У селі Калинівка, що належить до Степанської територіальної громади, 722 жителі. Розташоване воно на правому березі річки Горинь. Перетнувши водну артерію через міст, одразу ж можна потрапити на вулиці старовинного Степаня. До 1906 році село мало назву Колонія. Згодом населений пункт перейменували на Калинівку. Нова назва гарно підкреслила мальовничість села, його пейзажні околиці. Ними місцеві жителі захоплюються й донині. А ще залюбки розповідають про свою Калинівку.
«Треба трудитися, інакше не буде діла»
У розпалі спекотного дня на околиці села зустріли жінку на велосипеді. Віра Савицька їхала у справах, проте знайшла хвилину розповісти про Калинівку.
Жителька Калинівки Віра Савицька.
— Мешкаючи тут, треба трудитися, інакше не буде діла. Тримати господарство. У мене є корова, двоє свиней, курчата й індичата. А ще маємо разом із дочкою парники. Коли їй було 40 років, раптово помер її чоловік. Тож залишилася вона без господаря, а шестеро дітей без батька. Нині одна онука вже навчається в обласному центрі, а щоб забезпечити себе, їздить на заробітки в сусідню Польщу. Бабуся з пенсією у три тисячі гривень багато допомогти не може, — зітхає жінка.
Віра Миколаївна свого часу працювала в Степанському санаторії «Горинь» санітаркою. Колись, каже, це було популярне місце відпочинку й лікування. Дуже багато людей їхали сюди, щоб оздоровитись, попити цілющої мінеральної води, і не лише з України. Але коли настали часи перемін, пригадує пані Віра, за рік до пенсії її скоротили:
— Коли ще був Степанський колгосп, то в Калинівці працювала одна з чотирьох ферм, де тримали багато худоби. Роботи людям вистачало. А зараз…
Уся родина по маминій лінії в пані Віри родом із Калинівки. Мама часто згадувала, як під час Другої світової війни сім’я, разом із домашнім начинням і худобою, ховалася в лісі, аж поки прогнали з нашого краю гітлерівців.
— А це знову біда — війна з росією. Хай Бог зупинить її, молимося за це щодня, — каже жінка. — Просимо в Господа, щоб не додавалося в Україні горя, сиріт і вдів. А село в нас гарне, природа яка! Поряд ліс. Звідти всі охочі везуть чорниці, ожину та гриби, а назад — сміття. Бо там розміщене стаціонарне сміттєзвалище. За ним, звичайно, доглядають, намагаються утримувати в належному стані. Але це ж сміття...
Віра Миколаївна запросила до бесіди ще одну мешканку села — пенсіонерку Тамару Кравчевич, яка скутером їхала з онуком у Степань.
Тамара Кравчевич з онуком.
— Мої батьки родом із цього села. Я ж виросла в Степані, а заміж вийшла в Калинівку й мешкаю тут із 1985 року, — розповіла пані Тамара. — Була продавчинею в споживчому товаристві. Три роки, як не стало чоловіка. Син воює на Запорізькому напрямку. Нещодавно, після 9 місяців, йому пощастило побувати у відпустці. Але ж треба захищати від ворога рідний край.
— У нас дуже гарне село, — хвалять жінки Калинівку. — Є дитсадок, школа, наші підприємці зробили дитячий майданчик. Намагаємось утримувати все в належному стані, дбаємо про його благоустрій. Дуже гарне та дружне село. До коронавірусу та війни жили все ж веселіше. А на свято Юрія завжди відзначали День Калинівки. А нині всі в тривозі та переживанні.
Розповіли і про справжню патріотку Калинівки, організаторку всіх святкувань, що проходили тут раніше. Це Ольга Жданюк. «Вона допомагала в організації цікавих концертів, із нею готували смачний куліш, а танці які були! — згадують співрозмовниці недавнє щасливе минуле без ковіду і війни із ненависними рашистами. — Одно слово, весело було. Вона й зараз організовує прибирання, якщо треба десь покосити чи пофарбувати щось». Односельці під час зимових свят колядують, а за зібрані кошти наводять лад на кладовищі та в інших місцях села.
«Намагаюся не купувати в магазині, а виростити своє»
Їдемо далі вулицями села. Побачивши літнього чоловіка, знайомимося. Пенсіонер Петро Радкевич пропрацював 40 років у лісгоспі. Спочатку лісником, згодом майстром, був і начальником дільниці. Нині йому вже — 74. А в молоді роки у вільний час брав участь у футбольних матчах між сільськими командами. Переживає, що фотографуємо його не поголеним. Жартуємо, що нині це модно.
— Так, але за собою треба слідкувати, — серйозно відповідає. Каже, що в Калинівці жити можна, от тільки доводиться важко трудитися:
— Щоб щось мати, треба багато працювати. Намагаюся не купувати овочі, фрукти в магазині, а виростити своє. Тоді знаю, якої вони якості.
Петро Радкевич на господарстві.
Має пан Петро дітей і онуків. Дочка нині в Польщі на заробітках.
— Мало, що в нас роботи немає, то ще й прийшла біда — війна. путін не дає нормально жити, все йому чогось не вистачає. Чим ми перед ним завинили? Скільки вже загинуло наших воїнів, а мирного населення, а зруйновано всього… Маєш таку велику країну, то наводь у себе лад, — міркує вголос пенсіонер.
На іншому обійсті зустріли Надію Гецько. Жінка працювала на фермі дояркою. Каже, що були на території села утримували корів у двох стайнях. Вісім доярок доїли їх вручну тричі на день, кожна по 16 корів. Пані Надія розповідає, що робила це впродовж 15 років, і показує натруджені руки. Коли вже пропрацювала 17 літ на фермі, стало трохи легше, бо з’явилися доїльні апарати. Згодом корів забрали в Степань і пропонували доярці там роботу. Не погодилася. За тяжку працю заробила пенсію — до трьох тисяч гривень. Але, радіє жінка, зараз, згідно з так званим чорнобильським законом, виплати зросли до 8 тисяч гривень.
Надія Гецько працювала на фермі.
— Та грошей все одно треба чимало, — зітхає. — Постійно доводиться витрачатися на ліки, а ще 130 тисяч гривень зібрати на операцію на суглобі. Де таку суму взяти? Шкода, що й для молоді немає тут роботи, тож двоє онуків змушені були їхати на заробітки в Польщу.
Василь Наконечний порався у власному дворі, де звів гарну дерев’яну бесідку. А того дня шліфував стіл, щоб полакувати. Синок Нікіта з цікавістю спостерігав за роботою батька. Свого часу пан Василь працював на лісозаготівлі, тож і придбав сировину, з якої й зробив окрасу господи. Нині чоловік працює в будівельній фірмі. Тож роботу вдома суміщає з відрядженнями на будівництво.
Василь із сином Нікітою ладнають альтанку.
Буде перемога — тоді все налагодиться
Валентина Лазарчук прийшла на роботу в ясла-садок «Сонечко» вихователем, а вже 9 років очолює заклад. У садочку діють дві групи, які відвідує 24 дитини. Теплого серпневого дня працівниці готували заклад до нового навчального року. Фарбували та ремонтували, що могли зробити власноруч.
Дитсадок готується до навчального року
Кошти на ремонт, кажуть, виділяють, але фарба дуже дорога. А нещодавно під час грози вийшов із ладу комп’ютер, тож довелося додатково шукати гроші на ремонт. Були в керівниці дитсадка амбітні плани, але війна перебила всі гарні задумки. Повиїжджали діти, народжуваність у селі зменшилась. Але вона з оптимізмом дивиться в майбутнє. Буде перемога — тоді все налагодиться.
