В Україні налічується 130 ув’язнених осіб на 100 тисяч населення. Це істотно менший показник, ніж у багатьох сусідніх країнах. Втім, чи не в кожному населеному пункті є люди, які провели частину життя за ґратами. З одним із них, Миколою із Сарненського району, поспілкувались СарниNews.City. Запитали, які ж вони будні українського ув’язненого та чи реально почати життя з "чистого аркуша".
За свої вчинки кожен повинен нести відповідальність. А коли ці вчинки протизаконні, то й відповідати за них потрібно перед законом. Так і сталося в житті Миколи. Ще підлітком, чи то з легковажності, чи з надмірної зухвалості вчиняв крадіжки. Потрапив до дитячої колонії. Відбув покарання 3 роки. Та свобода була короткою. Витівки Миколи повторилися і хлопець знову опинився на лаві підсудних. А згодом - за ґратами.
- Потрапляючи туди дитиною, ти вимушено стаєш дорослим. Варто лише переступити ворота колонії, як починається інше життя. Сіра та сира реальність життя в неволі ставить на людині мітку. Адже з одного боку ти погоджуєшся зі своїм становищем і неухильно виконуєш настанови, а з іншого - думки, душевний неспокій та небажання бути в ув’язненні створюють двобій,- говорить колишній засуджений.
Чоловік пройшов і дитяче, і доросле ув’язнення. Поцікавились в колишнього в’язня, яка відмінність між колонією для неповнолітніх і дорослою тюрмою.
- В дитячій колонії акцент роблять на виховання та освіту та не змушують працювати. Неповнолітнім злочинцям дають можливість стати на правильний шлях. Саме в дитячій колонії здобув знання з багатьох предметів, бо, перебуваючи на волі школу прогулював. Дуже хотілося додому, до мами. Тяжко їй було. Батька рано не стало. А в сім’ї ще двоє менших братів,- згадує Микола.
Та час на роздуми був лише в неволі. Вийшовши з-за колючого дроту та відсвяткувавши повноліття, Микола повернувся до уже звичного життя. Роботу не шукав. "Не міг натішитись свободою", - пояснює.
- Друге ув’язнення було нестерпним. День здавався роком. "Тюремний устав", всюди свої правила, металеві ґрати, колючий дріт. Здавалося, що на мені постійно кайдани. Так хотілося вдихнути повітря, свіжого і прохолодного. А не сирого і бетонного. Саме там дав собі обіцянку, що ніколи більше тут не опинюсь, - розповідає наш герой.
Від того часу минуло 11 років. Нині Микола має чудову дружину та двох діточок. Він дотримався свого слова, адаптувався в суспільстві. Працював на місцевому підприємстві. Мізерна заробітна плата змусила поїхати у столицю в пошуках кращого заробітку. Це дало старт власній справі.
- Дякую Богу за те, що допоміг пережити ті часи. Вдячний долі за дружину та діточок. А ще хочу сказати всім, щоб цінували життя під відкритим небом,- завершує розповідь Микола.
