У патріархальному світі середини ХХ століття Меланія Аврамишин з Дубровиччини була головою родини. На долю жінки випали загибель рідних, виселення в Сибір, життя з двома дітьми без чоловіка, кохання на чужині й вистраждане повернення додому.
Історію Меланії та її дітей СарниNews.City розповіла донька Галина.
З Дубровиччини на Сибір
Сім’я Аврамишиних проживала біля лісу на околиці Підлісного. Мелашка з батьками та сестрами тулилася в хатині на початку села, куди, за словами доньки Галини, у 1945-му заїхали зв’язкові УПА. Вони залишили друкарські машинки, які зранку наступного дня знайшли «совєти». Сестра Уляна не впускала їх до хати, тож поплатилася за це власним життям — її вбили на порозі власного дому.
Меланію забрали на допит у Дубровицю, де три дні обливали холодною водою, катували, доводили до втрати свідомості, аж поки та не зізналася. Розповіла, що друкувала грипси, хоча й була неписьменною.
«Писала дві закарлючки замість підпису», — розповідає донька Галина.
Меланія Аврамишин з Дубровиччини.Фото: СарниNews.City
З села, окрім Мелашки, вивезли її батька Дениса (в Архангельську область), дядька Павла (у Караганду), а брата Івана вбили дорогою до Бережниці. Сестри Юхима й Параска були заміжні й малі інші прізвища, тож їх залишили в селі. До речі, саме в останньої на п’ять років залишилися шестимісячна донька Галина. І хоча Меланія тричі втікала з потяга, її щоразу ловили — так вона потрапила на хутір Шокша.
Життя на засланні
Жили в довгих бараках з великою кількістю кімнат. Донька Галина про роботу матері розповідає так: «Вони там сплавляли різочки, ліс — вночі їхали, вночі й приїжджали». Меланія до 1950-го надсилала посилки в рідне село, а згодом їй вдалося забрати до себе й доньку. В Архангельській області семилітня дівчинка пішла в перший клас і провчилася сім років. Так пригадує день смерті Сталіна:
— То був мій другий клас. Пам’ятаю, як плакала, ні, аж голосила вчителька, була просто істерика, бо ж батько помер!
Від Шокши до найближчого райцентру близько 100 кілометрів, а навкруги — тайга. Були там пекарня, магазинчик. За роботу отримували гроші: небагато, але зрештою вистачило на те, щоб після повернення додому переставити хату від узлісся до дороги.
Він — з Франківщини, вона — з Полісся
Михайла депортували з Калуського району через зв’язок з УПА. До того ж чоловік відсидів за це декілька років у в’язниці. Його рідна сестра Марія виїхала в Польщу, брат Василь — у Канаду. Попри кілометри рідні зберігали зв’язок: листувалися і надсилали подарунки.
Брат Василь надіслав Михайлові фото з Канади.Фото: СарниNews.City
Вони зустрілися на хуторі Шокша Архангельської області. Згодом Меланія завагітніла, а Михайло збирав документи та шукав шляхи виїзду з новоствореною родиною в Польщу до сестри. Утім раптово в чоловіка виявили хворобу — його госпіталізували. Пообіцяв, що як тільки видужає, одразу ж вирушать, проте цього не сталося. Михайло помер.
Меланія та Михайло.Фото: СарниNews.City
Сестра Марія знала і про вагітність Меланії, і про смерть брата, тож її єдиним проханням було назвати дитину, якщо це буде хлопчик, як і батька. Так і зробили. А коли Михайликові було два місяці, сім’ї дозволили повернутися в рідне село.
Однорічний Михайлик.Фото: СарниNews.City
Шлях додому тривалістю в 14 років
На рідну Дубровиччину, у Підлісне, поверталися через москву.
— Я трясла Мішу на вокзалі, мама купувала квитки, навкруги нас речі, клумки, сундуки, а йде якийсь чоловік і каже: «Сама дитина, то й ще одну тримає», видно, подумав, що моє дитя. Мені десь 13, я висока, тонка, дзвонка, стою й сама трясуся. Міша мені потім казав, що я йому тоді баранку дала. Вигадував, йому ж тоді два місяці було, як йому пам'ятати, — пригадує історію старша донька Меланії Галина.
Галина та Михайло на рідному Поліссі.Фото: СарниNews.City
Після повернення Меланію викликали в Дубровицю, де за позбавлене майно виплатили 78 рублів — така ціна за плуга, воза, коня, корову і 14 років життя.
Життя на рідному Поліссі
За зароблені кошти Меланія переставила хату ближче до дороги. Разом зі старшою донькою ходили в колгосп: і через гроші, і через те, що це обов’язково. Пані Галина розповідає, що тамтешні жінки питали, як їй з такими тонкими ногами працюється, вона ж постійно відповідала: «Аби ходять».
Через вимушений переїзд у Шокшу дівчина не знала української, бо вивчала в школі російську, тож на уроках української, пригадує, запитувала: «Что такое "апостроф"? Такое как кома, но почему-то вверху...». На щастя, Галина любила і хотіла вчитися, тому опанувала мову швидко.
А сестра померлого Михайла Марія і надалі надсилала пакунки для Меланії та дітей. Утім частку з посилок жінка завжди залишала на пошті, аби сплатити за послуги. Особливо жаль було розставатися з красивими терновими хустками.
Меланія з сином Михайлом на Дубровиччині.Фото: СарниNews.City
