Галина Артюшок — діловодка служби наземних систем озброєння та донька покійного сержанта Миколи Артюшка, яка продовжує його справу у бригаді «Вовки Да Вінчі». Вона вирішила піти на службу після загибелі батька, бо не могла залишитися осторонь. Про втрату, непростий шлях у війську та мотивацію бути на передовій Галина розповіла в інтерв’ю СарниNews.City.
«Я прийняла рішення, що маю відчути те, що відчував він»
Що спонукало обрати військову кар’єру та як ви прийшли до цього рішення?
— Загибель батька. Я одразу знала, що піду служити після його смерті. Він загинув 19 лютого, на той момент я була вперше за кордоном на роботі. Коли мені почали телефонувати знайомі з питаннями «чи все добре?», «що з татом?», зрозуміла, що щось не так. Почала дзвонити його побратимам, бо контакти телефонів у нас були синхронізовані. До останнього я уявляла все, що завгодно, але тільки не те, що він загинув. Він завжди був позитивним, казав, що з ним усе буде добре, внушав нам це — і ми вірили.
Коли інформацію підтвердили, я просто впала посеред кімнати. З того моменту почала приймати антидепресанти. У повному шоку, я зібрала речі, зателефонувала мамі та повернулася наступного ж дня в Україну. Ми чекали на відповідь від командування, нас годували постійно обіцянками, а в результаті тіло знайшли лише 29 лютого 2024 року. Він був зниклим безвісти для нас лише 10 днів, аби ми могли помолитись, але офіційно цей статус тримався до червня…
Я ще тоді знала, що піду служити. Мама дуже просила лишитися, боялася втратити і мене, але я щиро попросила її змиритися з моїм рішенням.
Коли батько був живий, то теж відмовляв мене. У листопаді 2023-го я зробила військовий квиток і їздила на полігон, де вже мала обрати напрямок. Він зустрів якось мене після такої поїздки й сказав: «Я стою за вас, за країну. А ти що собі надумала?». Після його загибелі я остаточно прийняла рішення, що маю відчути те, що відчував він.
Як розпочався ваш шлях у війську? Які були перші кроки?
— Я почала шукати можливості піти на службу. Не хотіла в «Поліські Вовки», бо це було надто боляче — забагато спогадів, занадто велика втрата та біль… Через знайомого я потрапила у «Вовки Да Вінчі». Він завжди цікавився, чи є якісь відомості щодо батька, чи я не змінила думку щодо служби. Навчання тривало півтора місяця, за цей час я майже нічого не пам’ятаю — був лише біль і лють.
Військова Галина Артюшок на тренувальних стрільбах.Фото: надане Галиною
Згодом нас відправили на бойове злагодження у Миколаївську область, а потім на бойове завдання на Донеччину. 15 червня нам прийшло розпорядження, а 14 мені подзвонили та сказали, що ДНК-експертиза підтвердила збіг. Батька офіційно визнали загиблим і мали подавати на програму «На щиті». Я написала рапорт: батальйон вирушив у Донецьк, а я — додому.
Я провела поховання й залишилася ще на кілька днів. Довше не могла — мамі хоч і було дуже складно, але вона мала йти на роботу, бо замінити її не було кому. А залишатися вдома самій теж було важко. Повсюди — батькові фотографії, його куточок… Постійні сльози на обличчі…
Я їздила з представником ТЦК забирати тіло батька в Рівне. Сама складала його речі в труну. У нього завжди з собою були три обов’язкові речі: годинник, парфуми й окуляри. Після поховання я одразу повернулася на службу в Донецьку область.
Що для вас означає служба? Це професія чи щось більше?
— Це точно не професія. Це або помста, або патріотизм, або щось між ними. Я бачила, як люди повертаються з СЗЧ (самовільне залишення частини — прим. ред.), а потім залишають частину знову. Для мене це не воїни. Якщо людину відправлять в окоп, вона може не тільки себе загубити, а й інших через паніку. А паніка на війні — це смерть для кожного!
Я не використовую загибель батька як виправдання для своєї служби. Не хочу відчувати цього жалю. Але кожен, хто має голову на плечах та холодний розум, зрозуміє, чому я тут.
У чому полягає ваша робота, як діловода служби наземних систем озброєння?
— На облік періодично надходить якась техніка, озброєння, пальне, ремонт. Варто стежити за всім цим паралельно. Також я перебуваю в комісії зі списання зброї — з цим дуже багато роботи. Поки забереш або відправиш у підрозділ — усе має бути відображене в документах. На папері все повинно бути в порядку, а ще постійні перевірки й велика відповідальність. Потрібно постійно телефонувати, запитувати: що, де, як. На початку було дуже важко, але з часом просто звикаєш — як і повсюди.
«Я настільки звикла бути тут, що не бачу себе в цивільному житті»
З якими викликами стикаєтесь у своїй щоденній роботі?
— До роботи я вже звикла. Є дні, коли дуже завантажена, а є навпаки — коли максимально вільна. Для мене це вже буденність. Навіть прильоти й вибухи — це повсякденне життя.
Найважче залишатися наодинці. Це навіть не про страх, а радше відчуття, що тобі не по собі. Коли постійні прильоти, ти просто сидиш і не знаєш, що робити. Зазвичай це відбувається в один і той самий час — вранці десь о 4-й і 10-11-й та ввечері о 21-й. Графік інколи змінюється, але в цілому ти вже маєш розуміння, коли й де щось станеться.
Загалом ротація має бути кожні три місяці: три місяці працюєш — три місяці відпочиваєш. Але ми вже тут цілих 11.
Галина Артюшок на бойових злагодженнях.Фото: надане Галиною
Як змінилося ваше життя після військової служби?
— Знаєте, навіть якщо я звільнюся, моє життя вже не буде таким, як раніше. Я дуже змінилася ментально. Загибель батька завдала сильного удару. Та й я настільки звикла бути тут, що не бачу себе в цивільному житті. Не знаю, ким буду, і відверто — я зневажаю, а то і ненавиджу людей, які кажуть: «Я далекий від війни». В моїй голові завжди думки: чому хтось повинен віддавати все, що в нього є, і своє життя, а хтось не здатний зробити нічого?
Коли приїжджаю додому, я не виходжу в місто, хіба лише на закупівлю продуктів, оскільки мені не комфортно. Все здається не милим.
Також намагаюся зробити все, щоб ім’я мого батька не забули. Хоч часу на петицію в мене майже немає, є люди, які дуже допомагали. Вони поширювали та влаштовували розіграші задля підписів.
Якось побачила відео, де дівчина з нашого міста казала, що молодь втомилася та хоче дискотек. І я думаю: «Які, бляха, дискотеки?!». У нас війна, гинуть військові, мирні жителі, діти, а комусь бракує розваг? Я розумію, що життя триває, але не можна жити так, ніби нічого не відбувається.
Мене найбільше обурює байдужість. Коли людей питають про героїв чи міста на сході, а вони не знають. Молодь треба виховувати так, щоб вони розуміли свою історію. Щоб знали героїв в обличчя, а не співали та танцювали під російські треки. Діти зазвичай беруть приклад з дорослих, і мені соромно та гидко від цього всього… Однак я щиро вдячна, що маю приклад, з якого беру силу і продовжую справу!
Як ви почуваєтеся серед військових? Чи доводилося ламати стереотипи на кшталт «жінка у війську тягар»?
— У нашому батальйоні я не стикалася з таким ставленням. Знаю, що багато з чоловіків керуються певними стереотипами, але в нас такого немає. Аліна Михайлова записала достатньо відео на ці теми. Багато з наших хлопців пройшли складні шляхи, і мені дуже приємно чути від них, що вони мною пишаються. І коли вони кажуть: «Якби таких людей, як ти та твій батько, було більше, війна давно б закінчилась!» — це дуже мотивує. Якщо людина має мотивацію, силу та характер, вона здатна вивезти усі труднощі.
Галина Артюшок з посестрою та побратимами.Фото: надане Галиною
Чи реально під час служби знайти час і сили на особисте життя?
— Тут, у війську, я познайомилася зі своїм хлопцем, якому безмежно вдячна за підтримку. Це історія не про те, щоб сісти йому на коліна й плакати, а про те, як він завжди знаходить потрібні слова: «Ти сильна. Ти зможеш. Я в тебе вірю. Твій батько тобою пишається». Це те, чого мені дуже бракувало від чоловічої статі. З батьком я могла говорити годинами, і це була моя вічна опора. На війні немає часу на романтично-букетний період, але те, що він поруч — найголовніше. Навіть якщо ми рідко перетинаємось, розуміння, що він тут, дає велику підтримку.
«Я не женусь за званнями чи посадою, я роблю свою роботу»
Який момент у вашій військовій кар’єрі запам’ятався найбільше?
— Кожен момент має своє особливе значення. Історій вистачає. Наприклад, коли мені ще з однією жінкою потрібно було за 30 хвилин зібрати речі сімох людей і швидко поїхати з села. Це було дуже важко, але й дуже смішно. А ще був випадок, коли ми з хлопцем їхали розбитою дорогою з полігону, я побачила песиків і вирішила їх забрати, навіть коли поруч вибухнув снаряд. Це був страшний момент, але ми все одно змогли допомогти тваринці. На жаль, не всім, а лише одній, бо я просто не встигла зловити їх. Таких випадків багато, я постійно рятую котиків чи собачок.
Галина з хаскі на службі.Фото: надане Галиною
Чи є у вас прагнення до професійного зростання або освоєння нових спеціальностей у військовій сфері?
— Я не женусь за званнями чи посадою, я роблю свою роботу і те, що приносить користь. Вважаю, що я на своєму місці. Моя мета — робити те, що я можу, у межах своїх сил і можливостей.
Що б ви порадили жінкам, які розглядають можливість вступу на військову службу?
— Якщо у жінки дорослі діти, здатні про себе попіклуватися та забезпечити, і якщо вона готова до служби, то це може бути чудовою ідеєю. Але якщо є маленька дитина, можливо, краще зосередитися на її розвитку. Це рішення потрібно приймати з холодним розумом, з розумінням, що на війні тебе може чекати багато небезпек. Не треба йти служити через фінансові проблеми чи конфлікти з близькими. Це має бути усвідомлений вибір людини, яка справді готова до такого життя.
