У воєнні часи Марія Байда пройшла шлях із Новоград-Волинського до Берліна. Добровільно працювала у госпіталі. А згодом прийняла присягу. Нині 95-річна жінка пам’ятає події війни до найменших дрібниць. Тож ділиться із СарниNews.City своєю історією.
Марію Байду життя не балувало змалку. Тата вбили, коли їй було 5 років. Згодом від тяжкої хвороби злягла мама. У 1937 році і її не стало. Менших сестер на виховання забрали старші брат і сестра, які вже мали родини. Так Марійка потрапила до сестри й допомагала глядіти племінників. Але атмосфера в цій родині була непростою. Не таким уявляла Марія сімейне життя. Тож вирішила повернутися додому.
У 16-літньому віці вийшла заміж за військового. Але насолодитися подружнім щастям завадила війна. Прожили в парі всього три місяці й чоловік вирушив воювати з німецькими окупантами.
Марія Терентіївна та її чоловік Олександр Кудрявцев, молодший лейтенант - артилерист. Загинув у 1942 році під Ленінградом. Квітень 1941 року, м. Новоград-Волинський
Марія впродовж 1941-1943 років тричі була під загрозою вивезення в Німеччину, але їй щастило втікати. Відразу після Різдва 1944 року жінка з колежанками пішли у райвійськкомат проситися на фронт, аби бути корисними у боротьбі з фашистами. Її військова біографія розпочалася із запису добровольцем в госпіталь у Новограді-Волинському. Трохи згодом уже прийняла присягу і як військовозобов'язана служила в 13 армії в складі 1-го Українського фронту в пересувному військово-хірургічному госпіталі № 5402, який завжди був на передовій.
- Мій військовий шлях проліг таким маршрутом: Новоград-Волинський-Рівне-Дубно-Львів-Демблін-Бреслав (Польща) й до Берліна, - ділиться спогадами ветеранка. - Щодня доводилося бачити велику кількість поранених, їхні муки, чути стогін й переживати з ними біль. А найважче - смерть… Тяжко було і морально, і фізично. І постійно за декілька кілометрів від фронту. Бувало й секундочку не могла відпочити. Після зміни падала з ніг. Виконувала різну роботу: і прала, і надавала медичну допомогу, і допомагала на кухні… Інколи стояли на посту.
Крім цього, її душу тривожили думки про чоловіка. Від нього з початку війни не отримала жодної вісточки. Згодом листом його сестра повідомила, що загинув ще в 1942-ому від тяжких поранень під Ленінградом (нині Санкт-Петербург). Довго плакала. Підтримали однополчани. На кухні Марія трудилася майже до закінчення війни. Там і поєднала долю з кухарем Василем.
Марія Терентіївна і її майбутній чоловік Василь Байда. 1944 рік, Німеччина.
Перемогу зустріла за 70 кілометрів від Берліна. Пізніше потрапила і в саме місто. З колежанками на стіні в Рейхстагу залишили свої автографи.
Після війни подружжя Байди жили в місті Дубно. Пані Марія впродовж 23 років пропрацювала там у музеї доглядачем, чоловік на м’ясокомбінаті. Виростили й виховали двох доньок. Старша Людмила живе в Маріуполі, а менша Валентина в Сарнах. Вона й забрала маму після смерті батька, щоб не почувалася самотньою. І їй так спокійніше.
Серед відзнак Другої світової війни (а їх чимало) найголовнішими вважає медаль "За перемогу над Німеччиною" і орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, має звання "Ветеран праці" та багато подяк від влади за сумлінну й віддану працю.
Нагадаємо, нині на Сарненщині живуть 10 воїнів періоду Другої світової війни. Сьогодні за перемогу та героїзм варто подякувати ветеранам із міста Сарни Івану Гаврилову, Дмитрові Лабунському, Марії Байді, Олексію Клименко, Володимирові Гуменному, Михайлові Козлюку, Петрові Лубеннікову, із смт Клесів - Олександрові Чувакіну, із села Карасин - Василеві Твердому та смт Степань - Степанові Левчуку. І, звичайно, іншим ветеранам, яких уже з нами нема.
