобі більше, ніж другом. Але так, щасливі моменти на війні теж є завдяки їм. Тут ти зустрічаєш неймовірних людей. І з ними проживаєш різні ситуації, які неможливо забути. Зараз мене дуже підтримують хлопці, як продовжують захищати Україну. І навіть їх рідні допомагають мені зібрати кошти, розповісти свою історію та й просто підбадьорюють.
Микола з побратимом.Фото: надане військовим
«Коли з мене стягнули куртку, я побачив, що руки немає»
Наприкінці 2022 року Микола у складі зведених оперативно-тактичних штурмових груп обороняв новозайняті позиції поблизу населеного пункту Підгородне Донецької області. 5 грудня хлопців міняла інша бригада. Коли майже всі вийшли, Микола за кермом авто чекав неподалік, аби забрати ще декількох бійців. Та раптом відчув потужний удар у заднє колесо.
— Автомобіль аж підняло в повітря. Я відразу почав бігти в сторону наших позицій, — пригадує захисник. — Пробіг метрів 200-300, щоб хлопці мене побачили. Обстріл продовжувався, тож я впав на землю і чекав на евакуацію. Весь цей період я не відчував болю. Я нічого не відчував. Просто біг на адреналіні якомога далі від автомобіля.
Миколу евакуювали з поля бою. І вже тоді при першому поверхневому огляді він зрозумів, що поранений.
— Я був у куртці. Коли з мене її стягнули, зняли рукав, я побачив, що в мене немає руки. Вона була роздроблена і ледь трималася на залишках м’яких тканин. Лише тоді почав усвідомлювати, що я поранений. А рука почала страшенно боліти, — ділиться боєць.
Біля авто, в яке поцілили росіяни, були ще двоє бійців. На щастя, всі залишились живими, але отримали травми різної складності.
«Чув, як лікарі говорять «amputation», але хотів зберегти руку»
У шпиталь Микола Вербицький потрапив з вибуховою травмою, закритою черепно-мозковою травмою, струсом головного мозку, акубаротравмою та вогнепально-осколковим пораненнями руки. Йому одразу ж провели оперативне втручання. Загалом таких було вже 18.
Діагноз Миколи Вербицького.Фото: надане військовим
— Спочатку всі говорили про ампутацію руки, бо травма занадто складна. Ніхто відверто не вірив, що її можна відновити. Але я наполягав, щоб ми хоча б спробували. Мені зробили декілька операцій у Черкасах. А надалі радили звернутися до закордонних медиків, — розповідає Микола.
Поранений боєць розглядав різні варіанти подальшого лікування. Зрештою зупинив свій вибір на Норвегії, яка запропонувала посильні умови. На початку 2023-го він вирушив у клініку.
— Я доволі часто чув, як лікарі між собою говорять «amputation-amputation», тож розумів, що шансів мало, але дуже хотів зберегти свою руку. Мені провели ще ряд операцій: нарощували кістку, пересаджували м’які тканини. Зараз основне, щоб вона прижилася, — пояснює військовий.
Усі попередні операції були для українського захисника безкоштовними, але кожна консультація та прийом у лікаря коштують близько 5 тисяч гривень. Також норвезькі лікарі пропонують Миколі зробити ряд операцій, щоб відновити форму руки та її зовнішній вигляд, але такі втручання також оплачуватиме сам військовий:
— Руку вдалось зберегти, але вона зараз як протез — не функціонує. Скоріше за все, вона вже не працюватиме. Принаймні таких гарантій ніхто не дає. Та й виглядає вона, самі розумієте, не дуже естетично. Тож я б дуже хотів відновити нормальну форму та вигляд. І місцеві лікарі можуть це зробити. Проте ці операції вже не будуть безкоштовними, а я не маючи нині потрібного доходу не здатен їх оплатити. Тому вимушений звертатись до всіх, хто має змогу допомогти.
Номери карток:
- 4966 8046 0604 1068;
- 5375 4112 0310 3036.
«Цей народ розуміє лише мову сили»
Микола Вербицький перебуває у скандинавській країні вже понад пів року. Сам і без права покидати територію медзакладу. За прогнозами лікарів, йому доведеться пробути тут ще 3-4 місяці. Військовий зізнається, що дуже сумує за домом, рідними та побратимами:
— Я з ними щодня на зв’язку. Спілкуюсь і з батьками, і з командиром своїм, хлопцями. Якби була можливість — кинув би все і поїхав до них. Але ж стільки вже пройдено з тією рукою, що хочеться довести справу до кінця.
Так виглядає рука Миколи зараз.Фото: надане військовим
Після завершення лікування Микола сподівається повернутися на військову службу. Вірить, що йому ще вдасться попрацювати на перемогу:
— Я розумію, що повністю відновитись я не зможу. І моя ефективність на полі бою вже ніколи не буде такою, як до травми. Але сподіваюсь, що і для мене знайдеться роль у війську, де я буду справді корисним. Бо нам треба перемагати.
Перемогою Микола називає не просто вихід на кордони 1991 року. Каже, що після всього, що зробила рф — цього буде замало:
— Цей народ розуміє лише мову сили. Їх треба розбити вщент. Щоб ця війна не повторилася. І росіяни остаточно зрозуміли з ким мають справу.
