23 лютого на Алеї Героїв у Сарнах легкий шум — морозний вітер розвиває понад сто стягів. Серед них — бойовий прапор 60 батальйону «Поліські вовки» на могилі Олександра Касацького. Минув рік від його загибелі. Тишу на цвинтарі порушують сльози дружини та спогади про Олександра. Сьогодні про нього згадують рідні, друзі та побратими.
Дружина Валентина на могилі Олександра.Фото: СарниNews.City
«Саша показав, як не боятися життя»
Олександр Касацький змалку був надто допитливим. Багато читав, досліджував, вивчав. Завжди прагнув розібратися та знайти відповіді на всі запитання. З допитливого хлопчика виріс майстер на всі руки й цікавий співбесідник.
— Він у мене був найкращий, ніколи не ховався від проблем і труднощів. У нього золоті руки, розумна голова та золоте серце, — розповідає про сина мама Ніна Федорівна. — Він завжди мені допомагав. І завжди жалів усіх. Такі люди рідко бувають. Ще з дитинства Сашко ліз туди, куди не треба. Як тільки щось у мене зламається, він в інтернеті почитає і хай там що — але він його відремонтує. Любив ходити до лісу, збирати гриби, садити дерева. Він життя любив. Казав, якщо закінчиться війна, то зробить ставок, щоб запустити рибу, та посадить сад.
Війна для Олександра почалась ще у 2014 році. Напружена робота в зоні бойових дій не завадила чоловіку стати чудовим сім’янином і хорошим батьком для двох синів.
Олександр з синами Дмитром і Вовою.Фото: надане родиною
— Наш Саша був для нас не просто вітчимом, він став справжнім батьком, другом і наставником. Він не просто виховував, а формував у нас внутрішній стержень, — ділиться Дмитро. — Я і Вова можемо з упевненістю сказати, що нам пощастило пройти унікальний курс підготовки до самостійного життя. І цей курс проводив Саша. Він був прикладом чесного життя, незламності перед труднощами, вірності своєму слову. Завдяки йому ми стали такими, якими є зараз. Бо Саша показав, як не боятися життя. Саша був людиною з характером, справжнім, таким, яких у наш час залишили зовсім небагато. Він ніколи не зраджував своїм принципам, не хитрував і не гнувся під обставинами. Він завжди стояв на своєму, вірив у свої переконання і йшов до кінця. Ми це бачили, відчували і вчилися на його прикладі. Хотів би я зараз включити Цоя або «Сектор Газа», посидіти разом з ним, поспівати, сперечатися, навіть посваритися, але потім помиритися. Послухати, як він говорить, що у нас класна мама, як він каже, що мені ще рости і вчитися, що за Вовою треба дивитися, бо я його брат і мушу бути для нього опорою. Але я так і роблю, я так і живу. Війна змінює все, але вона не може забрати пам'ять, силу духу і той стержень, який Саша вам всім передав.
До початку повномасштабного вторгнення Олександр працював у Сарненській мистецькій школі. За словами колег, мав золоті руки. Нікому не відмовляв у допомозі.
— Він був незамінним працівником. До цього часу його згадують у школі: так Саша зробив, то він так радив, — пригадує Дмитро Августовський, на той момент директор музичної школи. — Наче він і не музикант, але без нього школі було б дуже тяжко. Фінансування обмежили, треба було щось робити своїми руками. У той час капітальний ремонт почали. І повністю в усіх процесах він брав участь. Як проводка зроблена, який фундамент — він усе про все знав. Я вважаю, що завдячуючи Саші певною мірою та школа була перебудована. І це пам’ять про нього. Ми пам'ятатимемо, скільки він сил вклав для того, щоб діти розвивалися, щоб була культура в нашій країні. Кажуть, що людей незамінних немає. Ні, все ж таки незамінний він був.
Олександр у своїй домашній майстерні.Фото: надане родиною
«Ніколи не казав «люблю», але показував це своїми діями»
— Ви собі навіть не уявляєте, як я його люблю, — ці слова дружина Олександра Валентина повторювала знову й знову. — Саша ніколи не казав «люблю», але показував це своїми діями. Навіть на стіні будинку, який ми будували разом, написав «Моя найкраща». Цей напис там досі є. Він мене багато чому вчив. Усе знав. Дуже багато читав. У нас не було такого дня, щоб ми сиділи вдома. Ми постійно їздили до лісу, ходили в походи. У нього мрія була: коли закінчиться війна, поїхати в Карпати. Він дуже любив цей світ. У Саші завжди було все добре — про погане він не говорив. Багато що не розказав — жалів мене. Думав, що встигне, що все попереду…
Олександр з дружиною Валентиною.Фото: надане родиною
Більше про службу Олександр розповідав сестрам Альоні й Оксані. Зокрема й історію виходу підрозділу з оточення у 2014-му:
— Тоді, перебуваючи на Луганщині, вони отримали наказ відступати. 33 градуси морозу було, все в снігу. З бліндажів вибиралися, як могли, залишаючи там усі особисті речі. Саша не забрав навіть свій телефон. Ми слідкували за новинами, бо він другу добу не виходив на зв’язок. По телевізору вже сказали, що 31-й блокпост розбили. Згодом Саша набрав з чужого номеру і сказав, що все добре, вони чекають волонтерів. Незважаючи на складні умови, їм вдалося забрати з собою одного 200-го й одного 300-го. Саша виходив останнім, він завжди піклувався про інших.
Олександр під час служби.Фото: надане родиною
Через деякий час до батька Олександра подзвонили з втраченого телефону. Це були росіяни.
— Батько поговорив з ними, як треба. Сказав, що син живий. Але після цього випадку Саша ніколи не підписував мене «дружина або «кохана» — я була просто Валя. Так він мене оберігав, — розповідає жінка.
Сашко був майстром на всі руки. Навіть на передовій запитував, чи все вдома справне й просив вести список побутових справ, які потрібно було вирішити в коротких відпустках.
— Саша любив, коли в домі були гості. Та й люди заходили частенько, бо з ним завжди було про що поговорити, — пригадує Валентина. — На столі в нас часто були пельмені — його улюблена страва. І холодець. Саша любив гарно поїсти. Запитував, що я йому з собою наготувала. Брав гострий перець, аджику любив. Він ніколи не збирався у відрядження зарання. Вранці за 10 хвилин — сумка складена. Йому ніколи нічого не треба було. Це я тишком-нишком йому з собою всякого заховаю.
Олександр на службі.Фото: надане родиною
У кімнаті Олександра завжди грала музика. Він був меломаном. Під улюблені пісні засинав.
— Навіть сусідка вивчила його репертуар, — сміється Валя. — І горе, і радість, і щастя — в нас усе проходило з музикою. Досі стоять його великі колонки. Останні рази, коли він приїжджав, я помічала, що Сашко трохи змінився. Не спав зовсім, був тривожний, хоч і намагався не показувати.
Напередодні загибелі Олександр зателефонував усім рідним: поговорив з синами, невісткою, навіть з онучкою. Це були останні години його життя. Наступний дзвінок вже був не від нього і сповіщав найгіршу новину.
«Перед ним не існувало неможливих задач»
Побратими згадують останній вихід Сашка на позиції в Табаївці на Харківщині. Він був рішучий і впевнений, як завжди. Навіть через рік говорити про той день бійцям складно. Вони згадують «Шоні», таким був його позивний, сповненим енергії, сміливості й раціональності.
Олександр Касацький (ліворуч) з побратимами на позиціях.Фото: надане родиною
— Я його знаю з дитинства. Для Олександра це була друга війна, просто раніше вона називалась інакше — АТО/ООС, — розповідає на той момент командир другої роти Олександр. — Він був порядним, відповідальним, я б навіть сказав, безстрашним. Там, де, здавалося б, має бути присутній страх для нього першочерговим було виконання наказу.
Олександр Касацький їздив на військові збори задовго до початку повномасштабної війни. Служив у резерві, підписав контракт, як тільки створювали 60 батальйон ТрО. У перші дні великої війни він без вагань зателефонував командиру і сказав: «Я з вами».
Олександр Касацький під час служби в АТО/ООС.Фото: надане родиною
— Ця людина не потребувала додаткових вказівок: якщо він брав на себе завдання, то я був впевнений у його виконанні. Перед ним не існувало неможливих задач, — продовжує Олександр.
Слова командира підтверджує бойовий медик Дмитро:
— Під час першого нашого бойового виїзду під Торецьк — ми ще не знали, що і як відбувається. Тільки заїхали на позиції, а Саші вже нема. Він пішов у розвідку сам. Походив, подивився, що і де — доповів. Пояснив нам обстановку, щоб ми були готові.
Іван «Адвокат» долучився до «Поліських вовків пізніше, в кінці 2023 року. З Сан Саничем, так називає Олександра боєць, познайомився прибувши до підрозділу. Досі вважає його своїм наставником і каже: «Він усього мене навчив».
Олександр під час служби.Фото: надане родиною
В’ячеслав називає Олександра своїм найкращим товаришем по службі. Вони познайомились у другий день повномасштабної війни, 25 лютого, коли отримували зброю, записавшись в тероборону. З тих пір несли службу пліч-о-пліч.
— Ми були одного віку. Він любив читати і я теж. Ми відразу знайшли спільну мову, багато розмовляли. В одному бліндажі жили. Коли дізнався, що Саша був в АТО, я дивився на нього, як на чоловіка, який може тобі щось розказати, підказати, який воював. Спокійний, розсудливий. Він себе проявив блискуче. На бойових повністю відкинув емоції і ввімкнув розум. Він там включився на повну, — міркує В’ячеслав. — У житті ми багато уваги приділяємо власній персоні, і наша емпатія часто обмежується егоїзмом. А Сашка переживав за людей. Був командиром третього відділення, який по-справжньому переймався за долю хлопців. І сарказм у нього був присутній, але емпатія завжди переважала. Сашка був справжнім чоловіком, справжнім військовим. Він — Герой.
Портрет Олександра Касацького в Сарненській мистецькій школі, де він працював.Фото: надане родиною
2 березня 2024 року 47-річний Олександр Касацький загинув на полі бою біля населеного пункту Табаївка Куп’янського району Харківської області. Поховали захисника на Алеї Героїв, що на вулиці Шарпака в Сарнах. Нагороджений відзнакою Президента України за участь в антитерористичній операції. Має медалі «Ветеран війни» та «Учасник АТО».
