29-річна клесівська борчиня Людмила Павловець стала чемпіонкою України з вільної боротьби у ваговій категорії 72 кг. Людмила переконана, спорт — це не лише про фізичну підготовку, а й про силу волі та характер. Своїми перемогами дівчина доводить, що для неї немає нічого неможливого. Про своє хобі, любов до спорту та шлях до перемоги — розповідає в інтерв’ю СарниNews.City.
«Мама думала, що я виступаю на конкурсах танців, а потім дізналася правду»
Як ти потрапила в спорт і чому саме вільна боротьба?
— У вісім років мене віддали до спортивної школи. Проте мама завжди хотіла, щоб я співала чи танцювала. Тому я ходила на всі можливі секції, а ще танці, співи та хор. Перших пів року мама думала, що я їжджу на змагання з танців. Лише згодом вона дізналася правду. А почалося все із дзюдо. На той час інших спортивних гуртків у Клесові просто не було. Згодом у нашій спортивній школі створили секцію вільної боротьби. Я перейшла туди, адже це було саме те, чим хотіла займатися.
Чи пам’ятаєш, яким був твій перший виступ на змаганнях?
— Їх було настільки багато, що важко пригадати в деталях. Пам’ятаю, що це було тут, на Рівненщині. З Клесова нас було троє дівчат. З однією з них я змагалася в одній ваговій категорії. Я зайняла перше місце, моя суперниця — друге.
Людмила Павловець.Фото: United World Wrestling
З ким тренуєшся зараз і з ким починала спортивну кар’єру?
— Мій перший тренер — Ігор Мельник, який нині є тренером та директором дитячої спортивної школи в Клесові. Після дев’ятого класу я поїхала навчатися у Львів. Там я продовжила займатися з Андрієм Пістуном — заслуженим тренером України з вільної боротьби. Нині тренуюся самостійно, а також із Ігорем Андрійовичем. Крім того, в Рівному мене тренує Денис Кайда — старший тренер з вільної боротьби в Рівненській області.
Як проходить твій день? Скільки часу займає тренування?
— Мій день починається з пробіжки. Далі йду на роботу. Я працюю тренером у місцевій дитячій спортивній школі. Закінчую день також тренуванням. Тому спорт зі мною завжди.
Тобто твоє хобі стало твоєю роботою?
— Саме так. З 2017 року я треную дітей. Донедавна у спортшколу ми набирали дітей віком 8-12 років. Останніх два роки почали працювати з дітками з 6 років. Багато моїх учнів зі мною уже шостий рік. Тепер вони є учасниками багатьох змагань, які у свій час проходила я.
Людмила Павловець на змаганнях.Фото: United World Wrestling
«Третє місце для мене — це вже поразка»
Як впливає професійний спорт на повсякденне життя?
— Для мене спорт — це дисципліна. Я забороняю собі багато чого. Відпочинок влаштовую лише за тиждень до та після змагань. Решта часу — режим в усьому. Я, наприклад, не можу дозволити собі піти з друзями в кафе, коли мені заманеться. Живу строго за графіком. Але я в спорті з самого дитинства, тому звикла до цього. Переваг тут більше, ніж обмежень. Я живу спортом. Це моя робота, моє хобі та мій заробіток.
Чи були поразки в твоїй спортивній кар’єрі?
— У кожного спортсмена є пік слави та період поразок. Головне не опускати руки. Тим паче я звикла бути першою. Третє місце для мене — це вже програш. 2016-й для мене був роком поразок — тоді я завжди була третьою.
Людмила Павловець на поєдинку.Фото: United World Wrestling
Вільна боротьба — це небезпечний спорт? Які ризики травмуватися?
— Ймовірність отримати травму дуже велика. У боротьбі, де кожен хоче здобути перемогу, достатньо просто неправильно виставити ногу чи руку. Тому варто бути дуже уважним. Я мала серйозну травму коліна, яку отримала на змаганні. Довгий час продовжувала тренуватися з болями в нозі. Приймала сильні знеболюючі. І коли біль уже був нестерпний, коли я навіть не могла спокійно спати, зважилася на операцію. У зв’язку з цим робила перерву в спорті з 2017 до 2019 року.
«На килимі ми — вороги, за килимом — друзі»
Які перемоги вважаєш важливими для себе?
— Таких безліч. Ніколи їх не рахувала. Основні та найважливіші старти — це Чемпіонат України та Кубок України з вільної боротьби. Адже це відбіркові змагання: переміг — йдеш далі. Дійсно тяжкою була цьогорічна перемога на Чемпіонаті України. Це насамперед випробування сили волі та характеру. Адже вікові обмеження в спорті існують — у вільній боротьбі ти займаєшся орієнтовно до сорока років. Молоді спортсмени більш витривалі. Тому дуже хвилювалася, надто сильно хотілося перемогти. І я впоралася. Взагалі борці не готуються до змагань за місяць чи два. Вони тренуються все життя.
Нагородження Людмили Павловець на Кубку України.Фото: надане борчинею
Як готуєшся до Чемпіонату Європи, який має відбутися вже у лютому 2024 року?
— Програму тренувань складає головний тренер. Оскільки я вже була на Чемпіонаті Європи, то трохи знаю суперників та те, як вони борються. Тому щодня напрацьовую всі необхідні навики.
Чи був хтось із твоїх друзів суперником на змаганнях?
— Нас так навчили з самого початку: на килимі ми — вороги, за килимом — друзі. Боротьба закінчується за межами майданчика. На змаганні кожен хоче перемогти та викладається на повну. Я до цього підготовлена. Дружба боротьбі не заважає. Навіть після поєдинку з «ворогом» ми стаємо друзями.
Людмила Павловець у поєдинку.Фото: United World Wrestling
Чи впливає війна на розвиток спорту та участь у змаганнях?
— Так. Особливо складно було на початку повномасштабного вторгнення. Ми жили та тренувалася в Києві. На той час столицю часто обстрілювали ракетами, тому було дуже страшно. Тренування проходили від тривоги до тривоги. Ми бігали в укриття. Була можливість виїхати за кордон і там продовжити тренування. Проте я для себе твердо вирішила: Україну не покину.
Чи вважаєш свій вибір, який ти зробила ще юною, на користь спорту правильним?
— Абсолютно. Спорт — це і є моє життя. Я багато чого досягла, а ще побачила світ. Була в Америці, Франції, Італії, Румунії, Туреччині, Грузії, Греції, Індонезії, Польщі… Цей список можна ще довго продовжувати. Вдячна спорту за все, що він мені дав.
