Професійний спортсмен у цивільному житті та кулеметник штурмового батальйону від початку повномасштабного вторгнення Віталій Верес переконаний: у війні немає жодних плюсів, вона може приносити лише втрати. У військового родом із Дубровиці вона забрала зір, частково слух і здоров’я, та не змогла позбавити любові до життя. Віталій відновлюється після тяжкого поранення та використовує всі можливості бути корисним для України та українців. Сьогодні він відверто говорить про проблеми в системі лікування, реабілітації й адаптації інклюзивних військових. Досвідом і думками ділиться з СарниNews.City.
«Я не хочу, щоб мої близькі мали червоний паспорт з тими двоголовими орлами. Тому став у стрій»
Ви здобували освіту в університеті МВС ще до вторгнення росії. Що тоді вплинуло на вибір професії та чи припускали, що станете кадровим військовим?
— Все своє свідоме життя я займався спортом. Спочатку це була легка атлетика, згодом — пауерліфтинг і бокс. Навчаючись у старших класах школи, дуже хотів стати військовим. Тому у 2011 році, відклавши всі свої плани на професійний спорт, вступив до Академії внутрішніх військ на командно-штабний факультет.
Цивільний Віталій Верес до повномасштабної війни: хто він?
— Це естет, який веде активний спосіб життя, полюбляє подорожі, захоплюється механікою, обожнює автівки та мотоцикли.
Пригадайте своє 24 лютого 2022-го. Як зустріли звістку про війну?
— 24 лютого 2022 року повністю перекреслило всі мої плани на майбутнє. Перше, що я зробив, — відвіз своїх близьких до кордону. А вже там разом зі своїм другом залишився волонтерити. Мене надто вразило те, що я бачив: величезні черги, маленькі діти сидять просто на землі, а навколо – море сліз та відчаю. Всі в паніці. Тому я прийняв рішення, що в цей час маю бути корисним саме тут. Почали допомагати облаштовувати на кордоні так звані «пункти незламності» — місця обігріву та перебування, організовували харчування. Проте мене вистачило лише на кілька днів. 27 лютого вирішив, що буду кориснішим, тримаючи зброю в руках. Мій бойовий і патріотичний дух підігріло те, що я побачив дорогою додому: у Рівному та Тернополі були надзвичайно великі черги добровольців біля військкоматів. Я ще раз переконався, що ми, українці, — сильні. Ми — незламні і нізащо не віддамо свою країну. Не віддамо навіть клаптик рідної землі загарбнику. Так, 2 березня я поповнив ряди Національної гвардії України.
Фото: Катерина Карпенко для проєкту «Важлива»
Чи підтримали ваш вибір рідні?
— Звичайно, були фрази типу «почекай». Проте хочу процитувати слова своєї матері: «Я розумію, куди ти їдеш. Проте, синок, це правильне рішення. Хто, як не ми?». Я не хотів і не хочу, щоб мої близькі мали червоний паспорт з тими двоголовими орлами. Тому став у стрій.
Військовий Віталій Верес: хто він?
— Це кулеметник за посадою та виконуючий обов’язки командира третього відділення кулеметного взводу 8-ї роти 3-го штурмового батальйону 3-ї бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана. Саме ця бригада у 2014 році працювала в Дебальцево, під час повномасштабного вторгнення — у Соледарі, Бахмуті, а нині продовжує виконувати бойові завдання на Запоріжжі.
«У людини два життя. І друге починається саме тоді, коли вона усвідомлює: життя одне»
В одному з інтерв’ю ви сказали: «Я в тилу, але я не в запасі». Чи може військовий з бойовим досвідом і пораненням повністю повернутися до цивільного життя? І ким ви відчуваєте себе зараз?
— Я стояв там і продовжую це робити зараз. Не розумію фрази «опустити руки». З піднятими руками мені й ходити не зручно (сміється, — прим. авт.). Шкода, що більше не можу бути корисним державі зі зброєю в руках. Дуже важливо, щоб суспільство зрозуміло: щодня кількість захисників, які повертаються з фізичними та психологічними травмами, збільшується. Я готовий працювати, щоб підготувати населення до цього усвідомлення, для унеможливлення розділення таких людей із цивільними і соціальної ізоляції. Ми повинні навчитися всі разом жити у нашій країні.
Фото: Катерина Карпенко для проєкту «Важлива»
Війна змінила вас фізично. А як щодо ментальності, характеру? Чи змінилися ваші думки, погляди, принципи після отримання поранення?
— Війна змінила мене фізично, проте не зламала психологічно. В 21 рік я став срібним призером України з пауерліфтингу та виконав нормативи майстра спорту міжнародного класу. Зараз мені 29. Не зважаючи на всі заборони лікарів, продовжую тренуватися щодня. Це один з аспектів мого життя. Мені без зору незручно. Проте мене не зламати. Це ніяк не вплинуло на мою жагу до життя. Єдиний ворог, якого людина не здатна подолати, — це час. Є сьогодні і є завтра. Тому потрібно рухатися вперед і ставати кращими щодня. У людини два життя. І друге починається саме тоді, коли вона усвідомлює: життя одне.
Чи можна сказати, що держава дбає про ваше лікування та реабілітацію? Яких рішень не вистачає захисникам, які отримали складні травми та перебувають на шляху відновлення?
— Військовий, який втратив можливість боротися зі зброєю в руках, країні стає непотрібним. Є певна допомога держави у лікуванні, проте це виключно індивідуально. В моєму випадку все завдяки моїм рідним та близьким, які завжди були поруч. Дякуючи їхній організованості та наполегливості (а вони «били» в усі можливі ЗМІ та соціальні мережі), ми змогли вийти на потрібних нам спеціалістів для психологічної до фізичної реабілітації. А тепер уявімо, що в когось із поранених хлопців рідних або немає взагалі, або, в силу певних обставин, вони не дуже знайомі з сучасними технологіями. Або ж через певний вік чи географічне розміщення не знають, як діяти і що робити. Це дуже прикро. Я свято вірю, що щось в нашому суспільстві зміниться. Це саме той момент, що бажає кращого.
Фото: Марта Сирко для проєкту «Скульптурний»
Чи є щось таке у поведінці оточуючих, що дратує чи навіть шкодить незрячим? Як зрозуміти, що незрячій людині потрібна допомога та як її запропонувати?
— На превеликий жаль, в Радянському Союзі існувала ізоляція людей з інклюзивністю. Це дало свої результати: більшість не знає, що таке тростина. Називають її палка, вудка чи ще якось. Чув навіть у свою адресу питання: «Що ти тут шукаєш цією палкою?». Засмучує необізнаність людей. Стосовно незрячих головне правило — не мовчати, щоб вони розуміли вашу присутність. Жодних алгоритмів тут не існує. Достатньо просто запропонувати свою допомогу. Ми хоч незрячі, але звичайні цивілізовані люди, живемо в соціумі. Чогось особливого у незрячих немає. Це просто незручно.
Фото: Катерина Карпенко для проєкту «Важлива»
На якому етапі лікування/реабілітації ви зараз? Чи є конкретна ціль до якої рухаєтеся у своєму відновленні?
— Буквально недавно я повернувся після чергової операції. Загалом їх було уже більше десяти. Моя ціль — привести організм до стабільності. Адже, крім втрати зору, маю багато супутніх проблем зі здоров’ям: зі слухом, нюхом, смаком, серцем, перелом ключиці. І це ще не весь список. Ще один важливий момент — соціально-побутова, фізична та психологічна адаптація. Бажаю стати максимально незалежним та автономним. Пам’ятайте: «Я в тилу, але ще не в запасі!»
«Не можеш бігти до мрії — йди до неї. Не можеш іти — повзи. Не можеш повзти — ляж, але дивись у сторону мрії»
Ви продовжуєте активно вести соцмережі, публічно обговорювати актуальні проблеми чи теми. Проте є бійці, які досі не можуть адаптуватися після травм. Розкажіть, де брати мотивацію, до кого звертатися і як побороти страх?
— Я дійсно отримую задоволення, коли люди пишуть мені, що я їх мотивую. Хтось почав відвідувати спортзал, інший, маючи поганий зір, починає працювати. А ще хтось, надихаючись мною, виходить із якихось психологічних ям та починає впевнено рухатися вперед. Це все дарує мені потужні емоції і я отримую від цього величезне задоволення.
Але все дуже індивідуально. Декому треба трохи більше часу: комусь достатньо кілька тижнів, а для когось і кілька років недостатньо. Найголовніше для всіх — у жодному разі не відмовлятися від допомоги психолога, психотерапевта, а за необхідності навіть психіатра. Наступний крок — усвідомлення, що, незважаючи ні на що, ви досі маєте можливість бути поряд із своїми рідними, обійняти близьких, взяти їх за руку, заспокоїти, зустрічати разом свята. Особисто я отримую задоволення від того, що хоч і не бачу, але чую та можу обійняти свою дружину та доньку. Яка ще мотивація потрібна, щоб кайфувати від життя? Я дихаю. Я продовжую мріяти. Я — вільний. Я — живий. Тому все ще попереду. Часом, звичайно, буває дуже важко. Хочеться зупинитися й відправити все до біса. Проте це всього лише хвилинна слабкість. Тоді знову розправляю плечі і рухаюся далі. Важко, повільно, але впевнено. Скажу так: не можеш бігти до мрії — йди до неї. Не можеш іти — повзи. Не можеш повзти — ляж, але дивися у сторону мрії.
Війна забрала у вас величезну цінність — здоров’я. Чи є щось, що вона навпаки вам дала?
— Війна — це найбезглуздіший і найдурніший винахід людства. Я мрію ніколи не чути запаху пороху в повітрі та не бачити гільз на землі! Не хочу бачити війни. Вона не може нічого дати. Війна лише забирає.
В одному з інтерв’ю ви казали, що не любите, коли вас героїзують, і не варто робити з військових культ. Як тоді цивільним залишатися адекватними у ставленні до військових? Як дякувати?
— Сказати слова подяки чи просто потиснути руку військовому — це завжди доречно. Робити героями — не варто. Ми всі просто пішли боронити свою державу, захищати свою територію, свою сім’ю та дім. Особисто я вчинив так, як мав би зробити кожен чоловік на моєму місці. Проте для мене існує й інший момент цієї ситуації. Я в жодному разі не хочу, щоб цивільні хлопці соромилися просто підійти до військового. Не всі мають тримати зброю в руках. Хтось повинен пекти хліб, а комусь потрібно заправляти автівки або ще щось. В цьому випадку я не відчуваю жодної несправедливості. Абсолютно адекватно реагую, коли люди просто хочуть привітатися, обійняти, подякувати. Не варто соромитися це робити.
Фото: з особистої Instagram-сторінки
Що б ви відповіли людям — і військовим, і цивільним — які кажуть, що стомилися від війни?
— Війна — це дуже важко. Це дуже втомлює. Виходячи на кожне бойове завдання, я викладався на повну. Ти розумієш, що за твоєю спиною — твоя країна, а перед тобою — паразит, який хоче її в тебе забрати. Тому надіюся, що весь цивілізований світ нам допоможе: ми маємо потужний характер, силу волі, жагу до життя, проте вже скоро нам забракне людського ресурсу для боротьби з цим паразитом.
Ми знаємо, що вас дуже підтримують дружина та донечка. Розкажіть, наскільки для вас це важливо?
— Сім’я — це велика цінність. На свій 29-й день народження (17 квітня 2023 року) я спілкувався зі своєю психотерапевткою. Вона запитала: «Про який подарунок ти мрієш?». А насправді я його вже давно маю: сиджу поряд зі своєю сім’єю, при здоровому глузді. І це прекрасно. Родина — це мій спокій, моя підтримка і мотивація на все життя.
Віталій Верес із родиною роздає передноворічні смаколики перехожим.Фото: з особистої Instagram-сторінки
Від редакції: Віталій Верес допомагає закривати збори на потреби побратимів, влаштовує соціальні акції, відвідує діток у школах-інтернатах, веде просвітницьку роботу в актуальній нині темі інклюзивності, мотивує ставати кращою версією себе та змушує любити це життя. В кожного з нас є можливість подякувати захиснику донатом, адже його реабілітація триває.
Реквізити:
- Моно: 5375 4141 3553 2926, Верес Віталій Іванович, банка тут;
- Приват: 4149 4378 7569 9124, Верес Іван Григорович (тато);
- PayPal: [email protected].
