30-річний Олександр дізнався про свій ВІЛ-позитивний статус два роки тому. Зізнався, що варіантів заразитися було багато через той спосіб життя, який вів і нерозбірливі інтимні зв’язки. І в один момент це сталося. СарниNews.City записали анонімний монолог Олександра, який живе з цією хворобою і сподівається влаштувати особисте життя:
- Коли відчув, що зі мною щось не те, звернувся в поліклініку. Допоки не знаєш про статус, хоча й здогадуєшся, живеш спокійно. Тільки коли дізнався - реальність накрила. Попри все, був готовий до цього. Часто ставив себе на місце тої чи іншої людини в різних ситуаціях. Думав, як би я поводився, якби трапилося щось схоже зі мною? Дехто каже, що людина спочатку надумує, а потім щось чіпляється до неї. Ні, просто кожному дається відчуття, інтуїція. Знаєш, що краще того не робити, відчуваєш, що щось станеться, але повністю не усвідомлюєш цього. Змін від того, що я дізнався про свій статус, ніхто не відчув, окрім мене самого. Було і здивування, і відчуття, ніби до цього готувався не один рік.
Більший стрес пережив в іншій ситуації: на моїх очах товариш не доплив до берега кілька метрів. Тоді нічого не відчував, ніби мене накачали ліками. Бачив і чув, як у тумані. Тільки через три дні попустило. Плакав і сміявся одночасно. Такою була захисна реакція організму. А коли дізнався про інфікування ВІЛ, це вже не було таким потрясінням.
Віра
- По життю мене оберігає Бог. Було чимало моментів, коли міг померти або потрапити в лікарню. Проти мене могли відкрити кримінальну справу. І це все минулося. Часто хотіли мене просто обмовити. Але поки не звернувся до Господа, нічого не змінилося. Я навіть хотів звести рахунки з життям ще до того, коли захворів. Просив у Господа забрати мене, бо який смисл у тому, що живу? Без будь-якої мети. В душі пустота. Стояв на краю берега, з якого залишалося зробити один крок.
Сім’я
- Про мій статус знає тільки мама. Але непросто бачити, як вона плаче вдень і вночі. Батько дуже строгий, особливо коли вип’є зайвого. Якби дізнався, я вже був би або у в’язниці, або в домовині.
Ще коли вчився, то був слухняним хлопчиком. А потім здобував професію. Тоді побачив, скільки злості у світі. Зрозумів, що треба зуби показувати, битися. А я не вмів. Батько виховував мене так, що повністю знищив моє "я".
Чомусь ніколи не відчував любові. Були потяг, бажання, але не любов.
Суспільство
- Ми живемо з людьми, які нас оточують. Навколо діти, друзі, родичі. Раптом зрозумів, що не варто віддалятися від соціуму. Для чого? Це ні людям жити не заважає, ні мені. Тому погодився розповісти про себе.
У нас як думають? Якщо ВІЛ - ми спілкуємося, і я можу тебе заразити. Таке мислення не викорінити. Сил у мене, щоб доводити чи пояснювати протилежне, немає. Вважаю, що можна захистити себе від ВІЛ. Але в потрібний момент часто думаєш, що сам усе знаєш краще за інших. І допомога старших не потрібна.
Про мій статус знають два брати, з якими ходимо на зібрання. З ними не один рік разом. І ситуація, в якій опинився, не змінила їхнього ставлення до мене. Люди ж по-різному сприймуть. Навіть наодинці я не кожному готовий говорити.
Дехто думає, що ВІЛ - це тільки наркомани чи гомосексуалісти. Але в черзі до лікаря-інфекціоніста, можна побачити таких людей, на яких у житті ніколи б не подумав.
Деякі громадяни старшого покоління негативно ставляться до ВІЛ-позитивних, але люди молодше сорока років вже інакше реагують. Мені здається, що ставлення до таких людей, як я, скоро зміниться. По-перше, зараз стало більше ВІЛ-інфікованих. Якщо раніше ми думали: "Я не наркоман, мене не торкнеться", то тепер від цього ніхто не застрахований.
Нині є можливість спілкуватися не тільки через інтернет, існують групи підтримки. Переконаний, що треба про це говорити. Особливо підліткам. Щоб оберігалися не за допомогою таблеток, а іншими способами. Тому що багато заражених статевим шляхом. Найголовніше, щоб ці ж підлітки відчували підтримку дорослих, що їх люблять батьки, і вони комусь потрібні. Бо інакше холодок у душі, пустоту, яка з’їдає, заповнять вулиця, школа, друзі своїми звичками, не завжди корисними. А рідним буде набагато важче достукатись до тої дитини.
Робота
- Раніше я працював, потім звільнився. Став жити з однією жінкою. Можна сказати, за її рахунок. Хоча я не альфонс, не вважаю себе таким. Майже півтора року минуло, як ми розійшлися з нею. Дітей Бог не дав. Їй теж дуже важко було. Декілька тижнів від шоку відходила, коли розповів їй усе.
Маю повне право на нерозголошення свого захворювання. Вважаю, це чесно. Можу навіть прийти в лікарню й не озвучувати, що в мене ВІЛ. Це моє право. З моральної точки зору вирішую це питання по совісті. Одружуючись, наприклад, не сказати про свій статус не можу. А в якихось інших ситуаціях не буду кричати, що у мене ВІЛ. Звісно, хотів би знайти дружину, таку як я. Є сподівання влаштувати особисте життя. Так, я часто хворію через слабкий імунітет. Багато читаю, але починає боліти голова, втомлюються очі. Сприймаю більше на слух і дивлюсь передачі. Але якщо порівняти результати аналізів, із якими прийшов, то це диво. До того ж, позбавився шкідливих звичок.
Особисте життя
- У 23 роки зловив "білку" через горілку. А пив, бо не було особистого життя, стабільності. Попри те, що я комунікабельний, завжди важко було зробити перший крок.
Згодом почав ходити на зібрання. П’ять років тому кинув пити й палити. Сили волі вистачило й на те, щоб припинити говорити лайливі та нецензурні слова.
Хотів би порадити іншим, хто потрапив у подібну ситуацію, не панікувати. Опинився на колінах – вставай. Не можна піднятися – лізь навкарачки. Добре, якщо є поруч людина, яка підтримає в тяжку хвилину. Бо вставати самому дуже важко.
