Сергій Орешко — до поранення солдат 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. До повномасштабного вторгнення працював в охороні, але 3 жовтня 2022 року звільнився з роботи та добровільно пішов до війська. Пройшов навчання у Великій Британії, брав участь у штурмах і зачистках, отримав важке поранення. Після реабілітації повернувся до рідних Сарн, де разом із побратимами створює організацію для допомоги військовим.
У відвертому інтерв’ю він розповідає про службу в ДШВ, перший бій, труднощі адаптації та те, що насправді відчувають ветерани після повернення.
«Я завжди вважав десантників дуже суровими та неймовірно сильними людьми, але зрозумів, що це такі ж люди, як і всі»
Як ви потрапили до війська та чому саме обрали Десантно-штурмові війська?
— До початку повномасштабного вторгнення я планував поїхати на заробітки у Польщу, але зважаючи на ситуацію в країні, залишився і продовжив працювати. Коли побачив звірства, які росіяни чинили з нашими жінками, дітьми та військовими, зрозумів, що не можу залишатися осторонь. 3 жовтня я звільнився з роботи та пішов до військкомату.
Там одразу сказав, що хочу служити в Десантно-штурмових військах. Пройшов КМБ та відбір у Житомирі, а після навчання в Британії ми поїхали до Дніпра в 25-у окрему повітрянодесантну Січеславську бригаду. Це все сталося швидко, і я був вражений, адже завжди вважав десантників дуже суровими та неймовірно сильними людьми. Але, опинившись серед них, зрозумів, що це такі ж люди, як і всі, просто вони дуже добре знають свою справу.
Сергій під час служби.Фото: 25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада
Чи був у вашій родині військовий досвід, який вплинув на ваше рішення?
— У сім’ї такого досвіду не було. Батько лише проходив строкову службу. Але ще до війни я готувався: займався стрільбою, фізичною підготовкою, вивчав бойову тактику. Це дало розуміння, як діяти на полі бою.
Якими були ваші перші відчуття та думки після прибуття на передову?
— Пам’ятаю перший день на позиціях. Тільки зайшли — по нам одразу почала працювати ворожа артилерія, прилетів гелікоптер Ка-52, який наші майже одразу збили. Росіяни знали, що ми будемо зачищати територію, тому зустріли нас штурмом. Було страшно, але більшість хлопців билися на характері. Втрати були дуже великі, майже всю нашу техніку знищили. Але ми змогли взяти висоту.
«Вже немає значення, хто ти: десантник, піхотинець чи артилерист»
Яка роль десантників у сучасній війні? Чи змінилися тактика і підхід?
— Все змінилося кардинально. Сьогодні вже немає значення, хто ти: десантник, піхотинець чи артилерист — усі залучені до зачистки позицій. Раніше, коли не було FPV-дронів, касетних боєприпасів і скидів, було легше, і для зачищення використовували два батальйони, майже 2000 людей. Тепер же рота чи навіть групи по 2-4 людини виконують ці завдання. Це абсурдно. Те, що показують по телевізору, не завжди відповідає реальності, і втрати — це зовсім інша історія. Система змінилася, війна стала жорсткішою, завдання іншими, всі адаптуються до нових умов… окрім цивільних.
З якими найбільшими викликами ви стикалися під час служби, і як вам вдалося їх подолати?
— Найбільший виклик на початку служби — відсутність нормальної комунікації. Коли не знаєш, що відбувається, немає зв’язку з командиром чи іншими, ти залишаєшся сам на сам із ситуацією. Другий важливий виклик – відсутність забезпечення. У частині не звертали увагу на необхідне оснащення, і часто доводилось покладатися лише на те, що зміг придбати сам. Бували ситуації, коли навіть зброю доводилося забирати у противника, якщо не було іншого вибору. Однак найбільшим викликом був страх, особливо перед першим боєм та першим обстрілом. З часом адаптуєшся, починаєш аналізувати та вчитися, і страх стає частиною реальності, яку можна контролювати.
«Впавши, я наклав турнікет і крикнув: «Плейбой 300!»
Що сталося в той день, коли ви отримали поранення?
— Ранок почався спокійно, ми окопалися і чекали подальших команд. Отримали наказ йти в поле, забирати необхідне, але через погану комунікацію не зрозуміли, що росіяни підвозять техніку, а не відступають.
Копаючи окоп з побратимом, я помітив, що над нами завис дрон, і одразу дав команду хлопцям змінити позицію. Першим перебіг Панікер, я, зайнявши його позицію, крикнув «Пташка!» та хотів швидко лягти. В цю ж секунду побачив жовтий спалах. За словами хлопців, танковий снаряд влучив у дерево позаду, уламок рикошетом пробив ногу, а вибухова хвиля відкинула мене. Почав діяти автоматично, впавши, я наклав турнікет і крикнув: «Плейбой 300!». Кров текла, наколінник був розбитий, нога трималась лише на артерії, тому використав автомат та чотири турнікети, як шину для ноги.
Під бронею відчув вологу — осколок потрапив у бік серця, але, на щастя, обійшлося. Під час евакуації, незважаючи на новий обстріл та важкі контузії, побратими продовжували нести нас. А водій, ігноруючи заборону, їхав через міни, аби забрати всіх. Уже «в коробці» я знепритомнів від болю. В лікарні дізнався, що втратив 2,8 літра крові. Ще трохи — і все могло закінчитися летально.
Сергій (праворуч) на лікуванні.Фото: з Facebook-сторінки Сергія Орешка
Де проходили лікування?
— У лікарнях Дніпра, Краматорська, Рівного, а потім у Швеції. Але система лікування у нас така: якщо сам не добиваєшся, то про тебе забувають.
«Адаптації, як такої, немає»
Як проходить реабілітація?
— Милиці вже дістали. Нога не згинається, і це сильно ускладнює життя. Відчуття таке, ніби я став немічним, але що з того? Можна було б сидіти, жалітися, але це не мій шлях. Я бачив хлопців без рук, без ніг, які далі борються й живуть, і це додає мені купу сили.
Чи допоміг вам досвід у ДШВ долати труднощі після поранення?
— Так, дуже. Він загартував мене, зробив упевненішим. Навчив діяти в критичних ситуаціях, не панікувати, швидко приймати рішення. Після всього пережитого страху вже немає. Страшнішого за війну нічого бути не може.
Чим займаєтесь зараз? Чи плануєте повертатися у військо?
— Я вже списаний, маю другу групу інвалідності, тому про повернення у військо поки не йдеться. Зараз з побратимами займаємося створенням організації для допомоги військовим у Сарнах. У нас у місті нічого подібного немає, тому ми вирішили самі взятися за це. Вірю, що зможемо щось змінити.
Сергій (ліворуч) на навчаннях по громадській діяльності.Фото: Сарненська міська рада
Що думаєте про адаптацію ветеранів у цивільному житті?
— Адаптації, як такої немає. Суспільство замкнулося. Ветерани повертаються й бачать, що всім байдуже. Документи, виплати, лікарі — все треба добиватися самому. Доводиться вистоювати черги та доводити очевидне.
Багато хто просто опускає руки, каже: «Нащо мені це?» і залишається без належної допомоги. Я добиваюся всього до кінця, але ключове — підтримка близьких. Без неї було б значно важче.
«Більшість навіть не усвідомлює, що відбувається»
Що ви думаєте про людей у тилу?
— Більшість навіть не усвідомлює, що відбувається. Вони просто живуть своїм життям. Стоять портрети хлопців на площі — а люди проходять повз, навіть не зупиняються на хвилинку.
Яким ви бачите майбутнє України?
— Попереду важкий шлях. Буде багато розрухи, нестабільності, злості та корупції. Все залежить від того, чи зміниться влада і чи зміняться самі люди. Якщо вони не навчаться цінувати те, що мають, нічого не буде.
Яке зараз у вас найбільше бажання?
— Щоб усе це нарешті закінчилося. Щоб наші хлопці повернулися живими. Щоб росіяни зникли з лиця землі. Щоб нарешті можна було поїхати з сім’єю на відпочинок і хоча б на мить забути весь цей жах.
