Бобохон і Мукаддас - справжні люди сходу. Подружжя приїхало в Сарни 12 років тому з Узбекистану. Спочатку було непросто. Тепер мають невеликий бізнес. Бобохон і Мукаддас відверто розповіли СарниNews.City про власну справу, національні традиції та батьківщину.
Зранку у понеділок зустрічаємося з Бобохоном і Мукаддас у їхній торговій лавці на продуктовому ринку.
- Хіва розташоване на кордоні з Туркменістаном. Це - оазис посеред пустелі. Воно було столицею колись могутнього середньовічного Хорезма, - починає розмову Бобохон.
У Сарни потрапив випадково. Тут були мої родичі і друзі. Вони торгували одягом і з ними приїхав сюди перший раз. Сам із 2010 року почав займатися спеціями, які замовляємо зі сходу. Спочатку стояв просто на вулиці за невеликим столиком. Тепер маємо трошки більше місця. Воно захищене і з гарно викладеним товаром. Пропонуємо всі східні натуральні приправи і спеції. Можна придбати універсальні або для приготування будь якого окремого блюда. В асортименті їх понад 100. Є також різні соуси, сухофрукти, горіхи, солодощі. І не тільки з Узбекистану, а й Ірану, Індії. Їх якість бездоганна. Аджику та соуси замовляю в одного грузина, з яким співпрацюю.
Чому саме цей бізнес?
- В Узбекистані подібним підприємництвом займаються майже всі. Спеції, солодощі, сухофрукти можна купити в національних магазинах. Люди у вас також люблять усе натуральне. Їм подобається наша продукція. Але спочатку було важко, особливо перших три роки. Покупці добре знають відомі приправи. А про східні спеції запитували, я їм розповідав, як їх використовувати, до чого додавати. Вони пробували, готували і приходили знову.
В Узбекистані в мене був дуже хороший учитель – повар. Він навчив мене тому, що я знаю про спеції і приправи. Усі набори роблю сам. Замовляю відповідний посуд для них.
Ви з дружиною працюєте разом. Мукаддас не хоче бути на вашому утриманні?
- Перших два роки була вдома з маленьким сином. Потім через рік народила доньку. А коли діти пішли в дитсадок, почала працювати тут, а я – на іншому базарі. Заради дітей і сім’ї трудимося разом, так легше.
Кажуть, у Хорезмській області найдорожчі наречені. Викуп за наречену й досі у вас дають?
- Так. Коли ми одружувалися в 2013 році, мої батьки заплатили батькам нареченої 2 тисячі доларів. Тепер ще дорожче – 3-4 тисячі доларів. Потім дружину треба повністю одягати й забезпечувати в усі пори року, купувати їй прикраси. На весіллі було до 500 гостей. І тривало воно 7-10 днів. Напередодні був дівич-вечір у молодої. Не такий як у вас – це велике весілля на 300-400 чоловік, де наречена сидить одна за столом. А на холостяцьку вечірку запрошені тільки чоловіки. Наступного дня майбутня дружина приходить додому до чоловіка й відбувається їхнє весілля. А потім упродовж тижня свати ходять один до одного в гості знайомитися.
Ваші діти народилися в Сарнах?
- Син Бурхан народився в Узбекистані, йому уже шість років. А донька Асилзода тут. Їй чотири. Тепер вони ходять у міський дитсадок. Знають уже не тільки узбецьку та російську, а й українську мову. Де б не бували, їм кругом подобається.
А часто бачать своїх бабусь і дідусів?
- Поки працюємо, нечасто. Але раз на рік на 3-4 місяці їдемо на батьківщину. А решту часу живемо тут, бізнес треба розвивати. Цьогоріч на новорічні свята збираємось їхати. Дружина дуже скучила за батьками, рідними.
Родині Сабірових подобається жити у Сарнах
Було важче, коли приїхали, чи зараз?
- Дуже трудно. Окрім того, дружина два роки звикала, тужила й сумувала за родиною. В сім’ї вона наймолодша. Вдома у неї є ще сестра і брат. У мене – дві сестри. У кожного з них своя родина.
Вам подобається в Сарнах?
- Так, дуже. І те, як тут навчають дітей у дитячому садку. Хочемо, щоб діти також у школу пішли в Сарнах, освіту отримали. Особисто нам багато не треба. Слава Богу, маємо все необхідне. Не скаржимося на своє життя. Знаєте, всі гроші ніколи не заробиш. Головне, щоб родина і діти були здорові. Це головне багатство. Бо коли малеча хворіє, неймовірно важко. Коли народилася наша донечка, лікарі поставили діагноз - вроджена вада серця. Навіть зараз важко згадувати ті дні, ніби переживаємо все спочатку. У Мукаддас одразу на очах з’являються сльози. Тоді вона кожен день удома плакала. У вісім місяців доньці зробили операцію в Києві. Інакше дівчинка могла залишитися інвалідом.
Найголовніше, що потрібно людині, це сила духу. І ніколи не здаватись у цьому житті. Хворобу можна вилікувати, тільки треба знайти спосіб. А ще потрібно трудитись, я зрозумів це давно. Не чекати від когось допомоги чи просити гроші. І якщо є така можливість - працювати. Бо як квітка вдома може засохнути, якщо її не поливати, так і людина без роботи може пропасти.
