Шість років тому Тетяна Жабчик із Сарн поїхала вчитися у Францію. Вона - майстер спорту, чемпіонка України та бронзовий призер парного чемпіонату світу з ґо - стародавньої китайської стратегічної настільної гри. Нині Тетяна має європейський науковий ступінь кандидата наук із педагогіки, пише докторську, вийшла заміж за француза та виховує прекрасного сина Жеремі. Про життя та роботу в казковому Парижі жінка розповіла СарниNews.City.
Таню, як Ви потрапили у Францію?
— У Франції користується популярністю навчально-робоча програма для іноземних студентів Au-Pair. Особи з таким статусом поєднують навчання з роботою у сім’ях, що передбачає частковий догляд за дітьми. Винагорода — проживання, продукти харчування та кишенькові гроші (250 євро). Я змогла здобувати освіту у Франції завдяки цій програмі.
Але це був мій не перший візит туди. У 1998 році в Каннах проходив Чемпіонат Європи зі стратегічних ігор серед юніорів. Я супроводжувала українських дітей на ці змагання.
Хоч як дивно, але завдяки Au-Pair, будучи студенткою у Франції, набагато краще почуваєшся, ніж в Україні вчителем. Рік моєї аспірантури коштує 500 євро (разом із медичним страхуванням, бібліотекою і спортивними секціями).
Ви працюєте і навчаєтеся?
— Працюю асистентом у дослідницькому центрі, що займається попередженням захворювань серця. А навчаюсь в університеті Сен-Дені (Saint Denis). У бібліотеку ходжу при університеті Сорбонна. Він дуже схожий на музей. До речі, у моєму університеті приймають студентів різних національностей і статусів, аби лиш вони вчилися.
Чи складно реалізувати себе в іншомовному середовищі?
— Після того, як написала і захистила кандидатську на тему «Шахи й освіта в Україні: досвід навчання дошкільників», запропонувала проєкт докторської, і мене прийняли на подальше навчання. До речі, мову вчила в процесі спілкування. Багато читала й дивилась телевізор. Але втішає те, що на займаній мною посаді раніше працювала француженка. І це моя перша постійна робота.
А де познайомилися зі своїм чоловіком?
— У друзів. Знайомитися в Парижі важко. Це дуже велике місто, і система спілкування відрізняється від нашої. Якщо знайомишся з людиною без рекомендації, то можеш потрапити і в складну ситуацію. А взагалі французи багато спілкуються на різних вечірках.
Мій чоловік Фредерік — програміст, шеф бюро програмування в CSC — дуже престижній компанії. Заробляє втричі більше за мене, але й податки тут великі. У нього більше кар’єрних можливостей, немає таких перепон, як, наприклад, відсутність громадянства.
Чи відразу люди з різних країн знайшли спільні інтереси?
— Завдяки широкому світогляду Фредеріка з ним відразу було приємно спілкуватися навіть без спільних інтересів. Він дуже приязний і врівноважений — не такий за темпераментом, як іспанці чи араби. Мені подобається, що він реалізувався в житті. У нього немає поганих звичок, натомість високий рівень освіти й культури. Вважаю, що батьки його дуже добре виховали: знає, як із жінкою спілкуватися вдома, як поводитися з колегами на роботі. Завжди цікавиться моєю родиною. Він людяний, толерантний, доброзичливий. Іноді навіть забуваю, що він француз. У нас немає конфліктів на релігійному чи політичному ґрунті. Тим паче його рівень української мови для мене щастя: він навчився читати, писати і формулювати фрази. Навіть співає колядки.
Як сприйняли його рідні те, що він обрав дружину-українку?
— Там багатонаціональне суспільство. Головне, щоб ти розмовляв французькою мовою, а походження — не таке вже й важливе. Це, швидше, для моїх батьків було дивно.
Чи бували з чоловіком на Батьківщині? Поділіться враженнями.
— Фредерік зауважив, що в нас набагато зеленіше, ніж у Парижі, менше авто. Люди комунікабельніші. Бо там усі ввічливі, але тримаються на відстані. Взагалі Україна йому нагадує Францію 50-х років. А ще він любить нашу кухню: голубці, борщ, вареники.
Чи подорожували Україною?
— Так. У Києві водила Фредеріка в Лавру, Володимирський собор. Дуже сподобався Дніпро, але найбільше — Софія Київська. У Франції церкви не розмальовані. Хочемо поїхати у Львів, а ще просто на природі відпочити. Ми це й у Франції любимо, бо Фредерік родом із провінції, а я народилася на хуторі, де чотири хати — ми обоє не пристосовані жити у великому місті.
Як сприймаєте Україну після Парижа?
— Мені подобається, що тут спокійно. Темп життя інший. У Парижі є один день відпочинку. В суботу треба скупитися на тиждень, у неділю магазини зачинені. Не люблю ходити за покупками, бо треба рано вставати, а після обіду багато людей. Це проблема великого міста. У Парижі добре бути туристом. Декілька разів приїхати подивитися — цікаво. А потім вже важко. Мені до роботи на метро годину добиратися з двома пересадками.
Грою ґо ще займаєтеся?
— Почала викладати ґо для дебютантів в японському культурному центрі в Парижі. А зараз уже просто немає часу. До третьої на роботі, потім треба писати докторську. Але колись планую серйозно почати займатися ґо. Скажімо, на пенсії. Люди переживають, що робити в старості, а я вже знаю 😊.
Досягти того, що у Вас зараз є, допомогла саме ця гра?
— Так, безумовно. Але також завдячую людям, з якими спілкувалася і які мене вчили: батькам, рідним, друзям, тренеру Вікторові Шевчуку, викладачам Тамарі Поніманській та Ілоні Дичківській і, звичайно, багатьом іншим. Перш за все, Богу. Бо помилок у моєму житті було також чимало. Але я на них вчилася. Раджу розвивати в собі і в дітях допитливість і людяність. А ще вірю, що молоді люди можуть реалізуватися в житті. Хто хоче — той може.
Чи плануєте повертатися в Україну?
— Можливо, але запитайте мене про це років через десять.
А за Сарнами сумуєте?
— Так. Сарни — це моє місце сили. Тут виросла, мешкала з батьками. В мене є багато спогадів про це місто. Маю тут велику родину. Тітку, яка мене завжди радо зустрічає. Говорять, що я на неї дуже схожа. Є друзі, з якими час від часу зустрічаюся. Це частина моєї душі, яка завжди зі мною.
Спілкувалась Тетяна Дебела.
