Голокост – одна з найстрашніших трагедій, яка тісно переплітається з історією Сарненщини. За різними підрахунками, 26-28 серпня 1942 року нацисти знищили від 14 до 18 тисяч євреїв і 1500 циган. Сьогодні, в Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, згадуємо історії тих, хто дивом вижив. Про людей, котрі на свій страх і ризик рятували єврейське населення від неминучої загибелі, розповідає директорка Сарненського історико-етнографічного музею Вікторія Дашко.
Лія боялася, що членів сім'ї Анишкевичів викриють і вб’ють
Лія Ліпець мешкала зі своєю сім'єю в місті Сарни. Її близькими друзями були Ганна Анишкевич, її чоловік Лук’ян та їхні доньки Лідія, Євгенія і Вероніка. 27 серпня 1942 року німці приступили до ліквідації гетто в Сарнах. Почали зганяти його мешканців до розстрільних ровів. Лії вдалося уникнути розправи, дістатися до будинку Анишкевичів і попросити про допомогу. Оскільки Лію знали багато місцевих жителів, Анишкевичі вирішили допомогти їй виїхати з міста. Вона провела тиждень у віддаленому селі в сестри Анишкевичів. Але в страху, що її єврейське походження може бути розкрите, повернулася в Сарни. Упродовж двох з половиною років, починаючи з вересня 1942-го, сім'я Анишкевичів ховала Лію у своєму домі. А також шестирічну єврейську дитину й одного чоловіка, який втік із Польщі. Його ім'я і доля досі невідомі.
Ту єврейську дитину Ганна Анишкевич відібрала в людей, які хотіли видати її поліції. Вона поклала покрите вошами та виразками дитя в мішок за спину та принесла до себе додому. Життя цих євреїв і їх рятівників були в небезпеці. Лія постійно боялася, що членів сім'ї Анишкевичів викриють і вб’ють. Проте рятівники віддано піклувалися про них, попри всі труднощі і смертельний ризик. Після війни Лія виїхала до Ізраїлю. У 1990 році вона відвідала одну зі своїх рятівниць Євгенію, яка на той час вже переїхала жити в Краків (Польща).
4 січня 1991 року Яд Вашем (ізраїльський національний меморіал Катастрофи (Голокосту) та Героїзму) удостоїв Ганну та Лук’яна Анишкевичів, а також їхніх дочок Лідію Новаковську, Євгенію Дзяткевич і Вероніку Анишкевич почесними званнями "Праведник народів світу".
Дівчаток-єврейок видавали за польських сиріт
Андрій і Зінаїда Нікітчуки зі своїми дітьми жили на хуторі Орлівка неподалік Сарн. Одного дня в 1942 році Зінаїда відкрила двері свого дому і побачила на порозі двох дівчаток-підлітків. Це були дочки Якова Бурка, єврея з Сарн, з яким вони багато років підряд вели торгові справи. Дівчатка просили захисту та притулку. Попри страх, Зінаїда сховала їх у копиці сіна. Того ж вечора, коли чоловік Зінаїди повернувся додому, 17-річну Зельду Зиву і її сестру, 14-річну Йону Йентель, перемістили на горище. Ввечері, коли діти Нікітчуків пішли спати, єврейські дівчатка спустилися в будинок, щоб поїсти.
Сім’я Нікітчуків з Орлівки
Приблизно через півроку підопічні Нікітчуків дізнались, що їх 13-річний брат Зелиг все ще живий і переховується у Миколи Нікітчука, одного з братів Андрія Нікітчука. Він мешкав неподалік, на хуторі Остюхово (нині Остки). На той час діти Нікітчуків вже знали, що в їхньому будинку ховаються дві дівчини-єврейки, яких їм представили як польських сиріт. Таке алібі дозволило єврейським дівчаткам проводити час у будинку. Вони навіть працювали разом із членами сім'ї Нікітчуків у саду і на полі. Іноді дівчатка відвідували свого брата. Сестри Бурко залишалися в сім’ї аж до вигнання нацистів із цих територій.
На хуторі Остюхово мешкав Захар Нікітчук, ще один брат Андрія, разом зі своєю дружиною Варварою. У кінці літа 1942 року, після ліквідації єврейського гетто в Сарнах, Захар сховав на горищі свого дому 12-річну Естер Клас. А в листопаді того ж року в будинок Захара прийшов з проханням про притулок Шабтай Вакс, також родом із Сарн.
Артем і Зінаїда Нікітчуки (сидять), Зіва і Йона (стоять)
Напередодні ліквідації гетто мати Шабтая сказала своїм п'ятьом дітям: якщо комусь вдасться врятуватися, потрібно звернутися за допомогою до сім'ї Нікітчуків. Оскільки Захар вже ховав у своєму домі єврейську дівчинку, він організував укриття для Шабтая Вакса в будинку свого брата Артема Нікітчука. Артем у той час мешкав сам. Він сховав єврейського юнака в клуні і впродовж подальших двох тижнів піклувався про нього. Артем якраз збирався одружуватися і не був впевнений, як його майбутня дружина поставиться до присутності єврея в будинку. Тому Шабтая відвели до Миколи Нікітчука. Він і його дружина Тетяна сховали юнака в хліві. Коли там стало занадто холодно, перебрався в будинок, де зустрів Зелига Бурка. Через деякий час Шабтай Вакс дізнався, що його сестра Роза жива і ховається в обійсті Захара Нікітчука. Вона прийшла туди виснаженою і змученою, після декількох місяців поневірянь по лісах. Захар і Варвара піклувалися про Розу аж до літа 1943 року. А коли та видужала, разом із братом пішла в ліс і вступила в партизанський загін. Зелиг Бурко залишався в Миколи і Тетяни Нікітчуків аж до вигнання нацистів із цих територій (січень 1944 року). Всі ці євреї, що пережили війну, згодом виїхали в Ізраїль. Відновили зв'язок з Нікітчуками лише в 1990 році, після того, як Зелиг Бурко (що пізніше змінив прізвище на Баркаи) відвідав рідне місто Сарни.
30 вересня 1992 року Яд Вашем удостоїв Андрія і Зінаїду Нікітчуків, Захара і Варвару Нікітчуків, Артема Нікітчука, а також Миколу і Тетяну Нікітчуків почесним званням "Праведник народів світу".
Сім'я Костюкевичів ніколи не відмовляла євреям у допомозі
Хуторяни Конон і Степанида Костюкевичі мешкали на околиці села Карасин, за 20 км на північ від міста Сарни. Вони та їх п'ятеро дітей займалися землеробством. Крім того, у глави сім'ї була кузня. З кінця 1942 року вся сім'я Костюкевичів почала активно допомагати євреям, що ховалися в навколишніх лісах. Це були люди, що залишилися живими після знищення єврейських містечок на Волині. Євреї, що втратили рідних, об'єднувалися в невеликі групи і намагалися вижити в складних умовах. Вони будували в лісах землянки, харчувалися ягодами, грибами і горіхами. Були весь час напоготові, оскільки німці та поліцаї постійно полювали за ними. З настанням холодів частіше виходили з лісу до сіл і хуторів, просили продукти харчування в селян. Сім'я Костюкевичів ніколи не відмовляла євреям у допомозі. Вони навіть поселили в себе 12-річного сироту Нафтали Турка, сина коваля з Карасина. Хлопчик жив у них як член родини. Спав і їв з іншими дітьми, але, при наближенні до хутора чужих людей, тут же втікав назад у ліс.
Приблизно в той же час два дорослі євреї Йосип Вольф і Цви Бурко ховалися в господарстві Костюкевичів. Вони були хворі на тиф. Їх шанси одужати залежали від хорошого догляду та харчування. Хазяїн піклувався про них до повного одужання. Згодом вони допомагали Конону в кузні і спали в хліві біля лісу. Там до них приєднався ще один єврей Йосип Перельштейн. Усі дочекалися січня 1944 року. Відразу після звільнення євреї перебрались у Сарни.
16 листопада 2005 року Яд Вашем удостоїв Конона і Степаниду Костюкевичів та їх дітей Олександра, Лукаша, Одарку, Олексія і Федора почесним званням "Праведник народів світу".
Єврейські втікачі допомагали рятівникам у домашній роботі
Напередодні Другої світової війни єврейська сім'я Боднюк-Крацманів жила в Карасині. Мирьям була кравчинею і по роду своєї діяльності знала багато жителів села, включаючи сім'ї Тишковців і Куришків, хатини яких стояли на околиці лісу. Після окупації цих територій німці зібрали всіх євреїв з Карасина і околиць у гетто. В кінці серпня 1942 року почалася акція знищення євреїв. Йехуда Боднюк-Крацман з дружиною Мирьям, двома дочками, 11-річною Гитлою, 8-річною Нехамою і піврічним сином Айзиком, що народився вже в гетто, втекли в ліс. Під час втечі Нехаму вбили. Інші члени сім'ї сховалася в лісі. Після довгих поневірянь лісом та околицями навколишніх сіл Боднюк-Крацмани дісталися до господарства Тишковців. Семен Тишковець погодився допомогти Йехуде і його сім'ї. Вони жили в лісі поряд з його фермою. Зінаїда Тишковець та її доньки Ганна і Устина готували для утікачів їжу, а сини Пилип, Андрій і Максим носили її в ліс.
Сім'ї Боднюк-Крацманів також допомагали їх колишні сусіди з села Карасин - Іван і Улита Куришки і четверо їх дітей. Восени 1942 року ще один єврей Нафтали Перельман, син коваля, прийшов у будинок до Тишковців, де його також прихистили.
Улита Куришко з доньками
Восени і зимою дві сім'ї ховали євреїв у себе на фермах, попри небезпеку постійних перевірок німців та їх помічників. Єврейські втікачі допомагали своїм рятівникам у домашній роботі. Мирьям шила для всіх одяг. Вони дожили до вигнання нацистів з нашої землі в січні 1944 року. Після звільнення євреї, які вижили, переселилися в Сарни. У 1947 році сім'я Боднюк-Крацманів виїхала з України в Польщу, а звідти - в Палестину. Рятівники і врятовані довгі роки підтримували теплі стосунки.
15 січня 2006 року Яд Вашем удостоїв Семена і Зінаїду Тишковців та їх дітей Пилипа, Ганну, Устину, Андрія і Максима, а також Івана і Улиту Куришків почесним званням "Праведник народів світу".
Степан Апончук допоміг збудувати євреям землянку
До і під час війни сім'я Апончуків мешкала на хуторі Люпши недалеко від Сарн. З одного його боку був ліс, а з іншого - болото. Сім'я, що складалася з батьків і чотирьох дітей, обробляла невелике поле і присадибну ділянку. Влітку і восени збирали гриби та лісові ягоди, іноді полювали на дичину.
З вересня 1942 року в лісах навколо хутора почали ховатися євреї, що втекли з гетто містечка Рафалівка напередодні його ліквідації. З настанням холодів голодні та погано одягнені люди виходили до хуторів, просили в селян продукти харчування. Одного дня Степан Апончук наштовхнувся в лісі на сім'ю Шмуеля і Ривки Розманів з дітьми: Естер (15 років), Сендером (14 років), Семой (13 років) і піврічним Ісраілем. Євреї не були знайомі зі Степаном раніше. Спочатку злякалися його несподіваної появи. Потім між дорослими почалася обережна розмова. У Степана виникла симпатія і співчуття до переслідуваних, а з боку Розманів – довіра до нового знайомого. Степан, що знав ліс як свої п'ять пальців, дав євреям декілька порад з приводу будівництва землянки. Того ж дня він приніс їм сокиру, пилку і лопату. Разом із Шмуелем і хлопчиками приступив до спорудження укриття. Вони викопали яму, обклали зсередини сосновими колодами, зробили дах, прикривши його ялиновим гіллям. Усередині збили лежанки, а в центрі поставили пічку-буржуйку.
У наступний свій прихід Степан приніс передані його дружиною Варварою теплі речі, личаки і набиті соломою матраци. Розмани підбадьорилися: тепер у них з'явилася надія пережити зиму, що насувається, і може навіть врятувати немовля Ісраіля. З часом Варвара Апончук і її старші діти, 10-річний Адам і 8-річна Ганна, теж почали приходити в землянку. Приносили з собою картоплю, хліб і молочні продукти для маленького хлопчика.
Коли стало зовсім холодно, Ривка Розман з молодшим сином ночували в Апончуків. Оскільки їх будинок стояв зовсім близько, на відстані не більше кілометра від землянки. Деякі інші євреї, що ховалися в лісі, теж знали про притулок Розманів й іноді відвідували їх. Апончуки, а також багатодітна сім'я баптистів Ошурків, що мешкали на сусідньому хуторі, також допомагали їм. Переживши в лісі зиму 1942-1943 років, Розмани вже почувалися впевненіше. Хлопчики Сендер і Сема ходили по хуторах та наймалися в пастухи. Естер в'язала для селян. За роботу їм платили продуктами, яких вистачало на всю сім'ю. Влітку 1943 року Сендер і Сема вступили в партизанський загін. Інші члени сім'ї залишилися у своїй землянці. П'ятеро із шести Розманів дожили до вигнання гітлерівців у лютому 1944 року. Після війни виїхали через Німеччину в Палестину. Сема Розман загинув у бою. Зв'язок між врятованими і рятівниками перервався на багато років і відновився вже після розпаду СРСР. Естер (у заміжжі Котлер) та її брати відвідали місця свого дитинства, зустрілися з Ганною, в заміжжі Ошурко, яка колись, дівчинкою, приносила в ліс для маленького Ісраіля молоко.
31 серпня 2008 року Яд Вашем удостоїв Степана і Варвару Апончуків почесним званням "Праведник народів світу".
За матеріалами Бази даних Праведників народів світу країн колишнього СРСР, які опрацювала та надала Вікторія Дашко.
