В історії Михайла Козлюка перетинаються любов і смуток, біль і радість. Але чоловік нікого ні в чому не звинувачує. Ні на кого не ображається. Це його власна історія про жагу до життя і непросте кохання, про яке повідав СарниNews.City.
Михайло Трохимович переїхав у Сарни понад 30 років тому. Сьогодні йому 98 років. Вн знає, що таке війна, відчув її на собі. Має сина, доньку та онуків, яких не бачив майже 20 років. А спілкується переважно зі своєю опікункою Марією. Саме її голос мусить почути, аби відчинити двері, бо вже погано бачить. Живе дуже скромно в однокімнатній квартирі. Сам собі готує. І попри проблеми зі здоров’ям, намагається щодня вийти з дому, аби пройтися.
Зустрілися з Михайлом Козлюком у суботу зранку. Попросила його пригадати власне життя. Розповідаючи, весь час називав мене "моя голубонько" і "голубко дорогесенька".
- 22 лютого 2020 року мені буде 99 років. Коли вам буде стільки років, як мені, щоб залишалися такою ж гарною і молодою, як сьогодні. Найстрашніше, моя голубонько, коли очі не бачать, не чуєш. На праве око зовсім не бачу, на лівому - як павучок і все в тумані. Впізнаю людину вже тільки по голосу. Але, слава Богу, ноги ще топають. Отаке життя моє, голубко дорогесенька. Живу сам. Нікого не приймаю й ні до кого не йду.
Моя бабка пережила спочатку один інсульт, потім другий. Після того щось сталося з головою. На Орлівці (КЗ "Обласна психіатрична лікарня села Орлівка" - М.К.) пройшла курс лікування. З таблетками забрав додому. Вдень спала, а вночі бушувала. Ховав від неї ножі, бо шукала їх, щоб різати вени. Дійшло до того, що вже падав з ніг. Просив у святих небесних забрати мою душу. Якось вдалося покликати дільничну Ірину Федорівну. Вона викликала швидку. Завезли мою Марію в психіатричну лікарню. Після другого разу, коли знову була вдома, сама попросилася в лікарню. Не могла ходити ногами. Нехай Бог боронить таке бачити. Через декілька днів померла. Моя опікунка поховала мою бабку. Все було на її плечах. 5 березня 2007 року її не стало. Це моя друга дружина. Зустрів її на 78 році свого життя, а їй тоді було майже 80.
Понад 20 років не бачив дітей та онуків
З першою дружиною одразу не зладилося. 18 років прожила за мною, як за стіною, й жодного дня не була на роботі. Не хотіла трудитися. Я робив на спиртовому заводі. А це ж був Радянський Союз, колгоспи працювали, роботи вистачало. Земельні ділянки давали. Спочатку не хотів дітей розчаровувати, тому не розлучався. Думав, нехай встануть на ноги, візьмуть шматок хліба з собою, створять свої родини. Але прийшов такий день і дружина сама заявила, що більше не хоче жити разом.
Понад 20 років не бачив своїх дітей. Ні звуку. Не знаю, як вони й де зараз. Марія, моя опікунка, пропонувала знайти їх. Я відмовився. Останній раз їздив у Липники Житомирської області до доньки, коли моєму онуку виповнилось п’ять чи шість років.
Якось улітку сидів на лавочці. На сонечку грівся на площі. А на сусідній лавці сиділи дві старші жінки. І між ними відбулася така розмова:
- Тобі добре, у тебе внучка.
- Добре? Позавчора прийшла і сказала, що їй треба 50 гривень. А вчора почала правити 100. Коли спробувала заперечити, сказала, щоб я рот закрила…
Слухав їх і думав: "Бог його знає, скільки зараз у мене онуків?". А що, як почнуть їздити? То вони мене об’їдять так, що голодний тут сидітиму. Тільки будуть вимагати гроші. Тож я їх і не чіпаю, нехай собі живуть. Не маю жодних зв’язків. Не знаю, як вони там. Якщо шукатиму їх чи писатиму, то ще подумають, що хочу звалитися на їхні плечі, щоб доглядали мене. Тож і вони не знають, чи я живий. А держава, слава Богу, турбується про мене. Та й сам себе можу обслужити.
Родом я з села Гориньград-перший Рівненського району. Моїх рідних уже нікого немає. Сестра жила в селі Цвіточне, в Криму. Син не міг її забрати до себе, не було як. Одного ранку зателефонував мені, сказав: "Мамка умерла во сне".
У мене син у Києві живе, забезпечений. Дуже великий спеціаліст. І газозварник, і електрозварник, і токар. Сам робить креслення, сам вирізає деталі й обточує. У Житомирській області Лугинського району в селі Липники бухгалтером на спиртовому заводі працювала моя донька. Я будівельник, їздив по заводах і обмуровував парові котли. Будували заводи, зводили будинки. На пенсії ходив на риболовлю. З бабкою своєю ходив. Добра душею була Марія Павлівна. От як воно буває в житті.
Одного разу ми з нею обідали. А потім вона каже: "Мене рідна мати так не гляділа, як ти. Якби знала, що ти такий є, я б до тебе в одній сорочці боса прибігла. Ніколи в житті не подумала б, що є такий чоловік".
У 1941-ому пішов на війну. Мені було 20 років. Бачив, як гинули наші на фронті. Як тіла розривало на кусочки. Хто їх позбирає? А як ховали тих, хто загинув? Постягали всіх разом, викопали яму, очеретом застелили, закрили, засипали і поставили паличку з табличкою "Братська могила". Потім приходили родинам повідомлення "пропав безвісти".
Звільняв Каунас, литовське місто. Коли мобілізували наш сотий гвардійський стрілковий полк, направили на третій Білоруський фронт. Понад кілометр була оборона. Ми її вибили й самі вибилися з сил. Годували нас один раз уночі. Бували по два дні холодні й голодні. А пити як хотілося! Здавалося, хоча б один ковточок води. Це бажання пити було сильнішим за страх, що стріляють чи вб’ють. Часто було, що наші стріляли по тій місцевості, що ми вже зайняли. Мене поранило в голову й контузило. Пам’ятаю дівочий голос, який промовив: "Живий". Як витягали мене з траншеї, везли конем на возі. Мені зробили операцію й направили в місто Горький. Там лікували. А на фронт після лікування більше не попав.
Лікарні не було, тільки баби-шептухи
У школу довго не довелося ходити. Моєї матері рідна сестра у Великодню суботу посадила паску в піч. Сама ж побігла, щоб набрати крейди й побілити припічка. Над Горинню був обрив. Унизу в ямі тоді була друга жіночка, що також прийшла за крейдою. Тітка почала кричати їй: "Вилазь бігом, мені треба скоріше, бо діти вдома самі". А їх усіх шестеро в колисці й біля колиски. Та жінка виходить, а тітка заходить і ввалюється в яму. Її засипало. Шестеро дітей залишилися сиротами. А з ними старенька бабуся 80 років
Моя мама залишила мене і сестру (мені було шість, а сестрі рік), а сама кинулась допомагати родині. От так я ріс і виріс, моя дорогенька, плачучи в сльозах із сестрою. Мама поверталася додому ввечері. Прийде, теж наплачеться біля нас. Покладе спати. А зранку дасть сала, хліба, наллє кислого молока, гладишку (глечик – М.К.) оставить і знову на день іде з дому. У полі працювала, та й хазяйство велике в її сестри було. У нас - нічого, бо тільки побудувалися. Самі звели хату і клуню. Батько помер. Колись не було лікарні, тільки баби-шептухи. А в нього був апендицит. Одна з таких сільських «лікарок» зробила йому масаж і він за три дні помер.
У Сарни приїхав з Марією, другою дружиною. Познайомився з нею на заводі. Вона приїжджала в гості до подруги Зіни, яка працювала охоронницею. Копала в неї картоплю. Трошки менша за мене зростом. А потім ще дізнався, що вона дуже боялася лисих. Говорила: "Хай він буде мільйонером, але лисого не хочу". А в мене було густе кучеряве волосся. Поспілкувалися декілька днів. А потім Марія поїхала. Зіна передала мені, що можу до неї приїхати. Вона в Коростені мене зустріне. У село з Коростеня приходив автобус. Швиденько зібрався й поїхав. Переночував у Марії. Зразу й розписалися. Це був 1988 рік. Перезимували. А потім натрапили на оголошення, де жінка хотіла поміняти однокімнатну квартиру на третьому поверсі в Сарнах на Коростень. Яка це була радість! Так приїхали в місто Сарни. А потім таке горе. Кожному своє.
Основне – бути багатим здоров’ям
Кожен день з’їдаю хоча б маленький зубчик часнику або цибулі. Слава Богу, живу без медикаментів. Якось відключили опалення. Проснувся вночі від холоду. Тоді захворів бронхами. Маю зараз роботи. На око не бачу й погано чую. І ноги попухли. Дві операції пережив. Видалили жовчний, бо камені утворились у ньому. А в 90 років зробили операцію на аденому.
Жирного не їм нічого. Купую курячі крильця. Молоко наполовину розвожу з водою, коли готую молочний суп. Можна їсти все, але в такому віці краще більше овочів, фруктів, олії, а не жиру. І кислу капусту дуже люблю. Марія мені її квасить. Та й їсти вже багато не хочеться. І я нічого не досолюю, особливо після операції. Не їм смаженого. Інакше печінка стає незадоволеною, "кричить" на мене.
Купую банани, по 5 штук, щоб на добу заправити свій організм. Вранці поснідаю. Потім картопляний супчик легкий чи з крильцями. На вечерю яблучко чи апельсин. Ні сала, ні м’яса, ні масла. Пенсії, слава Богу, вистачає, щоб прожити.
Є така приказка "Світ не без добрих людей". Є добрі люди, які допомагають. От хлопці з баскетбольного клубу "Маяк". Володимир, хай Бог дає йому здоров’я. Нехай 100 років буде багатий здоров’ям з такою доброю душею. Прізвища не знаю. Недавно він одружився, дружину звати Юлія. У мене є їхнє фото (плакат – М.К.) на стіні в кухні. На ньому він, його брат, і батько, який керує цією командою.
Радіо проводове вже давно відключили. От хлопці-баскетболісти радіоприймач і купили. По ньому слухаю новини, голосно включаю, щоб чути. Стаціонарний телефон працює, але немає по ньому до кого телефонувати. Не живу, а доживаю. Проснувся зранку - і слава тобі, Господи. Діждав вечора – слава тобі, Богу. Так і вікую день за днем. Отаке моє життя.
І кожен день хоча б трохи ходжу. Ноги вимагають. Іду в магазин "Льонок". На ринок іду по хліб. Із Костополя привозять. Дівчина Юля віддає мені буханець за 8 гривень. Вистачає на два з половиною дні. А ще є картопля.
Основне – бути багатим здоров’ям у будь якому віці. Бережіть його щодня.
