Іван Кіранчук, лікар-анестезіолог відділення анестезіології та інтенсивної терапії КНП "Сарненська центральна районна лікарня", переконаний: фах, як і чоловіка чи дружину, треба обирати раз і на все життя. І так само пересвідчився, що професія медика не шанується в суспільстві. Робота лікарів дуже відповідальна, а їхня заробітна плата є найнижчою в Україні. Та й ставлення населення до медиків стає все агресивнішим. Тож лікар-анестезіолог теж часом задумується, чи варто залишатись у професії. Про специфіку непростої роботи та свою лікарську діяльність в умовах війни Іван Кіранчук розповів СарниNews.City.
У чому полягає талант анестезіолога?
- У вмінні передбачати можливі ризики, швидко й грамотно приймати рішення в екстреній ситуації. А талант? Лікар отримує задоволення від якісно зробленої роботи. Наркоз - це дуже складний і неоднозначний процес. Спосіб захистити організм від операційного стресу або, як кажуть, "агресії хірурга". І цей момент необхідно здійснити так, щоб він не виявився важчим за саму операцію. Особливо коли на кону навіть не здоров’я, а життя людини. Кожен по-різному реагує на медичні препарати. Анестезіологу-реаніматологу часто доводиться приймати рішення, які стають для когось доленосними. Однак його робота залишається поза кадром. І пацієнт навіть через 15 років скаже, хто його оперував із хірургів (з ним хворий спілкується набагато частіше), але нечасто згадає, хто давав анестезію.
Коли виникає позапланова ситуація, хто або що допомагає запобігти, здавалося б, неминучому фатальному результату?
- Коли залишаєшся сам на сам із пацієнтом, що перебуває в несвідомому стані, прорахувати все розумом неможливо. Та й при несподіванках є певний алгоритм дій. Лікарі знають, які можуть бути ускладнення та як їх вирішити. У кожного анестезіолога є стандартний перелік препаратів, які він носить у своїй сумці для стабілізації стану хворого. У нашій лікарні працюють досвідчені лікарі.
Кожна людина свідомо чи несвідомо визначає для себе принципи існування в професії. А які вони в Івана Кіранчука?
- У професії з 1998 року. Робота в реанімації – складна. Більше займаюсь інтенсивною терапією, лікуванням важких хворих. Травматологів, нейрохірургів, онкологів, реаніматологів традиційно зараховують до числа фахівців, схильних до найсильнішого морального вигорання. Хоча будь-який лікар, незалежно від його спеціалізації, відчуває серйозне психоемоційне навантаження. Дуже важко цьому запобігти, коли щоденно бачиш страждання пацієнтів і неспокій родичів, негативні емоції. Все це серйозно впливає. Коли впевнений у своїх силах і можливостях, працюєш із задоволенням. А віддушина – сторінки в соціальних мережах, які адмініструю. Наприклад, "Сарненське метро" – жартівлива та "Сарни за вікном" - пізнавальна. Не лізу в політику, бо для мене це не актуально. Телевізор уже впродовж трьох років не дивлюсь, адже всі канали, не секрет, заангажовані. І той інформаційний сурогат абсолютно не приваблює. Хіба що переглядаю інколи кіно по інтернету.
Повертаюсь до професії. Будучи відповідальними за найголовнішу у світі цінність - людське життя - не маємо права сподіватися на "авось". У нашій справі помилки не вибачають.
Кажуть, що одужання людини лише на 20% залежить від старань лікарів, інші 80% - результат внутрішньої духовної роботи пацієнта.
- Є такий жартівливий вислів: "Медицина – наука неточна, гарантій не дає і гроші назад не повертає". Про що це я? Часто приходять зазвичай родичі пацієнта й запитують: "Лікарю, він житиме? Які гарантії?". Людський організм – не телевізор, де можна поміняти плату, перепаяти й пообіцяти, що пів року працюватиме без проблем. Буває все добре, хворого готують на виписку й раптом він помирає. А тоді кажуть: "Ви ж, лікарю, казали, що він житиме…". Тож медицина, ще раз повторюю, - наука неточна. І говорити про відсотки можна тільки по факту. Одне скажу: якщо людина налаштована вижити, то велика ймовірність того, що вона одужає. А якщо впадає в депресію й не хоче жити, то хоч би як її лікував, результат буде негативний. Тому внутрішній настрій – дуже великий відсоток успіху лікування.
Не на словах знаєте про війну на сході нашої країни. Що довелося відчути, працюючи в тих умовах?
- Мене призвали у 2015 році, удома не був 14 місяців. Із них два стояли під Маріуполем, із вересня по квітень – під Мар’їнкою. Тобто перебував на сході "чистих" десять місяців. Решта – полігони, підготовка.
Медик – професія мирна. Я закінчив військову кафедру, але не думав, що потраплю в АТО. Такі речі не прогнозують. Звісно, це був шок і стрес для організму. Уявіть, що вам 40 років і ви змушені залишити все те, чим жили раніше, переїхати з міста в місто, змінити відповідно роботу. Після 20 років на одному місці це важко. Звісно, є люди, які постійно в русі. Я ж більш консервативний. І стрес був більше психологічний.
Після реанімації був підготовлений до того, з чим стикнувся на війні: вигляду поранених, травм, опіків. Адже за час роботи у відділенні не раз бачив постраждалих у ДТП, із пошкодженими кінцівками. Вигляд мертвої людини був шоком для тих людей, з якими служив, бо ніхто не зустрічався з цим, крім медиків, раніше. Знаєте, прийти на похорон і побачити людину в труні, вдягнуту, у квітах - це одне. А коли на твоїх руках помирає той, з ким говорив ще 5 хвилин тому, – це шок.
2015 рік
Що змінилося після повернення додому?
- У свій час дуже любив фільми про війну, партизанів. Пам’ятаєте, в них часто був лозунг: "Усе для фронту, все – для перемоги". Для мене стали стресом два паралельні світи в Україні. Один – у зоні АТО (тепер ООС) зі своїми законами та порядками, справжня війна, що триває й досі. А за бар’єром – зовсім інший світ, де цілодобово гримить музика, проходять фестивалі, люди веселяться. Для мене це був перший емоційний удар. Я приїхав з війни, де гинуть бійці. А на гражданці чоловіки сідали в потяг і їхали в Росію на заробітки. У той час, як російські солдати стріляли по нас. І хтось гинув, боронячи Україну, а хтось захищав власні економічні інтереси. Інші, миючи бурштин і заробляючи шалені гроші, тринькали їх наліво-направо. Це просто деморалізувало.
Знаєте, щодня в стрічці повідомлень у Facebook читаю, як гинуть наші бійці, як ховали трьох в один день у бригаді, де я служив. Для мене особисто інформація має цінність, а для багатьох – ніякої. Тому відчуваю той біль, співчуваю родинам, дітям і батькам загиблих. А інформацію свідомо не розповсюджую.
Не так для себе уявляв ситуацію. Згадую радянську пропаганду: "Всі, як один, станемо на захист країни". Тобто хтось воюватиме, а хтось працюватиме на перемогу. А в нас хтось пішов воювати, а інший працював на власну кишеню. І так триває досі. Ще й почали наживатися на війні. Волонтери віддавали останнє, щоб забезпечити армію. З-за кордону перевозили по одному бронежилету, бо більше не дозволяли. А дехто ними підпільно торгував. Такі випадки були в усій Україні. Бог їм суддя. Але найбільше якраз і болить, коли одні віддають за Україну життя, а інші продають її за гроші. Війна загострила в мені почуття справедливості.
Коли щось робиш, очікуєш від роботи і морального задоволення, і матеріальної компенсації. Чи не так?
- Думати про здоров’я пацієнта й одночасно про те, де взяти гроші заплатити за комуналку чи купити чоботи дружині, а собі куртку – це неправильно.
Знаєте, терміну "лікар-хабарник" немає ні в Африці, ні Латинській Америці, ні в Азії, де люди живуть економічно бідніше. Там медичні працівники – шановані люди, які заробляють достатньо коштів, аби не виникало конфлікту інтересів. Бо якщо лікар холодний, голодний, у його руках важіль життя і здоров’я пацієнта, а його потреби не забезпечують повністю, він діятиме у своїх інтересах.
Дуже часто говорять про клятву Гіппократа, але багато хто її не читав. Думають, що лікар поклявся цілодобово лікувати безкоштовно й померти з голоду. Заради цікавості знайдіть і прочитайте її в інтернеті. Держава теж "закрилася" від лікарських проблем. Натомість робить реструктуризацію та оптимізацію, аби менше платити. За даними ВООЗ, якщо менше п’яти відсотків ВВП іде на медицину, в такій країні не буде нормальної медицини. На цей рік закладено 2,9 відсотка ВВП, у минулому році було 3,1. То про яке повноцінне реформування медичної галузі, надання якісних медичних послуг і безкоштовну медицину можна говорити? Навіть на Кубі 12 відсотків ВВП іде на охорону здоров’я.
Не треба ходити далеко. Багато хто з сарненців знає, що в Білорусі можна зробити пересадку печінки, інші операції дешевше, ніж в Україні, без черги. Для білорусів – безкоштовно. І чомусь у північних сусідів лікарі можуть одержувати 800 доларів зарплати, а в Україні – 150-200 доларів. І, як наслідок реформ, скорочення чисельності медичного персоналу. А вони й самі звільняються, їдуть у Польщу й за місяць зароблять те, що вдома за пів року. Можна спрогнозувати: якщо нічого не зміниться в оплаті праці медичних працівників, то нас чекає втрата фахівців. Молодь, яка прийде на їхнє місце, не зможе надавати таку якісну допомогу, як лікар із 10-20 річним стажем. Адже багато чого здобуваємо досвідом. Коли держава не цінує своїх медиків, це відображається на її стані. Одна із складових - вимирання населення.
А реформа, яку пропагувала в.о. міністерки Уляна Супрун?
- Вона хотіла запровадити американську модель в українській державі. США не тільки багата країна, а й з іншим менталітетом. І на першому місці там життя пацієнта, недоторканість особистого майна та життя людини. В Україні, на мою думку, цю модель реформи необхідно було адаптувати до наших умов.
