З 2020 року Ремчиці, як і всі інші населені пункти колишньої сільської ради, входять до територіальної громади міста. Мешкає в селі понад 900 осіб. Ремчиці мають багату історію й активне сьогодення. Як живе село за 14 км від центру громади — розповідаємо.
Перша письмова згадка про населений пункт датується ХVI століттям. Оскільки поряд із селом протікає річка Горинь, то люди мешкали на цій території і в давніші часи. Пам’яткою і культурним центром Ремчиць є церква Різдва Пресвятої Богородиці, якій торік виповнилося 255 років (а за деякими свідченнями, й більше). Нині люди в основному зайняті в особистому господарстві. А ще працюють в установах комунальної власності міської ради. Тут діють ліцей, публічно-шкільна бібліотека, амбулаторія загальної практики сімейної медицини, старостинський округ і підприємства торгівлі й обслуговування.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці.
За межами села працює потужне підприємство ТОВ «Кайсгольц», що займається переробкою деревини. Там же ТОВ «Знак якості Люкс» виробляє гранули для опалення, що дало змогу працевлаштувати декілька десятків мешканців Ремчиць і сусідніх сіл і наповнити бюджет громади. Багато жителів працюють і на підприємствах Сарн: на залізниці, в лікарні чи лісовому господарстві.
«Одні зводили фортифікаційні споруди, інші — годували»
Староста Ремчицького старостинського округу № 6 Леонід Долід розповідає, що з початком повномасштабного вторгнення росії понад сорок жителів села стали на захист України:
— На жаль, на сьогоднішній день є двоє загиблих — Ярослав Мулявка, в якого овдовіла дружина, та Ярослав Гуранець, у нього залишилися троє дітей, дружина й мати. Є серед мешканців села й воїни, які отримали поранення. Згідно з програмою Сарненської міськради, їм надають фінансову підтримку.
Староста села Ремчиці Леонід Долід.
Життя в селі дуже змінилося. З перших днів великої війни мешканці Ремчиць, як і всієї держави, згуртувалися, каже староста. Люди виконували роботи, потрібні для оборони: одні зводили фортифікаційні споруди, інші — годували. Це була вагома підтримка від християн віри євангельської з Тріскинь, які тричі на день привозили їсти будівельникам і військовим. Жителі Ремчиць (хтось вдома, інші — в установах комунальної власності) готували обіди. Розвинулося волонтерство, чимало мешканців і донині возять на південь і схід держави продукти.
— У наше та сусідні села приїхали понад 300 внутрішньо переміщених осіб із Київської, Чернігівської, Харківської областей, де були активні бойові дії, — розповів Леонід Долід. — Нині їх залишилося до тридцяти. З самого початку наші щедрі люди несли їм і продукти, і дрова. Колектив ТОВ «Кайсгольц» надало значну допомогу і переселенцям, і військовим дровами та будматеріалами. Працівники старостинського округу, установ комунальної власності й школи готували обіди, заморожували та возили за призначенням. У нас у перші місяці великої війни відбою не було від чоловіків, які з настанням темряви збиралися в обумовленому місці, визначали план дій і по чотири години за зміну патрулювали всі вулиці села.
Для допомоги мешканцям Ремчиць, які нині служать на передовій, долучаються всі. Терміново була потрібна буржуйка — швидко знайшли та передали військовим. Тактичні навушники треба — знову постаралися й надіслали «Новою поштою». Нещодавно проводили збір коштів для нашого 60 батальйону «Поліські вовки» на придбання автомобіля. Біля будівлі старостинського округу влаштували ярмарок. Працівники дитсадка «Сонечко» приготували для цього смаколики й уміло ними торгували. Серед численних покупців були й запрошені працівники великих підприємств. Усі разом за дві години зібрали понад 15 тисяч гривень.
Село Ремчиці.
— Війна, на жаль, триває, тому треба працювати на перемогу, — наголошує пан Леонід. — Просимо в підприємців часом дрібні, але необхідні речі, і вони досі не відмовляють. Серед благодійників і Стрільське споживче товариство.
Капітального будівництва на території Ремчиць нині не проводять. Торік за кошти батьків відновили й обладнали в ліцеї бомбосховище, де під час повітряних тривог можуть перебувати учні навчального закладу. З першого квітня, після річної перерви, відновив роботу й дошкільний навчальний заклад. Намагаються в належному стані підтримувати благоустрій села. Прибирають на кладовищах, грейдерують дороги. В нинішньому році підсипали їх поки в Яринівці й Тріскинях. Міська рада виділила 140 тонн суміші на дороги в селі Копище.
— Головне, щоб установи працювали, люди мали роботу, отримували пенсії, а наші захисники не гинули, — додав староста. — Це нині найболючіше… Але згуртована країна за допомогою надійних західних партнерів обов’язково вижене ворога з рідної землі.
Непроста доля Івана Лохвича
Очільник села познайомив нас зі старожилом села Іваном Лохвичем. Поважного віку, але ще досить жвавий чоловік народився тут, у Ремчицях. Доля склалася так, що ріс без матері. Іванку був лише рік і два місяці, коли мама прала на озері білизну й застудилася. Пролежала декілька днів хвора. У селі медиків тоді не було, тож батько привіз кіньми фельдшера з Бережниці. Той, оглянувши жінку, сказав, що вже не зможе її врятувати. Батько, пригадує Іван Сергійович, під час похорону ніс його малого на руках, бо не було на кого покинути у хаті.
Старожил Іван Лохвич.
У сім’ї дітей було п’ятеро: дві сестри й три брати, Іванко — найменший. Старші сестра й брат переїхали в колишню Кіровоградську (нині Кропивницьку) область. Людей зацікавлювали грошима, так званими підйомними. Іван у ту пору служив у Советській Гавані в Хабаровському краї росії у військах МВС. Після демобілізації пішов учитися на тракториста. Тоді з довідкою від райвійськкомату не потрібне було направлення з колгоспу. Учням давали одяг і платили 70 крб стипендії, на той час це були значні кошти. Після навчання влаштувався на роботу в місцевий колгосп, де й пропрацював ветеран праці трактористом аж 40 років. Встиг побувати і на цілині, і мотористом працював у Рівнебудтресті — всього було на життєвій ниві, каже.
Іван Сергійович фактично народився в 1932 році, а записали його на рік старшим. Після пожежі, що сталася в сільраді, згоріли документи багатьох односельців. Він тоді, у 1956 році, уже демобілізувався, а на Поліссі було неспокійно. І повстанці УПА, й інші озброєні групи ще ходили лісами. Тож «хлопці з лісу» спалили міст через річку, а в селі — сільраду й бібліотеку, що були в одному приміщенні.
— Гасом із магазинчика поряд облили все та й запалили, і ще й не дозволяли гасити. Забрали радіоприймач «Родина» на батарейках і деякі документи, — згадує старожил. — Але все згоріле швидко відновили. Уже інші невідомі особи пізніше частково спалили стару колгоспну контору. Потім був наказ від влади: хто з лісу здається добровільно — судити не будуть. Незгодних ловили й... на 20 років у Сибір.
Іван Сергійович порає своє господарство.
Про нинішню війну та ворога сивочолий чоловік відгукується вкрай негативно. Його батько служив в артилерії та казав, що росіяни споконвіку перлися в Україну, хотіли ще й Польщу загарбати. Пригадує, що в Другу світову він був малою дитиною, але добре пам’ятає, коли німці відступали, а йшли совєцькі війська, то було в селі неспокійно. І гармати тягли, і по хатах по 10 військових ночували. Згадував, як Сарни бомбила німецька авіація. Спочатку летів розвідник, а за ним бомбардувальник.
— Як були в нас поляки, а на хуторі їхнє стрільбище, то вояки ночували в нас у клуні. Після стрільб вони поверталися на обід. Я, маленький, бігаю на дворі, а польський вояк каже: «Іване, ану неси велику миску». Та й насипав туди каші. Пригощали й іншими продуктами, — розповідає Іван Лохвич. — А як большевички потрапили в наше село, то з коробки в хаті забрали картоплю, а зі стьобки — три паляниці хліба. Та й пішли собі. Коли німці оточили село, то наказали здавати кожному по мішку картоплі. Іншого грабежу не робили. Якось прийшли до нас у двір два німці. Один польською каже батьку: «Яйка». Батько запросив у хату, а той у відповідь, що у хату не можна. Тож батько виніс їм по три яйця, вони подякували та й пішли. А росіяни не дякували. Можливо, є серед них і добрі люди, але більшість — погані. Вони й нині займаються тут грабежем.
Про літні будні в Ремчицях
У ЗДО «Сонечко» кипить робота. Спільними зусиллями дитсадок готують до наступного навчального року. Фарбують дитячий майданчик, покривають лаком підлогу в приміщеннях. А ще працівниці, крім малярської справи, змушені були опанувати й будівельну. Показуючи поріг біля центрального входу, пояснили, що після відкриття дитсадка там дуже швидко повідпадала плитка. Два роки тому наймали майстра, який відремонтував поріг. І от тепер знову потребує ремонту. Батьки дали гроші, а працівники закладу придбали за них цемент, арматуру, щебінь і пісок. Так жінки власними силами доводять поріг до ладу.
Колектив дитсадка готується до навчального року.
На підприємстві «Знак якості Люкс», що відкрилося нещодавно на околиці Ремчиць, з обрізків, які залишаються після переробки деревини на пилорамі, виготовляють гранули для опалення. Продукція користується попитом.
— Всю зиму нашими гранулами опалювали Сарни, — каже старший по цеху Олег Мінчук, який разом із колегою Сергієм Нікітчуком проводили того дня профілактичні роботи.
Олег Мінчук із колегою Сергієм Нікітчуком.
По дорозі назад заглянули на сміттєзвалище, що неподалік Ремчиць. Працівниця КП «Екосервіс», робітниця полігону Марія Долід, розповіла, що сміття з кожним днем стає більше. Петро Петравчук на бульдозері постійно підгортає привезене. На її думку, відходи необхідно сортувати.
— Наші громадяни рвуться в Євросоюз, але не поспішають робити так, як у розвинутих країнах. Мій син, наприклад, трохи працював там і бачив. Приїхали, каже, розбирати старий будинок, то одразу сортують будівельні відходи по контейнерах. Машини забрали кожен своє — і порядок. А в нас турбуються, щоб лише місто було чисте. Скрізь стоять контейнери для ТПВ, але відсортовують нині хіба що пет-пляшку, і то не всі. Міській владі треба з цим щось робити. І тут, на полігоні, теж. Бо ще на декілька років місця вистачить. А далі? Потрібне сортування.
Сміттєзвалище поблизу села Ремчиці.
