Наталія Ковальова протягом 14 років була провідною солісткою Німецької опери в Дюссельдорфі. Дівчина із Сарн, випускниця львівської музичної школи імені Соломії Крушельницької, отримала світове визнання свого таланту в Європі. Попри все, Наталія не має зіркової хвороби й відкрита для спілкування.
Батьки часто прагнуть втілити в своїх дітях те, чого їм не вдалося досягнути у власному житті. А як було у Наталії Ковальової?
- Батька, Миколу Миколайовича, заслуженого вчителя України, відомого математика, знають і в Сарнах, і в районі, і за його межами. Мама, Катерина Іванівна, звичайна медсестра. Традицією в родині було збиратися на свята. І тоді співали всі. У два роки тато мене вже навчав пісень "Місяць на небі", "Сіла птаха"… У нього дуже гарний голос, співав у хорі. Мені було років сім, коли разом із ним вийшли на сцену. І я забула слова. Це був перший виступ. Баяніст Богдан Васильович (уже давно переїхав до Івано-Франківська) порадив тату віддати мене в дитячу музичну школу на бандуру. Він так і зробив.
Як потрапили до Львова?
- На одному з дитячих фестивалів, у яких брала участь, познайомилася з керівником Львівської дитячої капели бандуристів. А він у свою чергу представив мене професорці Людмилі Посікірі. Це дуже відома бандуристка, нині народна артистка України. Перша жінка-виконавиця козацьких дум.
Сьомий клас закінчила у звичайній школі. У травні-червні прийом до Львівської музичної школи імені Соломії Крушельницької вже завершився. Ми ж з батьком приїхали третього вересня. Мене прослухали і сказали через тиждень приїжджати на навчання. Так у 13 років я стала ученицею дуже відомої школи при консерваторії, потім – студенткою консерваторії. Разом із однокурсниками організували колектив народних інструментів. Після першого курсу поїхали в Байройт на музичний фестиваль. Давали приватні концерти, грали на вулиці. Так каталися п’ять років. Робили візи після літньої сесії – й на три місяці в Німеччину.
А коли серйозно зайнялись вокалом?
- На четвертому курсі колеги-вокалісти запропонували поїхати в Польщу на майстер-клас і я погодилась. У Польщі познайомилась із моїм професором по вокалу, на жаль нині покійним. На той час він викладав у Вроцлаві і Дрездені. Запропонував перейти на п’ятий курс у Вроцлав. Тож закінчувала два факультети одночасно – один у Львові з бандурою, а у Вроцлаві - вокал. Курсувала кожні два тижні в міста, які розділяла відстань у 700 кілометрів.
Це були лихі 90-і. Бувало, їдеш у вагоні в поїзді, а заходять братки, вираховують наших юнаків і забирають у них, що мали. 20 років минуло після тих поїздок, а дотепер сниться, що я не закінчила один із факультетів і маю здати екзамен.
А що привело Вас у Дрезден?
- Тоді ж поступила в аспірантуру в Дрездені. Жити не було за що. Вирішила піти на прослуховування за порадою колеги, який уже працював в театрі Вроцлава. На прослуховуванні директорка запитала: "Боже, дитинко, ти щось їси? Як ти можеш співати?". Сама не знаю.
І знову почалося. Працювала у Вроцлавській опері, а навчалася за 230 кілометрів у Дрездені. Коли вдалося "вибити" на один рік стипендію та отримати гуртожиток, відмовилася від роботи, аби нормально студіювати. На початку другого року аспірантури поїхала на прослуховування в Дюссельдорф. Вісім годин на перекладних, стоячи туди й назад. Після прослуховування запропонували дати декілька пробних спектаклів. Виконувала партію Паміни в "Чарівній флейті".
Після аспірантури в Дрездені, залишилась у Дюссельдорфі. 8-9 годин репетицій щодня й пішло-поїхало. Прослужила театру 14 років. Крім того, гастролювала дуже багато. Паризька національна опера, Королівський оперний театр у Брюсселі, Датський королівський театр, також Гамбург, Франкфурт, Люксембург, Лісабон, Мангейм, Іспанія, Варшавська і Львівська національні опери, і цей список можна продовжити. Якщо глянути на карту - по всій західній Європі. Багаторічна співпраця була з Хосе Каррерасом, одним із найвидатніших оперних співаків сучасності. Багато разів бували в Польщі, Румунії, Угорщині, Норвегії, Ізраїлі, Об’єднаних Арабських Еміратах, Італії та інших країнах.
Якими мовами володієте?
- Польською, німецькою, англійською, також італійською в межах норми. Розумію чеську, бо співала "Русалку" Дворжака. Французькою можу порозумітися.
Ви переживаєте долю своїх героїнь? Які вони?
- Знаєте, Ви запитали, а я думаю. Єдина Сюзанна у "Весіллі Фігаро" не страждала. Натомість була запальничкою на сцені. А Віолета ("Травіата" Верді) хворіла на туберкульоз. Всі говорили, що це роль мого життя. Люди розкуповували, просто розносили квитки. Мімі в "Богемі" помирає від туберкульозу. Мікаела в "Кармен" теж страждає й переживає за свого Хосе. Маргарита з "Фауста" божеволіє й помирає у в’язниці. Мадам Батерфляй (Чіо-Чіо-сан) вкорочує собі віку ударом кинджала. Русалка Дворжака помирає заради принца. Якщо з 1800 глядачів у залі 20 плакало, то уявіть, скільки потрібно було витратити енергії.
До речі, це впливало на Ваш внутрішній світ?
- Сьогодні можу сказати, що так, позначалося. Дуже. І відновлюватися було важко. Після таких спектаклів до 4-5 ранку могла пролежати в ліжку й не заснути. За 20 років, враховуючи енергетичну інтенсивність усього цього матеріалу, мені просто іноді не хотілося виходити на сцену. Це справді виснажує. Заспівала до 30 партій. Знаючи мій темперамент та енергетику, якщо не викладусь на сто відсотків, то для чого працювати в цій професії? Одних "Євгеніїв Онєгіних" скільки заспівала.
А доводилося виходити хворій на сцену?
- Так. Кожен має право зателефонувати і сказати, що не може співати. Але якщо їдеш на гастролі, де тобі платять певну суму не за місяць, а за спектакль, то сядеш і подумаєш: відмовитись, чи знайти технічний спосіб обійти проблему. Допомагала техніка. Декілька разів виходила на сцену з температурою 38,5. У процесі виробляється адреналін, і до кінця спектаклю температури немає. Вокал – це розумова і фізична праця разом. Це як спорт, тільки з головою. Фітнес і шахи.
Яку партію вважаєте своєю улюбленою?
- Улюблені всі. І Віолетта ("Травіата"), і Тетяна ("Євгеній Онєгін"), і "Мадам Батерфляй" Пуччіні. Попри те, що остання партія морально і вокально складна й по часу дуже довга. Це така партія, що може зламати і фізично, і психічно.
Ви були першою з України, хто з поміж 800 претендентів виборов в Лос-Анджелесі другу премію та приз глядацьких симпатій на конкурсі "Опералія". Що переживали в той момент, коли отримували приз із рук самого Пласідо Домінго?
- Чесно? Їдучи на конкурс, ніколи ні на що не сподівалася. У Лос-Анджелесі більший кайф дістала від призу глядацьких симпатій. Зал на 3500 глядачів був переповнений.
Чи пропонували Вам еміграцію?
- А навіщо? За кордон при потребі можна поїхати, маючи біометричний паспорт. Ніколи про це не задумувалась. Та й не бачу в цьому сенсу.
Коли повернулися в Сарни і чим зараз займаєтесь?
- Повернулася три роки тому. З початку навчального року викладаю вокал діткам Сарненської дитячої музичної школи.
Чи проводите майстер-класи?
- До речі, треба про це подумати.
Зараз поєднуєте професійну і громадську діяльність. Ви – депутатка Сарненської міської ради. Чи в своїй тарілці почуваєтеся там?
- Долучилася до нашої екіпи (команди) 22 грудня 2018 року. Коли йдеш Сарнами, і повсюди хтось щось робить, то цього не помічаєш. А коли на кожній сесії піднімається 10-15 депутатів міської ради зі своїми запитами, й ти сама перебуваєш у цьому процесі, то думаєш: "Яка класна компанія!". Дружня когорта депутатів-однодумців. А наша перша сарненська леді Світлана Борисівна – справжня господиня в місті. Приїжджають люди, які колись жили в Сарнах, і вони в захопленні від тої ж бруківки, кілометрового тротуару. А вуличне освітлення? Пам’ятаєте, яка була вулиця Соборна і дорога в мікрорайоні Доротичі?
До речі, мій брат Микола був у свій час депутатом обласної ради. У 1990 році разом із Павлом Ковальчуком встановили жовто-блакитний прапор на приміщенні старого райкому партії. У сімейному архіві зберігаємо відео про цю подію. Наша родина завжди була налаштована націоналістично. Один дід ще за Польщі був пожежником і перебував в УПА. Другий дідусь теж був в УПА. Не знаємо, де їхні могили. Бабусю Уляну (мамину маму) вислали в Читу, Воркуту, а потім Норильськ. Маму правдами і неправдами перекинули в Сарни.
Я дуже пишаюсь своїм українським корінням. Тій силі волі, яку в собі відчуваю.
Пані Наталіє, за короткий період досягли більше, ніж дехто за все життя. Які дасте поради тим, хто хоче реалізувати свою мрію?
- Перше – мати бажання. Друге - бачити ціль і не помічати перешкод. Якщо людина дуже чогось прагне, вона цього досягне.
