Ця історія розпочалася в Лиманському районі Донецької області. Світлана Олексенко із сином у квітні змушена була зробити вирішальний крок, стрибнути на один із евакуаційних автобусів, що прямував на Рівненщину. Пізніше виявилося, що він був останній. А два вільних місця виявились їхніми. Дорога була довга і тяжка. Водії говорили, що прямують не в Рівне — автобус їде до Сарн. Спочатку Світлана думала, що це буде якийсь санаторій, а не місто в Рівненській області, адже навіть не знала такої назви. «Тиждень-два — і повернусь додому», — переконувала себе Світлана. Приїхали вночі. Їх заселили в гуртожиток. Та затримались тут надовше.
«Приїдемо, відремонтуємо ці руїни»
Ранок, нове місто та сльози за домівкою. Щоб розвіятися — вимушена прогулянка містом. «Перше враження — приємне: Сарни — європейське місто, де багато хвої та зелені, це місто кави і гарного взуття. Перші три тижні я тільки плакала і молилась, жила від дзвінка до дзвінка з дому, адже моя сім’я розірвана на три частини», — згадує жінка.
Світлана працює в школі. Вона — педагогиня, котра підтримувала і любила свій педколектив. Мріяла: коли зроблять ремонт, вона повернеться до улюбленої роботи — та всі разом відсвяткують перемогу на порозі рідної школи. Проте реальність перекреслила мрію: декілька тижнів тому в їхню школу поцілила ворожа ракета. Тепер вона розбита... Світлана навіть не хоче уявляти масштабів пошкодження. «Приїдемо, відремонтуємо ці руїни. На щастя, у приміщенні нікого не було. 49 років школа жила, а на 49 році її вбили, просто стерли з лиця землі, лишився лише фундамент», — сльози і розпач знову огорнули жінку… Вона швидко опановує себе та говорить словами Лесі України: «Щоб не плакать, я сміялась!»
Світлана — майстриня, яка вишиває картини з бісеру. Займається цим останніх три роки. Навчила її цій справі бібліотекарка зі школи. «У нашому педагогічному колективі 20 людей. З них не вишивало лише четверо. І в цім списку була я. Наша бібліотекарка показала мені, як вишивати. Я була останньою її ученицею із шкільного колективу. Вона говорила, що не піде на пенсію поки не навчить мене цій справі», — ділиться спогадами жінка.
Ще одне захоплення Світлани — українська пісня. «Співати я не вмію, але люблю», — жартує про себе. Тому співала на всіх святах, у дуеті «Орхідея», співала в народному колективі «Червона калина», в церковному хорі. Жоден день села не проходив без неї.
Навчилась шити та варити каву
Наше перше знайомство з Світланою відбулося на інтеграційному заході екскурсії «Княжими стежками», що проходив в рамках проєкту «Соціальна адаптація під час кризи». Світлана часто відвідувала такі заходи зі своїм сином. Зокрема навчилася шити під час майстер-класу з виготовлення екоторбинок, хоча стверджувала, що вона і швейна машинка — це дві несумісні речі.
Синові Данилу найбільше сподобалась майстерня з варіння кави. Він так надихнувся цією справою, що тепер у вільний від навчання час планує пізнавати процес кавоваріння детальніше. Також хлопець займається в Академії бойових мистецтв «Берсерк».
Світлана Олексенко об’єднує навколо себе людей зі схожими долями та життєвими ситуаціями. Жінки з різних міст східної України мають не лише спільний побут, а є справжньою підтримкою один для одного в новому місті. Сьогодні вони живуть, як одна велика сім’я. Хоча раніше навіть не були знайомі. Світлана стала прикладом і натхненням для інших, адже однією з перших влаштувалась на роботу та показала, що треба продовжувати жити в нових умовах.
Зараз жінка працює у Вищому професійному училищі № 22 за спеціальністю викладачка української мови та літератури.
«Ось так маленьке європейське місто стало тимчасовою домівкою для нашої сім’ї. Проте я ніколи не втрачу надії повернутись у своє рідне село», — завершує розмову Світлана.
У матеріалі використані світлини з особистого архіву Світлани Олексенко. Знайомство та бесіда з героїнею історії відбулася в інтеграційному центрі у м. Сарни, на одному із заходів, що відбувся в рамках проєкту «Соціальна адаптація під час кризи», що реалізується Громадською спілкою «Громадські ініціативи України» у 9 областях нашої країни.
